Вона таки повернулася в Україну

410Українська діаспорна література — це цілий материк, і спільною рисою для цього материка у всі часи була, є і залишається дотепер відданість її творців рідному краєві — Україні. Серед українських діаспорних письменників слід згадати і славну дочку Зборівщини — Лесю Лисак-Тивонюк, твори якої – про власну долю, про долю своєї малої батьківщини, де народилася, виросла, провела свою молодість і зв’язку з якою вона не поривала ніколи.

За життя Лесі Лисак-Тивонюк були видрукувані такі її твори, як «Терпкі пахощі», «Срібна Мадонна», «Замок на вулиці Мейн», «Стежка додому». Посмертно з’явилися збірки нарисів, оповідань, есе «Три букети зілля», «Прийде весна». Хронікою власного життя також слід назвати збірку «Хата в лісі», у якій з новою емоційною силою лунає мотив туги за втраченим рідним краєм.

А прийшла на цей світ майбутня письменниця 14 квітня 1921 року в селі Вірлів на Зборівщині, де провела своє дитинство і почала пізнавати навколишнє життя. Мати Лесі — Анна Руда, вчителювала у Вірлові, батько, Іван Рудий, також вчителював, але у сусідньому селі Храбузна, хоча мешкав з родиною у Вірлові.

У творі «Стежка додому» Леся зауважує: «Вірлів — гм, що за пишна назва для скромного подільського села! Вірлів — гейби щось майнуло орлиним льотом. А може й літали там колись орли. Бо за сім кілометрів від Вірлова — Зборів, що пам’ятає бої Богдана Хмельницького. На зборівських полях ще дотлівають козацькі кості».

Лесина мати походила родом із Розгадова, тож у цьому селі жила її бабуся Катерина, до якої дівчинка часто приїжджала в гості. А сусіднє село Краснопуща було місцем народження її батька — Івана Рудого.

Після здобуття початкової освіти Леся два роки навчалася у Залозецькій семирічці з польською мовою навчання, а згодом один рік – у Золочівській польській гімназії. Батьки Лесі виховали дочку у патріотичному дусі. Тож навчання польською, як і тогочасне оточення, атмосфера аж ніяк не скалічили молодої душі.

Завершила своє навчання молода талановита українка в Перемишлі у гімназії, а також у жіночому ліцеї Українського дівочого інституту якраз перед війною. Після закінчення середньої освіти мріяла ще про журналістські студії. Проте, війна внесла свої корективи. Довелося «вчити малих босих школяриків по забутих світом селах Зборівщини». Леся учителювала в селах Монилівка, Чистопади. Мала багато неприємностей з боку владних радянських органів. Від арешту врятувала її німецько-радянська війна.

У 1944 році із відступом німців Леся разом з матір’ю заради самозбереження вирішують покинути рідну землю. Батько залишився вдома. Наслідок такого вимушеного кроку — невідворотність мандрів, блукання зруйнованою Європою. Переїзди, пошуки хліба насущного, душевний дискомфорт і невловима туга за втраченою батьківщиною. Тільки 1950 року Леся з мамою та чоловіком Михайлом Лисаком нарешті осіли в місті Боффало у Сполучених Штатах Америки. Проте невблаганна лиха доля переслідує її і тут. Подружнє Лесине життя не склалося, і вона змушена була розлучитися з чоловіком. 1976 року у неї помирає мати, а через рік несподівано відходить у вічність її другий чоловік, Володимир Тивонюк, з яким вона звінчалася всього за два дні перед його смертю.

Леся мала ніжний характер, сентиментальну вдачу. Вона тужила за тими стежками, якими ходила в молодості. Сюжети її творів побудовані на реальних, взятих з життя подіях. Для неї Україна була найбільшою святинею, її духовним порятунком. Нею вона жила, марила, скніла на чужині. Духовно завжди була серед рідних подільських ланів, коло хаток з солом’яними стріхами, біля своїх маленьких школяриків, яких вона так любила.

У своєму літературному заповіті, останній волі та останній сповіді, Леся зізналася: «Чому я писала? Це був мій поклін, мій вияв подяки моїй рідній Галицькій Землі. Це була моя святість, моя любов. Навіть коли я писала про теперішність, то бачила її крізь призму рідного…».

Україна, оспіваний мовою серця рідний край — Зборівщина, стають для неї неначе земля обітована, до якої треба повернутися попри все… Так, Леся прагнула повернутися на батьківщину, відновити  втрачену гармонію душі. Але — не вдалося — трагічний випадок 8 серпня 1981 року під час подорожі до Канади обірвав у розквіті творчих сил її життя…

Був час, коли ми легковажно відмовлялися від здобутків, створених діячами української літератури за межами рідної землі. Був час, коли ми їх не тільки не помічали і не просто від них відмежовувалися, а й відверто ігнорували, вважаючи політично ворожими. Тож тепер наш обов’язок – повернути Україні спадщину та славу її синів і дочок, розвіяних вітрами історії. А до такої діаспорної літературної спадщини належать і твори Лесі Лисак-Тивонюк, яка, попри болючі удари долі, змогла зберегти головний зміст свого життя — любов.

Так, вона не змогла приїхати до омріяної України, на рідну Зборівщину, але повернулася сюди хоча б своїми творами.

Григорій ЖУК,

м. Тернопіль

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*