Повідомити новину

Поширити:

13 грудня 2017 року вона бачила сина востаннє. 10 грудня всією сім’єю відсвяткували її день народження, а через кілька днів син зібрав речі і поїхав на схід. Мама ще вийшла на дорогу, перехрестила його, як робила це завжди, і навіть подумати не могла, що знову побачить його лише у труні. Так розказувала про останні проводи сина на війну Тетяна Витвицька, мати бійця з позивним «Спікер» Добровольчого українського корпусу «Правого сектору».
– Він поспішав, адже на той час поранили його друга «Тенгіза» і Андрій хотів бути біля нього, на передовій.
– Деякі батьки загиблих хлопців розказували, що в час смерті своїх дітей вони відчували якийсь неспокій, незрозумілу тривогу… Що відчували ви 16 січня 2018 року?
– Нічого. Був звичайний день. Хоча за чотири роки війни я вже стільки нахвилювалася, що тепер і не розумію, чи були у мене спокійні хвилини? Того дня я розмовляла з Андрієм між 20-ю і 21-ю. А через годину його не стало… 17 числа, близько 12 години дня, зателефонували з незнайомого номера. Я подумала, що це Андрій дзвонить із чужого телефону. Але це був Сашко, друг сина. Він і повідомив трагічну новину…
– Як ви сприйняли, що сина вже нема?
– Не повірила, та й досі не вірю. Мені здається, що  відкриються двері і він зараз зайде в кімнату. Це емоції. А розум переконує в іншому.
– Яким був Андрій, про що мріяв?
– Ви знаєте, я тепер проглядаю вірші сина, записи і розумію, що свої замисли він втілив у життя. Не до кінця, але основний шлях пройшов. Події на Майдані, війна – це те, до чого він готувався. Андрій після закінчення семінарії хотів бути самотнім, але життя розпорядилося по-іншому.
– 2013 рік. Майдан. Що змусило сина поїхати туди?
– Спочатку він не підтримав цього руху, вважав, що студенти бавляться. Проте коли дітей побили, Андрій сказав, що цього прощати не можна. І поїхав до Києва.  Тоді розпочалися мої сумні дні. Я дивилася всі випуски новин, вглядалась у всі обличчя. Андрій знайшов на Майдані своїх друзів, і вони вели боротьбу на смерть.
Пригадую, 19 січня 2014 року один з телеканалів показав Андрія з побратимами – вони охороняли «коктейлі Молотова». Це була їхня зброя. Як з’ясувалося згодом, того ж дня Андрія поранило – посікло осколками від гранати. Але до лікарні він не пішов. Стояв на посту, поки його не почало лихоманити.
– Майдан змінив його?
– Так, дуже. У той час Андрій познайомився з Олександрою, своєю  майбутньою дружиною. Вони повінчалися і створили сім’ю. Хоча раніше син ніколи не думав про це. А потім в Україну прийшла війна…
– Ви пам’ятаєте, коли він вирішив іти воювати?
– Інакше й не могло бути. Він прагнув для України кращого майбутнього і просто не міг залишатись осторонь, коли влада почала відбирати в нього це майбутнє.
Пригадую, увечері перед від’їздом на схід Андрій і всі його побратими пішли в кіно. А коли вийшли з кінотеатру, їх затримала міліція. На квартирі у хлопців знайшли військову амуніцію, зброю. Тобто все, що залишилося з Майдану і з чим вони мали їхати воювати. Міліція забрала навіть брудні речі. Було відкрито кримінальну справу. Тоді командир Добровольчого українського корпусу, створеного на базі силового блоку «Правого сектору», Дмитро Ярош пригрозив владі, що вийде з фронту і піде на Київ, якщо хлопців не відпустять. Менш ніж через добу вони залишили в’язницю і відбули на фронт.
– Чи ділився Андрій подробицями з фронту? Ви розмовляли з ним про це?
– Андрій був самодостатньою людиною, і ми поважали його вибір, – приєдналася до розмови тітка Андрія, Надія Витвицька. – Тому ніколи не лізли в його душу. Стосовно новин з фронту, то всю інформацію можна отримати в Інтернеті. Ще на початку війни ми намагалися відмовляти його від участі в бойових діях, та потім перестали це робити і просто підтримували.
Перед тим, як він востаннє їхав на війну, ми з чоловіком дуже хотіли, щоб дорогою на передову Андрій заїхав до нас. Наша родина дуже дружна, щодня телефонуємо один до одного. Тому хотілося тоді побачити Андрія, розпитати про все, а воно он як вийшло…
– А як дружина Андрія ставилася до того, що чоловік воює?
– Як кожна молода жінка. Вона хотіла, щоб коханий був поряд, – повернулася до розмови Тетяна Володимирівна. – Я теж намагалася переконати сина, що сім’я – понад усе. Але він був надто принциповим, патріотом України і поважав своїх побратимів, кожному хотів підставити плече, не міг залишити їх. Хоча дружину і донечку любив безмежно.
– Кожна дитина для матері найкраща. І спогади про неї такі ж. Та чи відрізнявся чимось Андрій від однокласників, друзів?
– Він був не такий, як усі. Мислив по-іншому, мрії у нього були недитячі і нетипові. Я вже казала, що син хотів бути самотнім… і самостійним. Андрій навчався у школі з польською мовою викладання. Щороку з однокласниками їздив до Польщі. Одного разу потрапив у сім’ю, в якій жив його одноліток Петрик. Вони здружились, і коли синові виповнилося 11 років, він вирішив сам іти пішки у Польщу до Петрика. Ви уявляєте? З Івано-Франківська – до Польщі. Взяв із собою одну хлібину, маленьку подушку і фотоальбом. Перед тим написав записку, аби ми не хвилювалися. Коли ми прочитали її, почали пошуки. Я на таксі їздила всіма дорогами довкола Івано-Франківська. Шукали близькі та родичі. А він тим часом ішов дорогою до Польщі. Коли їхав автомобіль, Андрій ховався за дерева. Так дійшов до Галича, а там, зрозумівши, що до Польщі надто далеко і туди він не дійде, повернувся до Івано-Франківська. Ви тільки уявіть! До Галича – 30 кілометрів, і назад – така ж відстань. Тобто, одинадцятирічна дитина пройшла 60 кілометрів. Коли ми його знайшли, я запитала, як дорослого, чому не взяв з собою документів? Андрій же відповів по дитячому: мовляв, не подумав про це.
– Хлібину – щоб не бути голодним, подушку – щоб спати, а для чого він брав фотоальбом?
– Там були світлини бабусі, яка виховувала Андрія до 10 років. Я навчалася, сестра Надя у Польщі була, тому бабуся займалася онуком. Він був для неї всім, вона для нього – теж. І пам’ять про неї він ніс із собою у Польщу, до друга.
– Андрій писав вірші. Чи ділився він своїми думками з мамою?
– Це була його частинка життя, куди я і не намагалася потрапити. Він міг щось запитати, але переважно всі свої рішення приймав сам і свої думки записував для себе. Тільки після його смерті ми відкриваємо зошит з віршами і читаємо.
– Можете щось прочитати?
– Ну, наприклад… «Сказано-зроблено. Зроблено – продумано. Продумано – промолено. Промолено – прожито. Дано. Дано Богом! Богом сказано…» Ось так він писав. Слова прості, а так болісно ранять душу.
– Андрій – неординарний хлопець, який запалив мою душу. Не з першого погляду, але увійшов у неї назавжди, – почала розповідати про Андрія дружина Олександра. – Ми з ним зустрілися, коли хлопець з позивним «Гонта» вів побратимів на барикади. Правда, я тоді не могла його розгледіти, бо вони всі були в «балаклавах». А 12 січня 2014 року, на мій день народження, ми вперше поспілкувалися. Це було в наметі, де відпочивали бійці «Правого сектору». Андрій зізнався, що я припала йому до душі. Коли його поранило, прийшов до мене і попросив оглянути спину, посічену осколками від гранати. Сказав, що не довіряє лікарям. А вже 22 січня 2014 року він мені освідчився.
– Коли ви бачилися востаннє?
– 13 грудня 2017 року. Андрій ще дав мені подарунок для донечки, адже попереду було свято Миколая, і поїхав. Через місяць його не стало. Донечка тепер запитує, де тато… Але я їй ще нічого не розповідаю – хай підросте. А тато назавжди залишиться в наших серцях.
– Коли на Майдані в Києві почали збиратися обурені та небайдужі люди, ми з братом відразу поїхали з Чернігівщини до столиці, – пригадує побратим Андрія з підрозділу «Черепахи». – Нам спочатку доручили збирати пляшки для «коктейлів Молотова», а увечері поставили на чергування. Передбачалося, що хлопці будуть змінювати один одного, та один із наших тернопільських друзів заснув, і ми з братом вирішили не будити його й чергували аж до ранку. А незабаром з’явився і друг «Спікер». Він у своїй білій шапці з червоно-чорною стрічкою та в гумових тапочках викликав у людей веселі емоції. Андрій  багато розмовляв, особливо на релігійні теми. Люди поважали його за це. А потім керівництво Майдану почало нам довіряти, в тому числі й Андрій Парубій, який на той час був комендантом «Самооборони Майдану». Групі молодих людей було доручено охороняти штаб Майдану. До неї увійшов і я, а «Спікер» її очолив. Не знаю чому, але хлопці назвали підрозділ боївкою швидкого реагування «Черепаха». Андрій усіх запевнив, що ми – круті, і ми в це вірили.
– Ти казав, що Андрій змінив твоє життя? Яким чином?
– «Спікер» із зовсім різних людей зумів створити дисципліновану і організовану групу, яка виконувала потрібну роботу. Нас поважали і цінували за це. І я усвідомив, що можу більше зробити для країни, для себе.
А ще мені подобалася дівчина з Тернополя. Я їй, здається, теж. У нас зав’язалися стосунки. Проте після боїв на Грушевського семеро хлопців із нашої групи були поранені. Андрія – осколками від гранати, мені вогнем обпалило обличчя, контузило. Я вирішив, що поки наші стосунки не зайшли надто далеко, треба розірвати їх. Бо якщо не затягнуться рани на обличчі, я назавжди залишуся покаліченим. Навіщо їй такий хрест? Тому переховувався від дівчини і Андрієві заборонив казати, де перебуваю. Проте командир бачив наші щирі почуття і вирішив зробити по-своєму – привів її до мене. Зранку я прокинувся від того, що хтось накинувся на мене, обняв і закричав: «Сівер». Тепер ця дівчина завдяки Андрію є моєю дружиною. А я свою долю поєднав із Тернополем.
– На Андрія не сердився?
– Навпаки, я йому дуже вдячний, що не дав згаснути почуттям. Цікаво, що в той самий час «Спікер» теж познайомився з гарною дівчиною і вона теж стала його дружиною! Ось такі долі, народжені революцією Гідності… Цікаво, що в нашій групі був ще один тернополянин (позивний «Могавк»). Сьогодні він є учасником відомої рок-групи «Новимний Кудень».
– Після Майдану ваші долі зі «Спікером» розійшлися?
– Я почав працювати охоронцем, захищали з друзями одну новобудову від «чорних» рейдерів. На її території був розташований генератор, від якого отримували електрику ще кілька навколишніх будинків: мали світло, обігрівали квартири. Була зима, люті морози, і генератор не витримував навантаження. Якогось дня світла не було кілька годин, і жителі зібралися, щоб побити нас. Саме тоді у гості приїхав «Спікер». Він вийшов до людей, поспілкувався з ними, і через 15 хвилин конфлікт було залагоджено. Не знаю, за що, але люди йому ще й дякували! Вкотре його майстерність переконувати врятувала нас. Пригадується, ще в часи Майдану, коли готували штурм, «Спікер» вискочив на стіл і виголосив таку запальну промову, що ми зі словами «Слава Україні!» готові були кидатися навіть на танки. З «Черепахами» тоді була ще Львівська сотня, і я вкотре переконався, що не даремно Андрій отримав такий дивний позивний – «Спікер»…
Нам так не вистачає тебе, друже! Вічна пам’ять…
Михайло УХМАН