Повідомити новину

Поширити:

Найлегше в житті – померти, найважче – залишитися живим. Ці слова відомого індійського політичного діяча та вченого Азада чи не найкраще підходять для того, аби описати порівняно короткий проміжок життя захисника Донецького аеропорту 26-річного Ярослава Гавянця (позивний «Маестро»), уродженця Копичинців Тернопільської області.
Йому лише 26, а він уже перетерпів стільки, що іншому вистачило б на кілька життів. Ярослав відслужив строкову службу, а пізніше і контрактну у 80 Львівській аеромобільній бригаді. Перед початком Майдану  звільнився. А коли розпочалися бої на Донбасі, на початку осені 2014 року прийшов у військкомат і попросився на війну, щоб воювати в рядах рідного підрозділу. В листопаді вже був у зоні бойових дій. Спочатку – в Костянтинівці Донецької області, пізніше – в селищі Водяне. Звідси 14 січня 2015 року потрапив у Донецький аеропорт.
– На той момент уже впала диспетчерська вежа летовища, яка не витримала активного вогневого штурму російських військ. Тоді поранило багато хлопців і їх треба було  кимось замінити. Нас зібралося двадцять добровольців.
На летовище довелося прориватися з боєм. Було дуже страшно. Різні думки лізли в голову: «А якщо в нас поцілить ракета чи міна?.. З цього бронетранспортера ніхто вже не вилізе». Але, слава Богу, доїхали.
– Як зустріло летовище? Був час зорієнтуватися, чи зразу в бій?
– Наші позиції розташовувалися на другому і третьому поверхах терміналу. Перший був забарикадований. Я відразу не чекав на активні бойові дії. Хотів цього, але більшість із тих хлопців, що зайшли зі мною в аеропорт, були необстріляні. Адже в Пісках ми стояли на третій лінії оборони. А на перших позиціях були хлопці з ДУК «Правий сектор». Там муха повз них не проскакувала.
Перший день минув майже спокійно. Періодично пострілював танк, працювала автоматична зброя. Але великої загрози це не становило. Однак у ніч на 15 січня я прокинувся від страшного гуркоту. Всі бігали, навколо огортала пелена з пилюки. Виявилося, що танк поцілив у наш штаб на другому поверсі. Коли всі заспокоїлися, я побачив у стіні чималу дірку.
– 14 січня мирна Україна святкувала Старий Новий рік.  Ви згадували на летовищі про цю дату? Адже ти родом із  Тернопільщини, де дуже гарно відзначають такі свята.
– На святкування не було часу, і про нього майже ніхто не згадував. Ми складали план, як викурити московських окупантів з першого поверху терміналу. В ніч на 15 січня до нас приїхав начальник штабу нашого батальйону з позивним «Араб». Ми отримали вказівки, він забрав людей, які вже два тижні перебували в аеропорту, і поїхав. А в нас розпочалося найцікавіше… Але спочатку тієї ночі під час чергування стався один випадок, який міг закінчитись для  нас трагічно. Я стояв на посту із побратимом Кушніром. Ми називали його «Таклбері». Як героя одного з американських  фільмів, який любив мати біля себе багато зброї. Я оглядав територію через тепловізор, щоб у темряві ніхто не підійшов до нас занадто близько. А мій друг час від часу обстрілював з гранатомета термінал в усіх напрямках. Я запитав, чому він це робить, і почув, що для профілактики. І от, під час чергового пострілу одна з гранат, піднята надто високо, не полетіла в бік умовного противника, а поцілила в стелю над нами. Ми впали на землю і чекали на вибух. Полежали дві хвилини – нічого не відбувається. Піднялись, і я побачив, що ВОГ лежить біля нас і світиться. Нам просто дуже пощастило, що ця граната відсиріла, тому ніхто не постраждав. Тоді я вперше подякував Богові, що зі мною все гаразд.
– Наступного дня було уже зрозуміло, що росіяни щось задумали проти захисників ДАП?
– Скажу відверто, на той момент ми думали, що відбудемо двотижневу ротацію і повернемося додому «кіборгами». Але саме 15 січня розпочалося щось незрозуміле. З правого боку терміналу активізувалися танки. Окупанти так знахабніли, що стріляли прямою наводкою і навіть нікуди не ховалися. Мій ротний, який перебував на залишках диспетчерської вежі, передавав координати розташування ворожої техніки нашим артилеристам. Проте саме тоді у «богів війни» відбулася ротація і новачки стріляли далеко від цілей. До того ж інформація артилеристам надходила через штаби. І, можливо, її передавали уже неточною. Отож, чекати суттєвої допомоги було нізвідки. А московити почали прориватися в напрямку наших позицій усе наполегливіше. Поблизу нас уже падали стіни, все світилося від вибухів артилерії та вогню.
Наступного дня почалися запеклі внутрішні бої. У нас з’явилися перші вбиті. Їхні гранатометники стріляли прицільно. Мене разів чотири викидало з позиції вибуховою хвилею. Одного з наших бійців поранило, з голови текла кров. Ми з побратимом Віталиком («Турист») почали відтягувати його у безпечне місце. На той момент третій поверх уже був захоплений росіянами. І вони через отвори у стелі закидали нас гранатами. Якось перенесли пораненого у штаб, де працював лікар Ігор Зінич («Псих»). Він став оглядати пораненого, а я побіг на свою позицію. І там побачив телефон, який лежав на підлозі і світився. Його загубив поранений побратим, якого ми тільки що відтягнули до лікаря. Я подивився на екран і побачив, що телефонує його мама. Напевне, щось відчувала. Швиденько повернувся у штаб, а той боєць уже мертвий. Та розкисати не було часу. Я поклав телефон біля тіла і повернувся до бою.
– Як так вийшло, що вони захопили третій поверх і перший?
– Все відбулося зранку 16 січня. Нас було мало, а вони лізли звідусіль. Російський танк завалив невелику будівлю біля терміналу. І вони по цих розвалинах піднялися на третій поверх. А через отвори у стелі
стали травити нас газом. Він роз’їдав очі, не давав дихати. Ми всі скупчилися в одному залі, куди газ не потрапляв. У мене почалася паніка. Не тямлячи, що роблю, я скинув шолом і вибіг аж на вулицю. І тут по злітній смузі почала працювати їхня артилерія. Осколками кришило все навкруг. Я ліг на землю, а побратим із моєї роти прикрив мене собою від осколків, адже я був без шолома. В той момент щось просвистіло і пролунав страшний вибух. Ударною хвилею нас просто  потягнуло по підлозі до стіни. Тільки розплющив очі, як поряд розірвалася граната від РПГ. Знову пощастило, тільки шматочки стіни подряпали моє обличчя.
– Все, що ти зараз розказуєш, виглядає настільки  фантастичним і трагічним, що в мене виникає лише одне питання: як ти залишився живим?
– Не знаю. Сильна контузія, в мого рятівника – теж.  Наступних два дні я не розмовляв ні з ким. Впав у страшний ступор і не знав, що робити далі.
Проте на цьому острові життя, куди прибігли всі хлопці, війна тривала. Ми відстрілювалися до другої години ночі. Забарикадувалися, зробили своєрідне захисне коло і продовжували захищатися. Одні постійно набивали магазини, другі стріляли, а третя зміна бійців чистила зброю. Адже від невпинної стрільби вона відмовлялася працювати і горіла в руках.
Дуже багато було вбитих. Поранені падали один за одним, і всіх рятував «Псих».
У ніч на 17 січня до нас прорвалися два бронетранспортери. Приїхали кілька хлопців. Одну з машин підбили, водієм у ній був мій друг Володя з Гусятинського району. Коли його витягували, він уже був без руки і мав поранену ногу. Екіпаж іншої МТЛБ втік.
«Псих» перев’язав Володимиру руку, вколов знеболювальне. Цілу ніч хлопець кричав, стогнав. Зранку я підійшов до нього, але він уже був мертвий.
– Що ти відчував, побачивши загиблого друга?
– Всі тоді працювали на інстинктах. Відбивались від ворога, щоб жити. Більшість хлопців телефонувала додому і прощалася з рідними. Я теж зателефонував, сказав, що в нас складна ситуація. А батьки мої… Не буду говорити, що було тоді. Добре?
До нас в ніч на 18 січня пробився бронетранспортер із 10 бійцями. Щойно почали виходити з машини, як росіяни відкрили вогонь. Двоє наших загинули відразу. Проте нам вдалося завантажити в МТЛБ трохи поранених, взяли тіло мого друга. На жаль, туди залазили і не поранені бійці, які могли ще воювати.
Всі інші просто чекали і відстрілювалися. Нам обіцяли, що скоро прийдуть танки і допоможуть, але нікого не було. Зранку 19 січня було трохи спокійно, сказали, що тривають переговори на вищому рівні. Проте в обід терористи вперше підірвали термінал. Вони спробували штурмувати нас, але ми відбилися.
Мене на той момент уже відпустило. Я намагався бути всюди, підбадьорював хлопців, будував барикади. Зараз важко пояснити тодішній стан розумними словами. 20 січня ми сиділи і обговорювали ситуацію. Я припускав, що, , підірвавши термінал біля нас, росіяни можуть зробити це і під нами. Хлопці казали, що до нашої кімнати немає доступу. Всі почувалися спокійно. Я зробив каву, закурив і сів біля колони. В той момент пролунав сильний вибух. Я не розумів, де перебуваю, живий чи мертвий. Кругом – пилюка і дим, видимість нульова. Я сидів у шоломі, на голову сипалася штукатурка… Коли пелена трохи спала, побачив, що нас залишилося 10 або 12 хлопців. Усі інші разом із перекриттям полетіли вниз. Нам пощастило, ми сиділи під стінами чи колонами. Знайшов у собі сили спуститися по колоні в термінал і відстрілюватись. Адже окупанти пішли в наступ. Визначав їх за спалахами від автоматних черг і гатив туди. Всі, хто залишився і мав змогу стріляти, відбивалися від ворога.
– Чи багато хлопців тоді загинуло?
– Під завалами опинилися десятки бійців. Вони кричали, плакали, стогнали… Поки було видно, ми намагалися витягувати їх.
Вночі зайняли позицію, щоб оборонятись і прикривати тил. Сил уже не було. Якимось дивом мій побратим знайшов уцілілий тепловізор. Я спостерігав за периметром і засинав. Якщо бачив білі плями – стріляв у тому напрямку. Дуже хотілося пити. Помітив, що по колоні стікає конденсат. Підставляв шолом і так збирав хоч трохи вологи. Хапався за життя, як тільки міг. А тим часом під завалами помирали хлопці. Їхні крики рвали душу. І мені часом уже ставало байдуже, що буде далі. З моєї роти залишилися живими тільки троє: я, побратим Артем і ще одного хлопця ми витягнули з-під завалів. Йому бетоном перебило ноги, і він цілу ніч кричав. Ігор Брановицький перев’язав рани і трохи полегшив йому страждання.
– Ви не мали наміру прориватись до своїх, були якісь плани? Чи ситуація, яка склалась на той момент, сковувала розум і думки?
– Коли я вкотре прокинувся від холоду і різних жахливих думок, мені сказали, що кілька наших пішли в напрямку до наших позицій. Обіцяли повернутися машиною. Зранку 21 січня до нас прорвався розвідник з позивним «Рахман». Він і ще двоє бійців проривалися до нас на МТЛБесі, але ворог розстріляв їх. Лише «Рахману» вдалося врятуватись. Це була наша остання надія. Не було ні води, ні харчів, закінчувалися боєприпаси… І наші пішли на перемовини з окупантами. Тоді до нас підійшли двоє з так званого батальйону «Мотороли». І почали переконувати, щоб ми здавалися. Мовляв, наш старшина домовився про все. Нам нададуть медичну допомогу і не вбиватимуть.
Я запитав побратима: «Що будемо робити?». А він відповів, що є два виходи – здаватися або стрілятися. Але якщо терористи почують постріли, можуть на нервах полонених перестріляти. І ми вирішили здаватися.
– У той момент ти вірив, що будеш жити?
– До кінця не все було зрозумілим. Ще недавно я стріляв у ворогів, а тепер вони розмовляють зі мною. Спочатку окупанти поводилися по-людськи. Наших поранених забрали в лікарню. До нас зверталися з повагою. Захоплювались героїзмом, казали, що нас скоро обміняють. Потім перевели до старого терміналу, де знімали відео, яке згодом наробило шуму в Інтернеті.
Потім нас повантажили у машину і вивезли у Донецьк. Там обшукали, перевірили документи. Це уже були люди «Гіві». Ігор Брановицький сказав, що має право з ними не розмовляти. «Гіві» це розлютило, і він почав зганяти злість на Ігореві.
Після того нам дали води, перев’язали рани і відправили у штаб, де почалися моральні знущання. Нас обзивали, ображали, вимагали ставати на коліна. Хоча нашого побратима з перебитими ногами перенесли до «швидкої» і відправили у лікарню. Я ще допомагав його нести, бо ноги трималися буквально на шкірі. А нас повезли на базу «Мотороли». Туди прийшов Захарченко. Почав читати мораль, казав, що ми – не «кіборги», а «гробіки». І не тому, що нам кінець. Просто, якщо читати слово кіборги справа наліво, то так виходить. Нарешті цей виродок щось шепнув на вухо охоронцю і нас повели в підвал, де розташований тир. Поставили обличчям до стіни і почали перезаряджати зброю. Кричали, щоб ми молилися, адже це наші останні хвилини життя!
– Що думає людина в той момент, коли їй кажуть готуватися до смерті?
– Я тоді думав: якщо мене вб’ють, то хоч тіло відправлять додому. І воно десь не зогниє під завалами. Та «розстріл» виявився обманкою, психологічним тиском. Однак тортури не завершилися – нас почали бити. Використовували все, що було під рукою – труби, табуретки. По обличчю не били – для картинки на камеру. Мовляв – цілі вони… А на додачу поклали на землю, розвели ноги і щосили армійським черевиком били в інтимні місця. Це відчуття болю не передати словами. Проте ми залишалися живі. А над Ігорем Брановицьким знущалися на повну. Адже він «виявив зневагу» до «Гіві». Окупанти мстили за це страшенно. Його били всім натовпом, навіть прийшли якісь жінки, теж били і знущалася. Якась із цих нелюдів привела хлопчика років 11, і він змушений був дивився, як катують українського воїна. Ігорю переламали всі кістки, він ледве дихав. А коли до приміщення забіг «Моторола», то наказав, щоб не чіпали нас. Говорив, що треба було в терміналі з нами воювати, а не в підвалі. Нам принесли цигарки, їжу. Тоді «Моторола» показав на Ігоря і запитав, що з ним. Охорона відповіла, що йому кінець. «Моторола» витягнув пістолет і застрелив Брановицького. На очах у всіх.
Згодом нас перевели у колишнє приміщення СБУ. Там надали допомогу, перев’язували рани, отримані під час побиття. Хоча в документах писали, що рани були отримані під час боїв у ДАП.
Наступного дня, перед тим, як провести «парадом» полонених, окупанти віддали тіла наших убитих. За ними приїхав якийсь полковник. Він навіть не глянув у наш бік, не привітався, не поговорив. Підійшов до сепаратистів, поспілкувався з ними, забрав тіла і поїхав!
Під час так званого «параду» нас водили містом. Донеччани плювали в українських бійців, кидали яйцями, викрикували образливі слова.
– Так званий «парад» полонених, побиття – це найстрашніше, що ти пережив у ті дні?
– Я був живий, і це – головне. Але попереду на мене очікував неприємний сюрприз. Окупанти на моїй особистій сторінці в соціальній мережі знайшли фото, де я стою зі снайперською гвинтівкою. Вони подумали, що я – снайпер, і почали катувати за це. Я їм пояснював, що це лише фото, що в особистій переписці є повідомлення, де сказано: я – звичайний водій. Вони таки знайшли це підтвердження, але прочитали повідомлення, де я писав, що всі жінки в Донецьку – проститутки, а чоловіки – алкоголіки. І їх усіх потрібно депортувати в Росію. Це їх знову розлютило. Вони одягнули мені на голову мішок і били, як хотіли… Зігнавши злість, кинули в підвал.
Наступними днями допитували і вже майже не били. Там були полонені українці з Іловайська. Вони виконували різні роботи, в тому числі готували їсти. Тож наші побратими нас годували.
– Твій батько зробив відеозвернення до ватажка бандитів Захарченка з проханням відпустити сина. Ти очікував на щось подібне?
– Це було несподіванкою. 24 січня 2015 року нас привезли до російського журналіста Сергія Жука. Він показав нам відео, яке записав мій тато, і сказав, що це єдина людина з мирної України, яка хвилюється за полонених. Більше ні від кого жодної реакції він не чув. Потім показав пальцем на мене і сказав: «У нього з’явився шанс потрапити додому». Цей журналіст вигадав і клоунаду з українськими журналістами, яких мав привезти мій тато. Так окупанти намагалися показати, що вони нібито готові до співпраці щодо обміну полонених.
– Можеш розповісти деталі цього обміну?
– Приїхав тато, журналісти. Їх поводили Донецьком, показали, як живуть військовополонені. Потім у своєму кабінеті Захарченко розмовляв з батьком. Покликали мене.  Ватажок бойовиків почав верзти всякі нісенітниці. Мовляв, у Дніпрі є безіменне кладовище, де хоронять українських вояків, які нашій владі не потрібні. Говорив ще якісь дурниці. А коли зайшли журналісти, Захарченко сказав, що я останній, кого він відпускає так просто.
Ми ночували в готелі. Я дуже хвилювався, щоб якийсь наш снаряд чи міна не прилетіли в Донецьк. Інакше нас усіх могли розстріляти. Але все склалося добре, і наступного дня нас вивезли за межі Донецька. Лише тоді я відчув, що мої митарства закінчилися.
Тривалий час не хотів бачити нікого ні зі свого батальйону, ні зі Збройних сил України. Вважав, що вони нас кинули там, у Донецькому аеропорту. Трохи згодом дізнався, що танки їхали, але застрягли під мостом… Проте це не зменшує болю втрат, пережитого. І це вже не забудеться ніколи. Скажімо, від одного з моїх побратимів залишилася тільки… рука. Її й похоронили. А скільки зниклих безвісти! Я вже не кажу про десятки бійців, які загинули під завалами терміналу. Наші полонені потім розбирали ці завали. Вони бачили залишки тіл українських воїнів. Адже окупанти не могли всіх витягнути, тож закладали вибухівку і підривали. Від тіла нічого не залишалося.
– Як думаєш, що допомогло тобі вижити у цьому пеклі під назвою ДАП?
– Є кілька чинників. Підтримка близьких, наприклад. Вони телефонували, співчували, запитували, чим можуть допомогти. Далі – турбота волонтерів. До мене, скажімо, часто телефонував Іван Іванків з Копичинців. Також знаю, що за мене молилися у багатьох церквах, навіть за кордоном. Ця молитва оберігала. Коли я був ще на полігоні, мама передала молитву, записану на аркуші паперу. Вона разом з іконкою Зарваницької Матері Божої була зі мною постійно. Я носив її, але не звертав уваги. Лише в полоні, коли нас змусили вивертати кишені, випав і цей аркуш. Окупанти, побачивши, що всередині іконка, повернули її. Сидячи в камері, я розгорнув мамин аркуш. Це була молитва до Ісуса Христа. Там було написано, що хто цю молитву носить із собою, говорить про неї чи молиться, ніколи несподівано не загине. І ніякі труднощі йому не страшні. Як тепер не вірити у силу молитви після того, як Господь дав мені сили витерпіти такі муки та живим провів мене крізь такі труднощі?
Михайло УХМАН