Вугілля в обмін на… життя, або Найсмачніший суп і кобила «Бандерівка»

Ситуація для блокадників під Торецьком Донецької області складалася критична. Хлопцям телефонували друзі, знайомі і попереджали, що їх штурмуватимуть поліцейські. Ніхто не боявся, але все ж було неприємно від усвідомлення, що свої підуть на своїх. Тому, коли знайомі правосекторівці запропонували з’їздити на допомогу блокадникам, я швидко погодився.
Із бази виїхав опівдні і став чекати на друзів у Покровську. Поліцейські, побачивши мене у військовій формі і з рюкзаком за плечима, підійшли та почали перевіряти документи. На свою біду, розказав їм, що їду допомогти блокадникам. Вони змусили мене викладати речі, аби переконатись у відсутності вибухівки і наркотиків. Але на тому все завершилося і через три години ми були біля Торецька. На в’їзді в місто нас знову зупинили поліцейські. Забрали паспорти, переписали дані, записали реєстраційні номери телефонів, але відпустили. Ще через годину ми були на місці. Блокадники зраділи нашому приїздові. Шість чоловіків – це вже сила. Тим більше, що з нами прибули волонтери з організації «Вільна доля». Ці хлопці допомагають добровольцям і самі воюють. Також вони привезли намети, продукти харчування, інші потрібні речі. Коли один із блокадників дізнався, що я журналіст, підійшов:
– Ви трішки запізнилися. Зранку сюди приїжджали жінки, протестували, кричали, щоб ми забиралися звідси. Мовляв, блокуємо поїзди Ахметова, а він годує Донбас. Одна з них верещала, бризкала слиною. А перегар такий ішов від неї, що можна було знепритомніти. Разом із ними під’їхало і телебачення. На камерах і мікрофонах не було розпізнавальних знаків. Хотіли зняти, як ми будемо розправлятися з жінками, тільки вийшло навпаки.
– Як навпаки? – питаю здивовано.
– Наші хлопці винесли каву, чай, солодощі, почали пригощати їх. Вони як накинулися на їжу, забули, що ми «вороги». А коли винесли і почали роздавати приїжджим консервацію, навіть телевізійники, кинувши камери, стали в чергу за огірочками і салатами. Пізніше вони розповіли, що їх найняли у Бахмуті та привезли в Торецьк, щоб влаштувати провокацію, яка дискредитувала би блокадників.
– Крім цих жінок, ще хтось перешкоджає вам?
– Приїжджають поліцейські, СБУшники, стоять неподалік і наразі не втручаються. Укрзалізниця намагалася змусити своїх підлеглих написати заяви в поліцію, що ми, нібито, не допускаємо машиніста до електровоза. Місцеві лісники скаржилися, що ми вирубуємо ліс. Та всі їхні звинувачення безпідставні. Адже дрова нам привозять тутешні жителі.
Після 23 години всі розійшлись по наметах. А я зі своїми побратимами та ще два хлопці з Кропивницького заступили на пост. Охороняли підходи до електровоза, пильнували за вогнем. Адже на вулиці було холодно і сиро. Тепло від полум’я зігрівало і водночас сушило наш одяг.
Поки всі сплять, кропивничанин Сергій взявся готувати суп, а ми допомогли начистити картоплю, цибулю, моркву. Він розказував про себе та про те, що суп, приправлений сиром, готує за рецептом дружини. Сидимо, гріємося, страва неймовірно пахне, а ми розповідаємо фронтові історії. З намету вийшов чоловік і попрямував до нас. Не знаю, що його звабило більше – суп чи можливість спілкуватися, але він закурив і почав оповідати свою історію:
– Я воював у 2014 році. Мене поранило. Лікарі комісували, сказали, що до служби в армії більше не надаюся. Ось тепер вирішив підтримати блокадників. Добру справу робимо. Не можна торгувати з виродками, які стріляють у нас, вбивають.
– А що скажете про Семенченка, Парасюка?
– Що про них казати? Депутати – вони і в Африці депутати. Нас до кінця не розуміють. Та тепер не час виявляти свої амбіції. Потрібно об’єднуватися, щоб заблокувати терористів. І закінчувати війну…
Тема зачепила за живе. Кожен хотів висловитися. І про те, хто заробляє на вугіллі з окупованих територій. І про Ахметова – злодія та бандита, а не «рятівника Донбасу». І про «клініку» влади, яка продає Росії, не повірите, зброю, з якої нас убивають. До того ж, Російська Федерація – найбільший імпортер українських літаків, бронетехніки, двигунів і ракет. Таку жадібність не можуть збагнути прості солдатські голови. А тому бажання блокувати торгівлю з сепаратистами лише міцніло.
Минуло три години, ми здали зміну. Втома брала своє. Не чекаючи на суп, який ось-ось мав бути готовим, ліг спати. Разом зі мною в наметі було більше двадцяти чоловіків. Лежали на дерев’яних піддонах, устелених матрацами. Накривалися покривалами, ковдрами – що кому дісталося. Розбудив мене запах диму, який не давав дихати і боляче виїдав очі. З’ясувалося, у трубу, яка слугувала димоходом, щось відвалилось і перекрило витяжку. Дим розійшовся по всьому намету. Хлопці вискакували на вулицю хто в чому. Я, взуваючи черевик, стрибав на одній нозі і ледь не скрутив собі шию, коли заплутався у штанах.
Один із моїх побратимів чергував біля вогню, а тому запропоновував своє місце в іншому наметі. Та сон як рукою зняло, хоча була тільки п’ята година. Згадав, що ліг спати голодним, налив ще гарячого супчику, скуштував і… зрозумів, що такої смакоти не їв ще ніде і ніколи.
Із хорошим настроєм вирішив піти до заблокованого поїзда. Ось вони – 49 вагонів, наповнені донбаським окупованим вугіллям. Я виліз на один із них і з подивом уявив, що переді мною лежить чорна українська смерть. Нечисті на совість і на руку політики обмінювали це вугілля на наше життя. Я дивився на ці глиби породи, і мене огортала злість. Не зчувся, як хтось озвався за плечима:
– Що, Міша, милуєшся сепаратистським «чорним золотом»? – промовив блокадник «Іспанець». Він – запорожанин, колись був багатим чоловіком, та закинув бізнес, посварився з дружиною і пішов воювати.
– Та ні – відповів, – просто дивуюсь, як багаті чиновники не бояться ні Божої, ні людської кари. Напевне, у їхньому серці замість Господа – гроші…
– Друже, ось тому й розпочали блокаду, аби перекрити їм можливість збагачуватися.
До наметів ми повернулися, бесідуючи про подальші плани.
Від своїх побратимів я дізнався, що о 10 год. залишаємо блокадників і вирушаємо до Авдіївки. Поліцейські наразі відмовилися від ідеї штурму, а отже, наша допомога тут поки що не така потрібна. Значить, їдемо туди, де справді гаряче. Ми вже позакидали речі в машину, коли побачили, як на блокпост під’їхав чоловік верхи на коні. З’ясувалося, це місцевий житель помітив над блокадним наметом прапор із назвою райцентру Вінниччини, звідки він родом. Тож приїхав підтримати земляків. Його поява викликала неабиякий ажіотаж. Хлопці фотографувалися з твариною, годували її морквою та яблуками. А щойно дізналися, що кобилу звати «Бандерівка»… О, тут армійській дотепності та фантазії не було меж. Почали уявляти, як виглядали б телевізійні репортажі російських журналістів, коли б вони дізнаються про такий факт. Зрештою, це їхні проблеми, як вони відроблятимуть кремлівські гроші. Я ж подумав, що не така вже пропаща та Донеччина, якщо тут називають кобилу «Бандерівкою»… Совпадєніє? Нє думаю…
Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*