Він збирався вмирати… Але війна змінила його плани

Першого свого ворога він вбив у 12 років і поклав за упокій свічку. «У мене тоді не було іншого виходу: або він мене, або я його. Та війна за виживання не залишала місця для жалю», – розповідає український боєць-доброволець з позивним «Патріот».

В умовах війни ми чітко можемо розрізняти людей: хто «ватник», а хто свідомо і всією душею підтримує Україну. Та є і третій варіант – це ті, що перейшли на бік ворога, стали російськими найманцями. Якщо на західних територіях нашої держави, у центральних більше патріотів, то в прилеглих до Донбасу тисячі людей підтримують псевдореспубліки. Що стосується територій Донецької та Луганської областей, підконтрольних Україні, то в них відсоток воюючих за російських окупантів на початку 2014 року був надзвичайно високий. На сьогодні багатьох вбили, інші затаїлися. Проте чимало вихідців з Донбасу воюють на боці України. Їх не так багато, але в них є реальне усвідомлення, що країна в небезпеці. Вони воюють за покликанням.

Жителі мирних областей звикли називати донецьких людей зомбованими. Тими, хто ненавидить все українське. В цьому є частина правди. Вплив Росії, а пізніше – і банди Януковича, зробили свою чорну справу. Несвідомі східняки, підбурювані та проплачені тими, хто мав що втрачати, повстали проти України. Цим скористалися у Кремлі і спровокували війну, в якій уже загинули десятки тисяч громадян нашої держави. Що тепер робити? Як змінити ситуацію? На ці запитання спробував відповісти житель міста Покровськ Донецької області, який воює в українському добровольчому батальйоні під позивним «Патріот».

Він народився в Уссурійську, в сім’ї українського вигнанця. Дідусь Сергія (справжнє ім’я бійця) втік туди від радянської влади ще у 1926 році. Заховався на кордоні з Китаєм і там будував своє життя. Якимось чином подружився з двома японцями. Це були «якудзи» (представники місцевої мафії). Це і вплинуло на подальшу його долю. Дідусь і ще кількасот чоловіків з хутора займалися вирубкою лісу, мали нелегальну ферму з розведення тварин. Бідні і голодні китайці, які перепливали кордон на човні, час від часу намагалися заволодіти цими багатствами і для досягнення мети навіть вбивали. Тому місцевим жителям доводилося відповідати тим же. Вихідці з України, яких там було багато, трималися купи, дотримувалися своїх звичаїв, мови, святкували християнські свята.

Сім’я для поселенців була головним. Як розповідає Сергій, його дідуся одружили батьки. Просто вказали на дівчину, яку він ні разу не бачив, і заслали сватів. Вони одружилися, народились діти. Попри таке дивне сватання, дідусь за своє життя ні разу не бив бабусю і навіть не кричав на неї. Родинні цінності були понад усе. Так минали роки. У 1969 році народився Сергій. Дитина виростала у праці, завжди пам’ятаючи, що є українцем.

У п’ять років хлопець навчився їздити верхи, а згодом йому показали, як стріляти з карабіна. До школи він ходив за 14 кілометрів. Прокидався о четвертій ранку, брав з собою двох вовкодавів, які захищали від диких звірів, і обріз рушниці, що ефективно боронив від бродячих китайців. Так здобував знання – і шкільні, і життєві. А коли у 80 роках минулого століття повернувся в Україну – місто Покровськ (колишній Красноармійськ) – то найбільше його здивувала величезна кількість міліціонерів. Адже в лісах Сибіру він тільки двічі зустрічав людей у погонах. І обидва рази мертвими. Один – замерз, а іншому проломили череп.

Сергій також не розумів, чому на Донбасі багато людей розмовляють російською. Адже це – Україна. В уссурійських лісах, де він виростав, батько й мати навчили його розмовляти українською. Трішки вивчив і китайську. То чому ж в Україні батьки не вчать своїх дітей рідної мови? Потім зрозумів: такою була політика тодішньої держави.

Закінчивши технічний коледж за спеціальністю механік, пішов в армію. Служив у розвідроті в Таджикистані. Під час афганської кампанії робив рейди в країну талібів. Неодноразово вступав з ними у бій. Знищував, втікав, аби знову повернутися туди. Там здобув безцінний бойовий досвід. Після розвалу Союзу залишив армію і повернувся додому. Одружився на мусульманці. Вона народила йому троє дітей. Якось з ним стався чи то кумедний, чи то життєвий випадок. Його дружина зламала ногу, і поки лежала в лікарні, попросила свою куму, щоб та допомагала Сергієві.

– Від цього допомагання кума завагітніла. І в мене народилася четверта дитина, – сміється Сергій. – Довелося взяти її до себе. Тепер у мене дві дружини і семеро дітей!!! Найстаршому – 26 років, а наймолодшій буде рік. Сусіди і знайомі нічого не розуміють, але мене все влаштовує. Я дуже люблю дітей і просто не міг вигнати на вулицю жінку, яка завагітніла від мене.

Сергій розповів, що жінки дуже ревниві. Часто сваряться між собою. Не можуть визначити, до кого сьогодні прийде ночувати чоловік. Тому Сергій, щоб уникати домашніх скандалів, ночує на роботі. Перед війною у нього виявили цукровий діабет. Інсулін не допомагав, і Сергій уже прощався з життям. Та війна змінила все. Події весни 2014 року змусили його взяти до рук зброю. Разом з сином поїхали в Слов’янськ. І «Патріот» забув про хворобу. Все, що відбувалось там, відволікало від приземленого.

– У нас не вистачало зброї. Мій карабін не можна було й порівнювати з кулеметом заколотників. Пам’ятаю, ми захопили їхній блокпост. Почалася стрілянина. Я побачив в руках «сєпарки» кулемет. Він мені дуже сподобався, та не хотілося її вбивати. Тому просто стукнув цеглиною по голові. І РПК став моїм трофеєм.

Не раз у його житті був і розпач. Скажімо, якось з побратимами спостерігали, як російська колона відходить у Донецьк. А їм заборонили добивати ворогів. Розповідали, що терористи просто «купили» собі відхід у нашого командування.

Пізніше «Патріот» захищав Авдіївку, Піски. Там теж втратив десятки друзів. І зараз, воюючи уже четвертий рік, відчув повне розчарування. Хоча боротьбу не припиняє. Він згадує 2014 рік, коли вся сепаратистська мерзота виїхала з його міста. Всі боялися покарання за вчинені злочини перед Україною. Минув час – нікого не посадили. Корупціонери, які при Януковичу крали державні гроші, повернулися, щоб знову розкрадати бюджет. Колишні «менти», які знущалися над патріотами і підтримували псевдореспубліки, знову рвуться до влади. Вони не знають, що таке патріотизм, любов до Батьківщини. Їх цікавлять лише гроші.

– Сотні моїх знайомих просто ненавидять українську мову, саму Україну. Чому? А самі не можуть пояснити. Їм цю ненависть вбили у голови. Вони розуміють, що в Росії жити погано, в псевдореспубліках – повний безлад і беззаконня, проте українське для них чуже.

А тому єдиний вихід у цій ситуації – фізично знищувати непокірних. Адже це терористи, які вбивають за гроші і ставлять себе вище Конституції та мільйонів жителів України, – так вважає Сергій.

А з тими, хто сумнівається, так званими поміркованими «сєпарами», має працювати українська влада. Але хто це робитиме? Всі українські президенти, насамперед, дбали про власний бізнес. «Патріота» це не дуже дивує, адже всі вони, незважаючи на політичний колір, – плоди радянської системи. А тільки людина з новим мисленням зможе змінити Україну. І на це потрібен час, якого у більшості людей зараз немає.

– То що робитимеш? – запитую в Сергія.

– Що? Та боронитиму від ворогів Україну, намагатимуся прищепити своїм дітям український дух. І молитиму Бога, щоб усе це жахіття швидше закінчилося.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*