Ворога, який окупував твою країну, потрібно знищувати!

Він лише подумав, що потрібно заховатися від обстрілу за будинками, як пролунав сильний вибух і по тілу пройшлася хвиля осколків. Частину з них зупинили бронежилет і шолом. Але було таке враження, що вся середина вилетіла… Це не фрагмент сценарію фантастичного фільму, а лише короткий епізод бою за Дебальцеве у 2015 році. Одним із тих, хто вижив у цьому пеклі, був наш земляк, боєць 30 бригади ЗСУ, житель Збаража Сергій Лучкін. Ось його розповідь.
– Надійшла команда відправлятися в Дебальцеве. Ми бачили, що туди стягують російські війська і там буде битва. Дорога туди могла стати останньою в житті. Наша машина була несправною, ми ще й заблудилися. Тому, поволі рухаючись, шукали нашу основну колону. Якось зупинилися на околиці, щоб поїсти, виставили охорону. Одні стояли біля дороги, інші – біля БМП. У той момент із села виїхав російський танк Т-72. Ми втратили дар мови, не рухались і просто мовчки спостерігали. На щастя, нас не помітили. Інакше мій перший взвод третьої роти очікувала смерть. Було дуже страшно, всі швиденько зібралися і поїхали доганяти колону. Коли проїжджали через Бахмут, до нас виходили діти із синьо-жовтими прапорцями. Це було дуже приємно. Під вечір ми заїхали в селище Луганське, там стояла 54 бригада ЗСУ. Переживши з ними нічний мінометний обстріл, на ранок заїхали в селище Миронівське. Там нас постійно накривали з артилерії і мінометів. Особливо дошкуляв міномет 82 калібру, який окупанти поставили на машину «Москвич» (пікап). Вони мали змогу мобільно пересуватись, а ми тривалий час не могли їх засікти і знищити. Та далі нас перекинули в напрямку  Вуглегірська.
– На той момент ви розуміли, що відбувається?
– Повсюди точилися запеклі бої. Розуміння загальної ситуації не було. Ми просто виконували накази. Наша база була за 4 кілометри від міста. Звідси ми здійснили перший наступ на Вуглегірськ. А під кінець січня спробували зайняти його. Тоді відзначився мій побратим Сергій Крикун. Тільки під’їхали до окраїни міста, як назустріч вийшло багато людей з автоматами.
Ми зупинилися, вони почали кликати нас до себе. Це були «сепари». Чесно кажучи, відразу хотілося розстріляти їх. Руки стискали зброю, але ми не знали, чи є десь поблизу прихована важка зброя. Тому почали вести переговори. Один із окупантів сказав до Сергія Крикуна:
– Ви за кого воюєтє?
Мій побратим пожартував:
– За тєх, кто большє платіт…
– Тогда пєрєходітє к нам, ми большє заплатім.
– А ви за кого воюєтє? – запитав Сергій. Чоловік з автоматом відповів, що за «ДНР». Сергій, переконавшись, що перед нами явний ворог і не помітивши прикриття, схитрував:
– Подождітє, я с рєбятамі посовєтуюсь…
У цей момент він вискочив на БМП і скомандував: «Мочи, сук, сєперов»! Ми з усіх стволів почали гатити. Чимало тоді поклали рашистів.
Другий наступ відбувся спільно з батальйоном «Донбас». Проте він був не таким вдалим. Наша колона нарвалася на російську засідку, яка складалася з важкої техніки.  Вони підбили два наших БМП і танк.
– Невже у вас не було розвідданих, що під Вуглегірськом зібралися чималі сили росіян?
– Нам ніхто нічого не повідомляв. Тому ми йшли на місто, не знаючи про небезпеку, яка чатувала у лісосмузі. І в критичний момент більшість особового складу та машин знову врятували особисті дії Сергія Крикуна. Коли він першим помітив ворога, то скомандував, аби всі зістрибнули з машини, а сам  відвів БМП подалі від колони, та почав вести вогонь по росіянах. Відразу ж машина Сергія отримала пряме попадання від танка. Ми ж усі встигли відступити і вважали, що Сергій загинув. Тільки наступного дня нам сказали, що Крикун живий. Його викинуло вибуховою хвилею, при тому відірвало ногу й осколками посікло обличчя. Та в розпал бою він геть не відчував болю. Намагався підніматись і стріляти. Моментами втрачав свідомість, а коли опритомнював, знову боровся за життя. Якось почув, що їде автомобіль. Почав кричати. Це були наші хлопці, які підібрали Сергія і відвезли у госпіталь. Лікарі оглянули бійця і виявили в оці осколок. Поки консультувалися, як залізяку видалити, Сергій витягнув осколок руками… Але око втратив.
Відірвану ногу йому замінив протез і він залишився служити в 30 бригаді ЗСУ. На передову не їздив, проте виконує свої обов’язки в Харківському госпіталі.
– Вам не здавалася незрозумілою ситуація з відсутністю розвідданих?
– В ті дні відбувалося багато незрозумілого. Одного разу нам вдалося засікти російську колону, яка посувалась в напрямку Дебальцевого. Хлопці нарахували більше 200 одиниць техніки.  Колона пересувалася дорогою протягом двох з половиною годин. Ми час від часу передавали дані у штаб, але нам наказали спостерігати. Після цього випадку нас знову перекинули під Миронівське.
– На той час ви вже достеменно знали, що тут російські війська?
– Так. Крім їхньої техніки, яку нам часом вдавалося знищити, мої побратими брали в полон так званих «місцевих шахтарів». Одного, із Ростовської області, я запитав чому він прийшов на українську землю. Той почав розказувати, що у нього вдома є багато землі, яку потрібно обробляти. І щоби купити трактора, він змушений був залізти в борги, кредити. Їх обіцяли списати, якщо піде воювати проти України. На закінчення розмови я сказав йому: «Ось ти і заплатив за свій кредит…». Потім окупанта забрали СБУшники.
– Ви спокійно розказуєте про бої в Дебальцевому. А як психологічно пережили усі ці події? Адже просто розказувати, а пережити все набагато важче.
– Спочатку мені все подобалося, бо виглядало, як у кіно.  Але з першими пораненими побратимами я зрозумів, що це далеко не кіно, а реальність. А перші вбиті приводять до тями остаточно і змушують задуматись. Приходить розуміння, що війни не буває без втрат. Та найбільше я боявся, аби мене не відправили везти тіла вбитих побратимів до їх батьків. Не хотілося дивитись їм в очі і читати там: «Чому загинула наша дитина, а не ти»?
 – Лютий 2015 року. Ситуація критична, кільце стискається. Які робились спроби розірвати його?  
– Пригадую, як 5 лютого друга рота мала зайти в населений пункт Рідкодуб, а ми – вивезти звідти поранених. Тільки-но почали обстрілювати російських окупантів, як заклинило гармату танка. Та нам вдалося якимось чином подавити вогонь противника за рахунок двох БМП і друга рота почала заходити в Рідкодуб. Але там вона потрапила в засідку і нас кидають на допомогу.
Четверо людей з підрозділу відмовилось їхати. Механік-водій сказав: «Там танки, я знаю, що це таке». А в моїй голові роїлися думки: «Якщо я не поїду… Що подумають хлопці, коли повернуться із завдання»?
Ми рушили в напрямку села і за 200 метрів від нього  нас активно обстріляли. Я бачив переміщення росіян. Це були професійні солдати. Їхні навички ведення бою відпрацьовані до автоматизму. І вони вже дотискали наших… Згодом я спілкувався з бійцями «Київської Русі». Хлопці розповідали, що вже не сподівалися на допомогу і вважали, що прийшла їхня загибель. Тільки наше втручання врятувало їм життя. Хоча в той момент ми не знали, чи виживемо самі.
– Тобто, це було пряме зіткнення, де ви бачили ворога і вели бій на короткій дистанції?
– Ти хочеш почути чи я вбивав їх? Я виконував бойове завдання – рятувати наших бійців. А ворога, який окупував твою країну і стріляє у твій народ, потрібно знищувати! Тим більше, що під час активного бою немає емоцій. Ти просто стріляєш у ворога, а він у тебе. Якщо падає він, значить ти живий і продовжуєш атаку.
Того разу я їхав на першій машині. В якийсь момент відчув, що мою руку щось боляче стиснуло. Я спробував її підняти, але вона не слухалася. Друга БМП зупинилась, оскільки там було три поранених і хлопці вирішили їх перев’язати. Я ж зі своїми бійцями під’їхав упритул до села. Хлопці з 25 бригади ЗСУ потім розповідали, що ми прорвали кільце оточення, в якому вони знаходились. Хоча в той момент ми думали, як би заховатися від обстрілу за будинками. Якраз тоді пролунав сильний вибух і по мені пройшлася хвиля осколків. Частину з них зупинив бронежилет і шолом. Але було таке враження, що вся моя середина вилетіла.
– І ви змушені були залишити бій?
– Ніхто про це й не думав. Дійшовши до першої хати, ми зіскочили з бронемашини. Сильно боліла голова і рука. В той час біля мене зупинився гранатометник Олег. Побачивши мій стан, він гукнув, аби я біг метрів сорок до БМП, де надавали медичну допомогу, а він прикриє. І почав стріляти з гранатомета. Після кожного такого пострілу в моїй голові розривалися тисячі осколків. Я кричу «Іди звідси», а він, не розуміючи, що в мене важка контузія, пояснює: «Командир, я тебе прикриваю, а ти біжи, поки не втратив багато крові. Подивися на себе».
Я опустив голову і побачив, що поверх штанів потоками йде кров. Внизу живота страшенно пече. Вибору не було. Я попросив побратима перезарядити мій автомат і відстрілюючись, побіг до БМП. Там відразу ж упав від безсилля, але ще вколов собі обезболю вальний та кровоспинний препарати. Потім нас завантажили у десантний відсік БМП і ми поїхали. Хлопці, які залишилися на окраїні села згодом розказували: як тільки ми виїхали, у машину полетіла граната. Заряд поцілив у додаткові баки з пальним і… розсипався. Нам пощастило, що граната була бракованою, інакше нам би всім не жити.
– А про що думає поранена людина в такі моменти?
– Коли біг до БМП, то в голові промайнула раптова думка: «Що буде з батьком і мамою, коли вони дізнаються про мою смерть? В них же хворі серця». Потім ще одна: «Якщо мене вб’ють, хлопці ж заберуть моє тіло, не залишать загарбникам»?.. Проте, все закінчилося добре, якщо це можна так назвати.
– Що було далі?
– Коли я розплющив очі, то побачив над собою хлопця. Ним хитало, з-під бронежилета текла кров, а боєць дивився на мене відкритими здивованими очами. Згодом я дізнався, що Валерій отримав кулю навиліт.
Мене ж роздягнули і почали напихати у розірвану частину живота різні тампони, щоб зупинити кров. Перев’язали інші рани та відправили в Бахмут. А звідти гелікоптером – у Дніпро. Коли летіли, я прийшов до тями і побачив поряд пораненого. У нього не було половини голови. Він дивився на мене одним оком і в ньому я прочитав величезне бажання вижити.
У Дніпрі мені зробили чотири, чи п’ять операцій. Поряд у палаті лежав чоловік років 60. В нього не було однієї ноги, а інша – роздроблена. До нього прийшли родичі, а він став кричати: «Забирайтесь, я вам такий не потрібен! Нащо вам каліка!?». Вони плачуть, просять його заспокоїтися, обіцяють, що все буде нормально. А чоловік і собі плаче та кричить: «Забирайтеся!..». Це страшно переживати.
Останню операцію мені зробили влітку 2018 року в Тернополі.
– Відтоді ви навчились жити з цим болем: моральним і фізичним?
– Я бачив бійців, багато з яких після фронту «сидять на стакані»! Я їх не засуджую, але не підтримую теж. По-перше, не знаю: воювали вони, чи просто «аватари», які пили там і продовжують це робити в мирній Україні! По друге, більшість із них поводяться так, наче їм винна вся Україна: від президента – і до першого-ліпшого перехожого. Хоча, як на мене, хлопці плутають багато речей. Вони ж, найперше, йшли захищати свою родину, дітей і цей вибір був усвідомленим. Важко їм, я розумію, але ніхто тобі не допоможе, якщо сам цього не зробиш.
Зізнаюся, після війни і я вживав алкоголь по-чорному. Та якось після чергового запою я прокинувся і зрозумів: «Ще день такого божевілля і я помру»! Почав завантажувати себе роботою, спілкуватися з різними людьми. Вступив на навчання. З’явилися нові знайомства. Люди побачили, що я адекватний, і стали допомагати.
Бійцям після поранень варто перестати себе жаліти чи мірятись заслугами: хто воював більше, а хто менше? Ми робили одну справу і, до речі, вона ще не завершена. Ворог в Україні, тому відпочиватимемо потім.
– Як родина відреагувала на війну, ваше поранення?
– Я довго їм не розказував, що перебуваю на війні. Коли телефонував, казав, що у нас навчання цілий день, тому сам їх набиратиму при можливості. Під час однієї телефонної розмови батько почув вибухи: «Не розказуй, що навчаєшся. Я бачив по телевізору, де ти знаходишся». Тоді я попросив його, щоб нічого не казав мамі. Після поранення теж довго не наважувався повідомити. Спочатку набрав чоловіка сестри. А він став запитувати, де я, чому довго не давався чути? Я розповідаю, що під час навчань стрибав з БМП, зламав руку, вивихнув ногу, тому тепер в госпіталі. Він хотів наступного дня приїхати в Дніпро і я необдумано заперечив, мовляв, у реанімацію все одно не пропустять. Тоді він усе зрозумів, довелося розказати правду.
Після всього пережитого я шкодую лише за одним – занадто швидко мене поранили. Ще міг би воювати, знищити хоч кількох ворогів, звільнити хоч клаптик української землі…
Михайло УХМАН