“Я твердо знав, що піду воювати!”

– Після закінчення школи, коли інші однокласники мріяли навчатися в інституті чи виїхати на заробітки, я твердо знав, що піду воювати, – почав свою розповідь український доброволець з позивним “Десна”. В Інтернеті дізнався, що набирають добровольців у підрозділ “Марусині Ведмеді”. Відразу й пішов до них. До серпня ми навчалися тонкощам розвідки, диверсійної роботи, саперної справи, а потім нам запропонували перейти в 79 десантну бригаду.

-Ти ж ішов у добровольче об’єднання, а тобі запропонували стати бійцем ЗСУ. Чи не виникали конфлікти з цього приводу?

-Ні. Я йшов захищати Україну. “Марусиним Ведмедям” (“МВ”) дякую, що навчили мене військової справи і вмінню виживати. Для прикладу, велику увагу приділяли інтенсивній фізичній підготовці. Навіть мені, людині, яка змалечку займалась спортом, було дуже важко. Деякі побратими не витримували і втікали.

-Де розпочався твій бойовий шлях?

-У середині серпня нас перекинули під Маріуполь. Звідти ми виїжджали в Старогнатівку, Волноваху і Мар’їнку. Проте у великі бої не вступали, навіть тоді, коли, здавалося, була потреба. Пригадую, наприкінці серпня 72 бригада і бійці “Правого сектору” штурмували одне з сіл під Волновахою. Наступ не вдався, було багато вбитих, поранених. Наша бригада спостерігала за цим боєм, перебуваючи неподалік, у лісосмузі. Хоча була можливість ударити з флангу. Чому командування не дало такого наказу, невідомо.

-А ви не намагалися протестувати, вдаватися до якихось рішучих кроків?

-Саме тоді у нас з’явилась інша робота. Не бойова. Проте надзвичайно потрібна. Через Старогнатівку пролягає дорога на Донецьк. Нею та іншими прилеглими шляхами перевозили контрабанду до сепаратистів. Там стояли загони самооборони з Чернігова. Ми також виставили блокпости.  Одного разу зупинили фургон, завантажений горілкою. Нам пропонували хабар на суму кілька десятків тисяч євро. Проте мої побратими були непохитні (сміється, авт.).   Конфісковували продукцію. М’ясо, цигарки роздавали бійцям. А фургон із горілкою розстріляли з РПГ.

-У хлопців не було бажання нажитися?

-До нас приїжджали військові, підкуплені контрабандистами. Погрожували. Інколи доводилося викликати підмогу побратимів з інших підрозділів. На той час ще всі були ідейними. Офіцери не думали про наживу, вони не поважали мажорів у формі. Пригадую один випадок. Бійці батальйону “Азов” приїхали автомобілями до нашого блокпосту у селі Малинівка. Одягнули шорти, джинси, кросівки. Ми їх не пропустили у такому одязі. Зчинився скандал. Навіть комбат “Азову” Білецький приїжджав. Та хамам, які псують імідж українського солдата, це не допомогло.

До нас тут стояла 40 бригада. Місцеве населення зі сльозами на очах розповідало, як її солдати “аватарили”. А коли наша бригада виходила з місця дислокації, жителі просили не покидати їх. Незважаючи на те, що багато їхніх родичів воюють на боці терористів, вони все ж підтримували нас, тому що ми ставилися  доброзичливо і допомагали, чим могли. Однак у штабі дізналися про наші рейди проти контрабандистів та інші не менш гучні справи і змусили вийти з передової.

-Куди вас перекинули?

-Частину бригади – у Миколаївську область на полігон. А іншу, зокрема й мене, – до кордонів Криму. В листопаді 2015 року ходили чутки, що Росія звідти наступатиме, бо зосередила на цьому напрямку величезну кількість бронетехніки і піхоти. Ми були на Чонгарі. Місце для дислокації вибрали невдало: ні пагорбів, ні лісу, посеред поля. Росіяни могли легко розбити нас артилерією. Особовий склад становив 300 осіб. Це – крапля в морі. Тим паче до 2016 року проблема з набором солдатів в армії була надзвичайно великою. Проте після обіцянки Порошенка збільшити зарплату солдатам  армію поповнили так звані заробітчани, але аж ніяк не патріоти чи військові за покликанням.

Росіяни не нападали, і нас перекинули в Миколаївську область, де ми пройшли “совкову” муштру. Щоранку  виходили на плац і марширували з піснею до повного знесилення. Ще було вищипування трави на бордюрах, підбирання недопалків по території… Серед нас були “кіборги”, які пройшли пекло війни, вміли і хотіли воювати, а над ними отак знущались.

Два місяці спали на землі. В наметі стелили карімати і лягали. Хлопці хворіли, мали проблеми з нирками. Ми просили командування дати хоча б дерев’яні піддони. Нас ніхто не чув. Хоча склади були забиті цим добром. Та перед приїздом Порошенка землю посипали морським піском, поставили двоярусні ліжка, видали матраци, постільну білизну. Навіщо оця показуха? Волонтер і радник П. Порошенка Юрій Бірюков писав, що це – раптова перевірка гарантом боєздатності частини. А хлопці цілий тиждень працювали, як прокляті. Перебування в Миколаєві деморалізувало бійців, оскільки вони не воювали. Багато з них вживали алкоголь у величезній кількості.

– Чому вас перевели у розряд строковиків?

-Ходили чутки, що 79 бригаду не хочуть бачити на фронті через принциповість її бійців. У моїх побратимів у тилу не дуже добре складалися стосунки з офіцерами. Проте на передовій вони працювали, як єдине ціле. Не чекали на бюрократичні накази, а «сипали» на терористів з усіх видів зброї. Це штабникам чомусь дуже не подобалося,  зрештою, як і сепаратистам.

-Ти воюєш у добровольчому батальйоні. Чому не хотів підписати контракт і продовжити служити у своїй частині?

-Коли нас демобілізували, було розчарування. Не хотілося йти на війну. Проте деякі події змусили мене взяти до рук зброю і вступити в добровольчий батальйон, де немає командирів-зрадників… Загинули двоє моїх друзів. Один з них, Микола Гуцуляк, позивний “Кока” – взірець, яким повинен бути бойовий солдат, офіцер. Він воював у Донецькому аеропорту, Саур-Могилі, у Дебальцевому. Незважаючи на поранення, повернувся на службу, пройшов короткі військові курси й отримав звання лейтенанта. Ця людина могла вести за собою полки, але російська міна забрала його життя. У нього залишився дев’ятимісячний син. Я, дізнавшись про це, пішов добровольцем, щоб помститися.

Крім того, попрощатись із офіційною армією  мені допомогло безглузде рішення влади, згідно з яким улітку 2016 р. нас, бойових десантників, відправили боротися з нелегальними бурштиношукачами. Сотні солдатів, десятки БТРів, танків їхали у Волинську, Рівненську та Житомирську області. Висадившись на залізничній станції в Ковелі, ми налякали людей, адже були без розпізнавальних знаків. Більшість із нас розмовляли російською. Довелося довго пояснювати місцевим жителям, що ми – не російські військові. Пізніше почепили на техніку українські прапори. Боротьба з “бурштиношукачами” була безрезультатною. Зловили кількох копачів і відпустили. Інші  затаїлися на деякий час. Ми поїхали, а вони продовжили незаконний видобуток. Так нераціонально влада витратила сотні мільйонів гривень.

-Як ставляться батьки до твого вибору?

-Тато покинув нас. Тому виховання лягло на плечі мами, до речі, корінної росіянки. Вона, переїхавши з Росії, закінчила вечірню школу, вивчила українську мову і виховала п’ятьох дітей патріотами України. Мої брати і сестри пишаються мною, телефонують, запитують, коли приїду. Разом з ними і мама чекає на моє повернення.

Михайло УХМАН

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*