Він був одним із тих, хто повернув нам Роксолану

Доля  щедро  наділила  його невичерпною  творчою енергією, неабияким літературним талантом. І це дало змогу Осипові Назаруку  повести читачів  у захоплюючий світ  історичних героїв, де крізь століття  наче  перегукнулися ті, ким пишається  Галичина, – мудра Роксолана, хоробрий   Ярослав  Осмомисл та увічнені в піснях  Українські січові стрільці…

Із останніми він пов’язав свій  шлях одразу  після того,  як після вибуху Першої світової війни виник цей прообраз  майбутнього українського війська. Син кушніра Тадея зі села Нагорянка (після Другої світової приєднане до м. Бучач) Осип Назарук (народився 31 серпня 1883 р.)  цілком  поділяв думку  провідних політиків Галичини, що галичанам, виступаючи у війні на боці Австро-Угорщини, можна буде швидше домогтись об’єднання  західної та східної частин України та проголошення її державності. Тому щиро вітав порив тисяч  добровольців, прямуючи до цієї високої мети,  об’єднатися  в  легіоні  Українських січових стрільців і став  їх літописцем – незабаром після того, як завдяки заступництву українських парламентарів у Відні наприкінці 1914 року був звільнений із табору для неблагодійних «Талергоф», куди австрійська влада запроторила О. Назарука як політично небезпечного в серпні того ж року, після початку вступу російської армії в Галичину.

Як воєнний дописувач Української бойової управи, член секретаріату Загальної Української Ради, отримавши звання підхорунжого УСС, виїхав на поля боїв між російською й австрійською арміями навесні 1915 року. Невдовзі після того, як у московського війська була відбита колишня  князівська  столиця –  древній Галич, Осип Назарук із іншими уродженцями Тернопільщини – поетами й композиторами Романом Купчинським   та Левком Лепким, а також  художниками Юліаном Назараком і Левком  Гецем став  одним із організаторів  Пресової кватири УСС, керував нею не лише за наказом, а й був літературним натхненником її учасників. Із його  іменем  пов’язане  видання  “Вісника” цього своєрідного прес-центру УСС,  гумористично-сатиричних журналів “Гонта”, “Самопал”, “Самоохотник”,  місячника “Шляхи”. Від вересня 1915-го до червня 1916 року О. Назарук перебував переважно на Тернопільщині, бо Пресова кватира УСС тоді базувалася у селах Вівся (нині Козівського) і Соснів (нині Теребовлянського районів). Окрім того, О. Назарук був співредактором “Вістника Союзу Визволення України”. А згодом, як голова комісаріату УСС, організовував українське шкільництво і культурно-освітню роботу на Волині (восени 1916 р.) та Поділлі за лівим берегом Збруча (навесні – влітку 1918 р.)

Уже в 1916 році  з друкарні Наукового товариства  імені  Т.Шевченка у Львові  вийшла  грунтовна праця О. Назарука  “Слідами Українських Січових стрільців”, а у Відні побачила світ його книжка “Над Золотою  Липою”.  Донині ці  видання залишаються  одними з  найважливіших і найавторитетніших  джерел  вивчення історії УСС.

Того ж року у Львові вийшла  ще одна книжка – “З кривавого шляху Українських січових стрільців”, до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У цю “ілюстровану збірку оповідань і описів”, що побачила світ у видавництві “Просвіти”, він вклав багато праці як редактор і упорядник. А роком раніше О. Назарук видав у Відні “Співанки УСС”. Тут було, зокрема, чимало творів уже згаданого Романа Купчинського і ще одного уродженця Тернопільщини – композитора Михайла Гайворонського зі Заліщиків, керівника першого оркестру усусів.

Крокуючи  воєнними  дорогами   пліч-о-пліч із творцями новітньої  історії, Осип Назарук,  природно, задумувався над тим,  звідки  черпають  вони  духовні  сили, з яких коренів  проросло пагіння їхнього патріотизму, віри в  краще  майбутнє рідного краю. Так погляд журналіста зупинився на  двох яскравих особистостях із минулого – князя Ярослава Осмомисла і знаменитої Роксолани.

Першою “прийшла”  до читачів у 1918 році  “українська  повість з 12-го  століття в  двох частинах” “Князь Ярослав Осмомисл”.

Товариство “Просвіта” нагородило згаданий твір “Михайловою премією”, названою так на честь її засновника Михайла  Тишкевича. Це була  друга після “Ярошенка” Осипа Маковея (1901 р.) історична  повість, відзначена  такою нагородою.

Видавши повість про Ярослава Осмомисла, Осип Назарук знову повернувся до журналістики. “Гарячі” враження від  калейдоскопу сучасних йому подій захоплювали, а гостроти і швидкості його перу не бракувало. У 1920 році у Відні видали “конспект споминів з української революції” О. Назарука “Рік на Великій Україні”. У цій великій за обсягом (340 стор.) книзі наш земляк із документальною точністю описав події від 5 листопада 1918 року, коли “виїхав … з Народного дому у Львові  до Києва”, до 16 листопада 1919 року, коли “…маячіли береги Берлядської волості, старої волости українських князів-ізгоїв Володаревого роду Ростиславичів, волости, до якої й ми допливали, як ізгої…” Серед дійових осіб  книжки – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, інші історичні  постаті.

Віденське видання праці “Рік на Великій Україні” цікаве ще  й тим, що тут  подана бібліографія творів О. Назарука, котрі вийшли  окремими  книжками і брошурами. Тільки оригінальних праць, не кажучи вже про написані в співавторстві та переклади, у цьому переліку – двадцять три. Серед  них – видані у Львові “Суд Олекси Довбуша” й інші оповідання”, “Про карпатських опришків”, “Про вшехполяків, їх історію, теорію і таємну  організацію”; у  Києві – “Формальні   проблеми української державності”,  у Відні – “Що то є нарід  або нація”, “Як називається  наш рідний  край  і  нарід”, “Про українські політичні партії і їх союзи”; у Кам’янці (нині м. Кам’янець-Подільський Хмельницької області) – “За що ми боролися”, “Про старі  пам’ятники Поділля”, “Українська Салтанка Роксоляна”, “Ескізи зі школи життя: Трильогія (раб, хам, дурень)”, “Про українське повстання”; у  Кременці  на Тернопільщині – “Про політичні партії”, “Українське військо”…

Цей перелік свідчить про широту, аж до несподіваності,  інтересів  О. Назарука, його вміння  відчувати пульс часу, постійно  бути на передовій життя, поєднувати  творчість науковця, журналіста і  письменника.

Широка ерудиція О. Назарука була результатом його грунтовної освіти і самоосвіти. Він навчався в гімназіях у містах Бучач і Золочів (нині Львівської області), звідки був виключений за політичну діяльність; матуру (випускні іспити) склав в українській академічній гімназії у Львові. Саме подіям у Бучацькій гімназії була присвячена першопублікація О. Назарука (Молода Україна. – 1901. – Ч. 5–6. – С. 215, 216). Згодом він закінчив юридичний факультет Віденського університету (Австрія, 1908), у 1906–1907 рр. студіював право в університеті у Львові; в грудні 1911 здобув у Відні науковий ступінь доктора світського та церковного права. У 1899–1903 роках Осип Назарук – співорганізатор таємних середньошкільних драгоманівських гуртків, пов’язаних із “Молодою Україною” – об’єднанням студентських груп у Галичині й на Буковині, члени якого обстоювали ідею незалежної України, боролися за українські високі школи, займалися культурно-просвітницькою роботою. У 1904–1905 роках – керівник товариства “Січ” у місті Відень, 1906–1907 – голова “Академічної громади” у Львові.

Осип Назарук співпрацював із газетою “Slużba dwoska” (“Двірська служба”), яку в 1905 році видавав у Бучачі, публікуючи тексти польською та українською мовами, А. Мозлєра – єврея за національністю, адвоката за професією і радикала за суспільно-політичними переконаннями. У цьому виданні О. Назарук надрукував під криптонімом О. Н. свої оповідання “Раз му добре було” і “Двайцять чотири літ житя Луця Боронюка”.  Після дворазової конфіскації числа 6/7 А. Мозлєр у грудні 1905-го змушений був припинити видання газети, що переважно відтворювала важке і безправне життя двірських робітників (форналів) Бучаччини.

У 1905–1919 роках Осип Назарук – член головної управи Української радикальної партії, до якої вступив у 1905 році, її секретар, від того ж року – співредактор, згодом (до 1918-го) редактор її друкованого органу – газети “Громадський голос”. Саме в цьому тижневику і під впливом І. Франка, до якого О. Назарук ставився тоді “з особливим пієтетом”, розкрився журналістсько-публіцистичний талант останнього.

У період Західно-Української Народної Республіки наш земляк, будучи членом її Української Національної Ради, займався питаннями преси і пропаганди. На початку листопада 1918 року УНРада  ЗУНР делегувала О. Назарука та інженера В. Шухевича до Києва – на переговори з гетьманом Павлом Скоропадським щодо допомоги у війні з Польщею, яка прагнула захопити Західну Україну. Згодом Осип Назарук як член стрілецької ради Січових Стрільців під орудою Євгена Коновальця у Білій Церкві біля Києва брав участь у повстанні проти гетьманату. Залишившись у Великій Україні, О. Назарук за рекомендацією С. Петлюри (збереглось їх листування) в грудні 1918 – квітні 1919 років очолював управління преси та інформації Української Народної Республіки. Цю посаду прирівнювали до міністерської. Наш земляк був, зокрема, членом делегації УНР, яка 22 січня 1919-го, у день проголошення Акта Злуки, виїхала в Одесу на переговори з французьким командуванням.

Переїхавши навесні  1919-го до міста Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), О. Назарук брав тут участь у засіданнях УНРади ЗУНР, а в червні того ж року очолив Пресову кватиру Української галицької армії, водночас редагував друкований орган УГА – газету “Стрілець”. У 1920–1922 роках – шеф відділу преси і пропаганди в уряді ЗУНР, співробітник часописів “Український прапор” і “Воля” (м. Відень), радник Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича (м. Кам’янець-Подільський – м. Відень, Австрія).

Коли ЗУНР, ця “третя будова української  державности”, закінчилася невдачею і Галичина опинилася під гнітом Польщі, О. Назарук, як повноважний представник Є. Петрушевича, влітку 1922 року виїхав у Канаду. Головною метою його місії було збирання коштів у фонд національної оборони і на підтримку уряду ЗУНР в екзилі. Вийшовши з Радикальної партії і глибоко сприйнявши католицьку віру, О. Назарук став активним проповідником ідей Української Греко-Католицької церкви. Оскільки польська влада заборонила йому повертатися в Галичину, він у листопаді 1922 року переселився до США. Тут у м. Чикаго редагував газету “Січові вісті” (1924–1926, згодом – “Січ”) – орган Січової організації американських українців, захопивсь організацією гетьманського руху. Від березня 1926 року – редактор часопису “Америка” (м. Філадельфія). Заокеанський період життя О. Назарука теж ознаменувався кількома книжками.

Повернувшись у 1927 році до Львова, Осип Назарук  наступного року почав редагувати газету “Нова зоря” – згодом неофіційний орган Української католицької народної партії. Тут публікував свої філософські статті, літературні твори. Накладом  цього часопису  ще  через два роки і  вийшла нова  “історична  повість з 16 століття”, найменована  “Роксоляна. Жінка халіфа й  падишаха Сулеймана Великого, завойовника і  законодавця”. Цей твір, як зазначив О. Назарук, “писано в часі великої війни і  революції, на Україні й на еміграції, у Львові, в  Кам’янці на Поділлю, в Благодатній на Херсонщині, у Відні  й Філадельфії в Америці в рр. 1918–1926, у значних  відступах бурхливого часу, разом з іншою історичною, ще не печатаною повістю “Проти орд Джингісхана, а перероблено у Львови в рр. 1927–1929”.

Також від 1928 року О. Назарук редагував ще один львівський тижневик – “Правда”. Належав до правління Союзу українських адвокатів у Львові, виступав оборонцем на процесах, у т. ч. політичних, де відзначавсь особливою ерудицією. У 1930 році став співорганізатором і керівником Української католицької народної партії (згодом – “Українська Народна Обнова”). Був членом Українського координаційного комітету у Львові як репрезентант єпископа Григорія Хомишина – уродженця с. Гадинківці на Гусятинщині, виступав із ідеєю консолідації українських громадсько-політичних сил. Одна за одною у різних видавництвах вийшли “Ідеологічні основи Української Католицької Народної Партії (1931), “Українська молодь Христові” (1933), “Націоналізм Донцова”, “Жіноча справа”, “Вибір звання”, “Катедра св. Марка” (всі –  1934), “Перший з’їзд молоді” (1935), “Своячка Пилата”, “Неоімперіялізм”, “Вражіння  з Волині” (всі – 1938), “Замах на церкву”, “Значіння партій: Про ріжницю між партійністю і партійництвом” (обидві – 1939) та інші  книжки Осипа Назарука. Його статті  публікували львівські часописи “Діло”, “Українське слово” і “Свобода”, “Поступ”, “Шляхи”, “Літературно-науковий вістник”,  чіказькі “Січові вісті”…

Із редакціями газет і журналів наш земляк активно співпрацював  майже до останніх  своїх  днів. Помер Осип Назарук 31 березня 1940 року (в “Українській літературній енциклопедії”, т. 3, помилково подано 31 листопада 1940 р., США) в Кракові, куди переїхав із Варшави, в якій проживав від жовтня 1939-го. Чимало з  того,  що він написав, залишилося в рукописах.

Із постанням  незалежної України  завіса  вимушеного забуття  перед  творами  журналіста,  письменника  і  громадського  діяча впала.

Триває процес реабілітації його імені та літературної спадщини. Статті  про життєвий і творчий шлях О. Назарука  були опубліковані  в  обласних і районних  газетах краю. У 1990 році в Тернополі перевидано популярну брошуру О. Назарука “Ой Морозе, Морозенку”, яку автор уперше випустив у 1918 році під псевдонімом Андрій Чекановський (за дівочим прізвищем матері, яка походила з цього багатого старовинного роду). Аналізові діяльності  нашого земляка  присвятили  спеціальні дослідження відомі вчені Л. Бурачок, Р. Васковський, В. Качкан, М. Швагуляк та інші.

Новими виданнями побачили світ повісті “Роксоляна” (К.: Політвидав України, 1990) та “Осмомисл” (Л.: Червона калина, 1991). Уривок з останньої опублікував журнал “Тернопіль” (1992. – № 5–6). У 1995 році Наукове товариство ім. Т. Шевченка (м. Львів) благословило до читачів спогади О. Назарука “Зі Львова до Варшави. Утеча перед совітами в пам’ятних днях 2–13 жовтня 1939 року”.

Віктор КУЛИК, Богдан МЕЛЬНИЧУК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*