Він був справжнім сином, чоловіком і воїном…

Тернопільщина знову в жалобі. Лунає сумна «Пливе кача…», сотні людей, стоячи на колінах, з квітами та лампадками в руках зустрічають тіло героя. Молодого чоловіка, справжнього військовослужбовця, відданого сина неньки-України…

Минулими вихідними Тернопілля сколихнула страшна новина – 13 вересня в зоні проведення ООС під час виконання бойового завдання від снайперської кулі загинув майор, розвідник Михайло Цимбалістий, уродженець села Увисла на Гусятинщині (Хоростківська ОТГ), житель Тернополя. Йому було лише 34 роки. Він був справжнім чоловіком, сповненим мрій, задумів і планів на щасливе майбутнє. Лише нещодавно став на подружній рушник з коханою дружиною Яною…

Свого часу батьки Михайла переїхали жити в Тернопіль. Хлопець навчався у міській школі №29 з поглибленим вивченням іноземної мови. Батько його був військовослужбовцем, вийшов у запас у званні підполковник. Тому Михайло змалку знав, що таке дисципліна. А ще, пригадують його однокласники, він був дуже справедливим. Ніколи не дозволяв собі образити когось, тим паче слабшого, чи підняти руку на дівчину. Добре вчився і завжди до всього ставився з підвищеною відповідальністю.

Вчителі пригадують, що Михайло змалку мріяв стати військовим. Класна керівничка Олександра Чіпак розповіла, що батько не хотів віддавати сина у військове училище. Тож після закінчення школи, Михайло вступив до Тернопільської академії народного господарства інституту продовольчого бізнесу за спеціальністю «Менеджмент переробної і харчової промисловості» на денну форму навчання. В 2006 році закінчив виш і отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Менеджмент» та здобув кваліфікацію бакалавра. Через рік отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Менеджмент організацій» і здобув кваліфікацію магістра.

Здавалося б, за наявності такої освіти усі дороги відкриті. Міг досягти чималих висот, знайти високооплачувану роботу. Однак Михайло знав, що це – не для нього. Глибоко у серці виношував мрію-покликання – бути військовим.

Тому далі були і військове училище, численні полігони, навчання. Ну і, зрештою, – війна на сході. Ті, хто знав Михайла, одноголосно кажуть, що він був справжнім воїном. Ніколи не відсиджувався в окопі, не ховався за спинами товаришів. Для нього почуття гідності та патріотизму були понад усе.

«Ми втратили велику людину. Усі, хто був знайомий з Михайлом, знають, про що я кажу… Втратили людину – просту і справжню. Він мав всього лиш 34 роки. Ще жити і жити. Але, повірте, що більшість із нас не пережили навіть часточки того, що пережив він – по-справжньому. Міша вмів любити. Він настільки любив Україну, що віддав найдорожче, що у нього було, – своє життя. Він був справжнім воїном. І загинув, як личить воїну – на полі бою. Михайло Цимбалістий пішов на російсько-українську війну від самого її початку, з 2014 року. Брав участь майже в усіх ключових військових операціях. Був кавалером ордена «За мужність». Без перебільшення, був найкращий у своїй справі. Відтепер нас стало менше…» – не стримуючи емоцій, розповів двоюрідний брат Михайла, військовослужбовець підполковник Василь Лабай…

А ще він був надзвичайно люблячим сином. Завжди намагався підбадьорити маму і тата. Через службову таємницю, та й щоб зайве не хвилювати рідних, часто не розповідав усієї правди. Так і цього разу. Товариші Михайла розповіли, що мама до останнього була впевнена, що її син на військових навчаннях в Америці. Тож, коли до неї приїхали люди з військкомату, щоб сповістити про смерть сина, одразу не повірила. Все повторювала, що вони помилилися, мовляв, вона лише нещодавно розмовляла зі своїм Михайликом, він запевняв, що у нього все добре. Коли ж переконалася, що військові говорили таки про її сина, материнському горю не було меж…

15 вересня маленьке селище Увислів одягло траурні стрічки. Односельчани навколішки під пісню «Пливе кача…» зустрічали героя. Зустрічали, щоб провести в останню дорогу, щоб подякувати за жертовність і мирне українське небо. Наступного дня Михайла Цимбалістого похоронили у Тернополі на Микулинецькому кладовищі, на Алеї Героїв.

На похороні не міг стримати сліз ніхто – ні рідні, близькі, товариші, ні тернополяни, котрі прийшли віддати останню шану герою. Михайла Цимбалістого посмертно нагородили Вищою нагородою військової розвідки України та Зіркою Слави.

«Не можна переносити життя на завтра. Кожна мить – найважливіша. І кожна – вирішальна. Не можна гаяти час, не встигаючи сказати одне одному найважливішого. Забігані, замотані, задумані, завжди відкладаємо на потім те, що важить багато і коштує дорого, а може, й зовсім безцінне. Хоча все воно й могло б поміститися в одну єдину мить, якої вже, на жаль, не повторити, не повернути, не відмінити – в одну з мільйонів можливих миттєвостей.

Мішо, я от про що: ніколи не думав, що мені доведеться тобі це казати – саме мені, саме тобі, саме ці слова. І хоча це зовсім неправильно, мушу. Ти завжди знав своє місце в житті, ти знав, чого хотів і куди цілитися. І ти зробив усе правильно. Не все, правда, встиг. Але ж попереду – ціла вічність. Життя – рух. І нікому його не спинити. Жодній кулі. Просто інколи настає та сама мить, коли час переливається у вічність. Життя ж триває – тепер, щоправда, уже вічне. А рух не припиняється.

Чуєш, друже, не сумуй там, пливи спокійно – час перегонів завершився. Тепер ти – у повній безпеці. І у нашій пам’яті. А ми обов‘язково наздоженемо. Спокійно продовжуй свій шлях.

Не думав, Мішо, що колись доведеться тобі це сказати – саме мені, саме тобі, саме це: колись давно, якоїсь із мільйонів можливих митей, мені поталанило з тобою перетнутися. Ти завжди був справжнім. До кінця. Спочивай з Богом, брате. Дякую за службу!!!
І за дружбу…» – зворушливо написав на своїй сторінці у Фейсбуці військовий капелан, вірний друг загиблого Андрій Зелінський.

Зоряна ДЕРКАЧ

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*