Виховуймо у дітях людяність!

290014Останнім часом звідусіль лунають дуже помпезні вигуки: «Давайте жити по-новому», «Будьмо європейцями» тощо. А що це значить, і як це – по-новому – ніхто не знає.

Я завжди вважала наш народ цивілізованим, культурним, релігійним. Адже щонеділі наші церкви переповнені людьми, причому помолитися Богу ходять як люди старшого покоління, так і молодь. Сусід завжди прийде на допомогу сусіду. За великим багатим  столом збирається дорога родина і т.д. Та недавно я зрозуміла, що все це – не показник. Більше того, це – не культура, а звичка. Кажуть, часи настали страшні і все змінилося. А я думаю, що часи завжди були однакові. Погодьтеся, нам, українцям, ніколи не жилося солодко, але Бог у серці завжди був. А нині…

Недавно їду в маршрутці. Я – старша жінка, проте ніколи не дозволяю, щоб мені поступалися місцем, бо дотримуюся золотого правила: в здоровому тілі – здоровий дух. Більше ходжу, стою, рухаюсь. Але я не про те. Дивлюся, заходить жінка приблизно моїх років, а ніхто навіть голови не повернув, щоб запропонувати сісти, хоча пасажири були здебільшого молоді люди, кілька з них – хлопці. Я наївно тішила себе думкою, що вони не вважають нас старшими, тому й не пропонують сісти. На наступній зупинці заходить жінка з малою дитиною, реакції – нуль. Це мене обурило. Я ввічливо звернулася до юнака, який сидів поряд. Мовляв, поступися місцем жінці з дитиною. То наслухалась такого, чого не чула навіть від покійного чоловіка, з яким прожила 36 років у шлюбі. Люди в маршрутці стали на мій захист, кричали, обурювались. Молода мати з дитиною, так і не дочекавшись вільного місця, вийшла на наступній зупинці. А хлопець просто запхав у вуха навушники і їхав собі далі.  Мені від образи аж сльози на очі навернулися.

Наступного дня я гуляла з онучкою на бульварі імені Данила Галицького. Дитина попросила купити морозива. Звісно, я й купила. Стоїмо біля кіоску, де продають солодощі. Перед нами – мати з сином. Теж купили собі якісь смаколики. Хлопчик розгортає цукерку і тримає  обгортку. Мама кричить: «Та викинь кудись той папірець! Нащо тримаєш у руці?» Хлопчик жбурнув його біля кіоску, і вони пішли далі.

Або ще один випадок. Якось товаришка запросила мене на ювілей у ресторан. Було багато гостей, шумно, весело. За сусіднім столиком зібралась молода компанія з дітьми. Спершу усе було гаразд, сміялися, веселилися. Аж поки мами з татами не хильнули собі добряче. Складалося враження, що про дітей вони зовсім забули. Танцювали, пили. А бідолашна малеча сумувала, дехто заснув просто на стільчику.

Це Європа? Це і значить жити по-новому? Якщо так, то я туди не хочу. Ми – українці! Душевні, щирі, доброзичливі. Давайте не перетворюватися у хохлів.

Незабаром 1 вересня – День знань. Діти підуть до школи, одягнуть гарні форми, вишиваночки. Так любо дивитися на наших світлих, незіпсованих, добрих, усміхнених діток! Давайте виховаємо їх справжніми людьми! Пояснімо, що основне в житті – це чесність, порядність. Повірте, саме тоді ми житимемо краще. І ми станемо прикладом для наслідування. Діти – це наше майбутнє, скарб, який треба берегти. І колись, на старість, ви отримаєте неабияку подяку.

Зі святом вас, дорогі діти і батьки!

Софія  ПОГОРІЛЕЦЬ

м. Тернопіль

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*