Він ходив прямо, не звертаючи на манівці

3104Спогади матері Степана Сапеляка

 

Закінчення. Початок у №40

Ув’язнення відбував біля підніжжя Уральських гір. «Перм-36» у селищі Кучино Чусинського району Пермської області – це табір суворого режиму для особливо небезпечних державних злочинців. Його називали табором смертників, бо слухняні виконавці репресивного апарату нищили совість, виправляли свідомість, морально і фізично кривдили, сіяли страх серед ув’язнених. Але разом із тим саме тут гартувався український національний дух Степана. Адже там, у «Пермі-36», доля подарувала йому змогу жити і творити пліч-о-пліч із такими мужніми і талановитими письменниками і правозахисниками, як Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл.  Чортківських хлопців, його однодумців, відвезли в інші табори.

Я щороку провідувала сина. Старалася побільше з ним розмовляти, слухала. У таборі його намагалися духовно зламати, обіцяли відновити в університеті, якщо погодиться на співробітництво. Але мій син не похитнувся, хоч умови життя були просто пекельними.

Коли минула половина терміну, Степана привезли в Тернопіль на публічне розкаяння в скоєному. Запевняли нас, що випустять сина, якщо ми вмовимо його це зробити. Бабця навіть обіцяла, що повністю віддаватиме йому свою пенсію, лиш би він відмовився від антирадянських переконань. Проте Степан був незворушним. Увесь час при нашій розмові з сином був присутній майор КДБ. Він теж переконував його зректися своїх поглядів, щоб не сидіти по Сибірах. Але  Степан сказав мені, щоб я їхала додому і привезла йому передачу, бо невдовзі його повезуть назад, тому що він не збирається каятися в скоєному, адже зробив те, що підказувало сумління.

Десь через рік після цього випадку мені довелося примусово відвідати сина в Кучино. Був листопад, а в лютому провідувала його. Дозволялося це робити лише раз на рік. Але «кадебісти» сказали, що я повинна їхати, бо квитки вже куплені. Зранку «Волга» була біля хати. З Тернополя їхало туди семеро людей. Був також і лікар. Я вже думала, чи бува Степан з глузду не з’їхав, але лікар сказав, що в нього інша спеціалізація, він не психіатр. Причиною такого термінового візиту було оголошене Степаном голодування. Так він протестував через побиття.

Коли я побачила сина, то не могла впізнати його – таким він був худим. Мене привезли, щоб я вмовила його відмовитися від голодування та акцій протесту. Тоді він розказав мені істинну причину свого побиття. Зранку сидів на лавці й читав книжку. Коли повз нього пройшов черговий табору, він з ним не привітався, а коли йшов священик з Коломиї, який теж був ув’язненим, Степан підвівся й привітався з ним по-християнськи – Слава Ісусу Христу. Після цього його одразу ж схопили наглядачі та кинули в підвал. Добу я мала змогу побути з сином, розрадити його, але не змогла переконати  відмовитися від акцій протесту.

У лютому 1978 року Степана завезли етапом на заслання у с. Богородське Ульчського району Хабаровського краю. Там він жив у дуже тяжких умовах, працював на електростанції. У березні вислала йому одяг, бо в тюремному його не хотіли брати на квартиру, а в серпні я до нього поїхала. Це неблизька дорога, адже до Хабаровська 9 годин летіти, потім ще 4 години – до Богородська. Мені не пощастило: коли я прилетіла в Хабаровськ, була нельотна погода. Але добрі люди порадили піти на річковий вокзал, бо звідти ходять кораблі по річці Амур в Богородськ. Дорога зайняла багато часу – 14 годин.

Коли ми вже прибули в Богородськ, я переживала, чи отримав Степан телеграму і чи зустріне мене, бо нелегко буде з 35-кілограмовою сумкою ходити по місту й шукати вулицю Комсомольську. Степан сварився зі мною, навіщо я стільки всього привезла, адже там у магазинах на той час було значно більше товарів, ніж у нас.

Коли ми прийшли до того будинку, у якому жив Степан, я не могла стримати сліз: це було щось на зразок собачої будки, збитої з дошок. Пізніше він пояснив, що можна було поселитися в гуртожитку, але це не так безпечно, тому що треба було жити з трьома-чотирма людьми, а вони  здебільшого займалися незаконним виловом риби, продажем ікри, часто випивали, мали зброю. Та більше за вигляд будинку мене вразило те, що на столі було багато книжок. Сльози потоком текли з моїх очей, бо я розуміла, що ті книги зможуть знову стати причиною арешту, навіть так йому й сказала: «Сину, ти загинеш аж тут».  Але він переконував мене, що таким чином  рятується від самотності.

Відсидів Степан майже десятилітній термін тюрем та заслань. Коли повернувся додому, рідний край зустрів його негостинно. Перед приїздом сина КДБ патрулював все село. Степана не захотіли приписувати в сільраді, у Чорткові відмовилися реєструвати. Люди ставилися до нього неприязно, боялися за свої сім’ї. Ідеологічні наглядачі з партійного апарату змушували покинути Україну. Завдяки заступництву академіка Сахарова та багатьох інших порядних людей дозволили оселитися в Харкові. Там він одружився, згодом у нього народилося троє дітей.

Невільничі життєві університети разом із піснями, що народжувалися із гіркої правди життя, а також знайомство з небайдужими до долі України людьми, які в неволі й журбі виношували любов до Вітчизни, – усе це не давало права на спокійне життя в уярмленій країні. Тому-то Степан активно працював, незважаючи на ганебні відгуки про його творчість у пресі. Одна за одною виходили збірки його поезій, а також він довго не роздумував, коли отримав пропозицію від Левка Лук’яненка очолити в Харкові Гельсінську спілку, що стояла на сторожі прав людини й української нації.

Пам’ять про мого сина живе й сьогодні: відкрили музей, встановлюють пам’ятники, меморіальні дошки… Я вдячна всім, хто дбає про увічнення його імені, особливо Володимирові Погорецькому з Чорткова, Богданові Мельничуку, Романові Півтораку та Богданові Хаварівському з Тернополя, Євгенові Барану з Івано-Франківська, Анатолієві Стожуку та Володимирові Бондаренку з Харкова. Проте моє материнське серце болить, адже якби Степана належним чином пошановували за життя, то йому б не довелося так страждати. Але така була епоха, такі були його життєві стежки, якими він ходив прямо, не звертаючи на манівці».

Ганна САПЕЛЯК

(Літературну редакцію спогадів здійснила викладач-філолог коледжу Олександра ПЕТРУШЕНКО)

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*