Повідомити новину

Поширити:

Пам’яті поета
Одинадцятого квітня не стало відомого українського поета, журналіста, художника і громадського діяча Михайла Левицького. Його смерть не була раптовою. Скоріше, вона була несподіваною. Адже ще напередодні Михайло Левицький, підопічний Петриківського геріатричного пансіонату, добре почувався. Якщо так можна сказати про важкохвору людину, прикуту до ліжка, майже незрозумілу у розмові, однак дуже спраглу до того, щоби постійно з кимось спілкуватися. Бо такий був у нього характер, такою була вдача. 
Кому судилося з волі Господньої хоронити близьку людину, той знає, як дорого це обходиться. А ще коли до цього тривалим було лікування. Михайло Левицький до   геріатричного пансіонату лежав в обласній лікарні. Він не був самотнім. Але дружина, Надія Василівна, сама не має здоров’я. Хоча, якщо було потрібно, навіть ночувала у лікувальному закладі. Таке напруження було їй не під силу. І вона прислухалася до поради: покласти Михайла на реабілітацію у Петриківський геріатричний пансіонат на півроку. Від Надії Василівни особлива подяка за підтримку і розуміння начальнику міського управління соціальної політики Володимиру Сулимі, головному спеціалісту Марії Чупровській. Також вона висловлює вдячність своїм колишнім співпрацівникам Любові Гречанко і Павлу Кланці.
Ще були сподівання, що Михайла поставлять на ноги.  Але він поволі згасав. Можна сказати, помирав кілька разів. Бо покращення здоров’я змінювалося на погіршення і навпаки.
Усі, з ким у Петрикові вчора і позавчора я вів розмову   про Михайла Левицького, згадували про нього, як про скромну людину. Дві Надії, медпрацівниця і доглядальниця,  казали, що їхній підопічний  був людяним і добрим. Кожен приходить сюди з багажем прожитих років за плечима, зі своїм баченням світу, колишніми посадами і долею. Тут дуже важливо, який у людини характер. Скажімо, дехто старається скидати свій  негатив. Але Михайло вирізнявся серед інших тим, що був життєрадісним.
Про свого пацієнта лікуючий лікар Наталя Григорівна Коваль розповіла: «Михайло Левицький був спокійним, виконавчим, ніколи не жалівся. Навіть в останні дні свого життя він посміхався. З нетерпінням чекав на дружину, яку дуже любив.
Сусід Михайла згадує, що останнім часом той багато говорив, але розібрати слова було важко. Можна тільки уявити, що коїлося у неспокійній душі поета, який поривався до діалогу.
Не був Михайло обділений увагою друзів, вони часто навідувалися до нього. Надія Василівна каже, що завжди буде із вдячністю пам’ятати підтримку його друзів – Михайла Маслія, Петра Сороки, Іларіона Пилипця, Богдана Ткачика, Володимира Лотоцького.
Товариші і представники  влади, обласної та міської, прийшли до поета і на його ювілей, 16 березня. Від обласної державної  адміністрації вручили подяку, букет квітів.
До  ювілею поета зробили подарунок і працівники геріатричного пансіонату. А завідуюча бібліотекою  Ліна Гуйда оформила стенд, на якому також було розміщено і недавню газетну статтю моєї колеги Галини Вандзеляк. Стенд обладнали у бібліотеці, що на першому поверсі, його побачило багато людей.
Тож Михайло Васильович як творча особистість був  добре відомий і для мешканців пансіонату. Проте свою  славу мій земляк (ми з Михайлом обоє із Львівщини)  здобув давно і здобув широко. Про це він добре знав,  але не ліз на барикади за достойними і високими відзнаками. А тепер, у пансіонаті, збувалося його передбачення, яке він виклав у вірші «Про Антонича», що увійшов до збірки «Світ околиць», виданій у львівському «Каменярі» в 1986 році. Звучить воно так: «Вмирав поет. Вмирати треба».
Це немовби про себе написав Михайло, спроектувавши час на початок третього тисячоліття.
Так, Михайлові Левицькому наприкінці його життя випали неймовірні труднощі. І якщо реальність він зустрічав без остраху, то, можливо, тому, що був і філософом. Один із його віршів починається такими словами: «Все на світі  сприймати на дотик Серце змалку привчало себе». Хоча поетове  серце змалку й привчало себе до того, щоб бути мужнім і витривалим, але  перед досвітком воно зупинилося…
Панахида за Михайлом Левицьким і чин похорону  відбулися того ж дня надвечір у ритуальній залі геріатричного пансіонату. Директор пансіонату розповів, що було багато людей, були колишні народні депутати, письменники, художники. Такі велелюдні похорони відбулися, коли у пансіонаті проводжали в останню путь відомого учасника національно-визвольних змагань В. Піруса. Службу Божу правили отець Віктор із Петрикова, який опікується пансіонатом, а також отець Дмитро із Надставної церкви.
На запитання, яке, очевидно, цікавить багатьох, чому не провели видатну людину із Будинку скорботи на Микулинецькій, Надія Василівна відповіла:

  • Якби взяли на себе організацію похорону й оплатили, я не була би проти, щоб труну встановити у Будинку скорботи. Але що змінилося б? Михайлові вже нічого не треба.

А ще Надія Василівна, охоплена великою печаллю через втрату дорогої людини, попросила, і на це я  звертаю особливу увагу, тернопільську владу долучитися  коштами до встановлення пам’ятника на могилі Михайла Левицького у селі Пукеничі Стрийського району.  Таким був заповіт поета: похоронити його біля матері.
Над свіжою могилою Поета хто буде аналізувати його творчий доробок? Тому про силу поетичного слова Михайла Левицького ще говоритимуть у майбутньому, хоча і тепер визнано геніальність його образного мислення, якою  можна насолоджуватися, прочитуючи кожен його вірш.
Про смерть поета я дізнався вже із запізненням… Сумую за тим, що більше не зустріну  Михайла. Я не належав до його великих друзів. Але мені достатньо статусу «милого приятеля», якого Михайло надав мені у дарчому написі  до своєї книжки «Я завжди був закоханий в дерева».
Своїй  матері Михайло присвятив не один рядок. Ось, наприклад, такі із вірша, який має символічну назву «Повернення»:
Удосвіта знову вибиратимусь в дальню дорогу.
Ти ще раз оглянеш в душі моїй  кожну із ран.
Щоб світ не цуравсь  мене – тихо помолишся Богу,
Що дивиться пильно з кривих позолочених рам.
А я в ці хвилини  відчую, як серце не хоче
Лишати цей світ, цей туман, що тече і тече…
І, дивлячись в очі мої, ти нараз прошепочеш:

  • Залишся, синочку, хоча б до неділі іще.

…Яскраво  ранковий вогонь у печі заіскриться,
У небо холодне потягнуться пасма сумні.
Сльозами зросивши літами прив’яле обличчя,
З порожніх сіней помахаєш  рукою мені.
 
Михайло ІВАЩУК
 
 
 
 
 
 
.