«Віддаєш батькам документи сина, а вони закривавлені. І в них застряг маленький осколок…»

Бої за Дебальцеве Донецької області закінчилися три роки тому. Населений пункт перебуває під контролем московських окупантів, хоча за Мінськими домовленостями мав би бути нашим. Це – свідчення того, що росіяни не дотримуються угод і їм у жодному разі не можна вірити. У цьому неодноразово переконався колишній керівник військового оркестру Тернопільської артилерійської бригади, очевидець дебальцівських подій Тарас Когут.

– Коли в грудні 2013 року оркестр 44-ї окремої  артилерійської бригади розформували, я потрапив у 128 бригаду ЗСУ на посаду психолога роти. У складі цього підрозділу 6 жовтня 2014 року й відправився у зону бойових дій. Місцем нашої дислокації стало Дебальцеве. На той час це було відносно спокійне місто. І ніхто навіть не підозрював, що там відбуватиметься масштабна битва.

– Які функції ви там виконували?

– Психолог на війні стає офіцером, який і вантажі супроводжує, і виконує роль «замполіта», заступає на варту. Зрештою, там ти – воїн, захисник. Варто зазначити, що в той час, а це була третя хвиля мобілізації, в більшості бійців була дуже сильна мотивація. Вони хотіли захищати Україну! І цей настрій передавався усім. Хоча по нас лупила російська артилерія і загинути міг кожен, не зважаючи на посаду чи звання.

– Часто доводилося спілкуватись із місцевим населенням? Як жителі Дебальцевого сприймали вас?

– Немає однозначної відповіді! Були такі, що підтримували нас, допомагали як волонтери. А там це набагато важче робити, ніж, скажімо, в Києві чи Тернополі. Інші вимагали, щоб ми забиралися з міста, адже це, за їхніми словами, частина Росії. Я знав  жінку, в якої один син жив на тимчасово окупованій території і підтримував сепаратистів, а другий перебував на мирній території країни. Мати плакала, але нічого не могла вдіяти. Війна розділила її життя на два світи. Парадоксом було те, що вона надавала нам величезну підтримку, тоді як її дитина була проти нас і могла загинути від наших куль.

– А коли ви реально відчули, що війна – це не тільки розповіді очевидців і не просто артилерійські обстріли?

– На початку грудня не стало мого друга, з яким ми навчалися у військовій академії. Росіяни обстріляли Дебальцеве з реактивних систем залпового вогню «Град». Він потрапив під цей обстріл і загинув. Я забирав його з харківського моргу. Їхав у машині й дивився на тіло побратима, прикрите армійською ковдрою. А згодом довелося везти його додому. Дорогою в село зателефонував рідний брат убитого. Відчувалося, щось не договорює, щось його мучить. Нарешті запитав, як хоронитимуть брата – в закритій труні чи відкритій? А в селі, де народився побратим, уся дорога до його дому була встелена квітами, освічена лампадками, по обидва боки люди стояли на колінах. Таке видовище розриває душу… Віддаєш батькам документи сина, а вони – закривавлені. І в них застряг маленький осколок. Потім тато з мамою, у яких вже, здається, не залишилося сліз, запитують, яким воїном була їхня «кровинка»? Найболючішим є запитання: «А як він загинув – не страждав?» Дивишся їм в очі і брешеш. Кажеш, що їхній син загинув миттєво, хоча знаєш, як він корчився від болю перед смертю…

А потім знову повертаєшся на війну і хвилюєшся через кожного вбитого, як за першого, бо кожен – тобі брат. Адже за 146 днів і ночей в Дебальцевому захищав з ними свою землю від ворога, готував їсти, прибирав, стояв на посту…

– Ви пережили дебальцівське пекло. А чи були випадки, коли вважали, що вже не повернетеся додому?

– Там кожен день міг стати останнім. Ну, наприклад, я йшов на пост поміняти батареї до рації. Дійшов до рогу будинку й тільки повернув за нього, як у дім влучив снаряд… Дві секунди, пізніше чотири метри назад – і смерть. А так мене лиш відкинуло вибуховою хвилею.

– Але на війні існує звичайне побутове життя. Яким воно було у вас?

– Найбільше пригадується Новий рік. Нас тоді добряче накривала ворожа артилерія, не було можливості приготувати святковий стіл. Вдалося щось організувати лише завдяки волонтерам. За дві хвилини до Нового року комбат вийшов по рації на зв’язок із усіма блокпостами, прозвучало новорічне привітання. Мене трясло від хвилювання. Ми розуміли: позаду нас – мирна країна, де люди святкують, веселяться. А ти і твої побратими на її крайній точці. За нею – поле, де вже окупанти… Після привітання від комбата зазвучав Гімн України. Хтось із хлопців здогадався увімкнути його з телефону. Ми стояли і плакали. А щодо Різдва Христового, то до мене «в гості» прийшла вітрянка. Я лежав у госпіталі, в окремій палаті, і цій біді найбільше раділа мама. Вона хоч деякий час була щасливою, що її син перебував далі від фронту. Мені ж було геть не смішно: тарілка каші на столі, запалена свічка і самотність.

– Вочевидь, ви дуже прагнули повернутися до своїх побратимів?

– Так, але це вже були дні та ночі, які зливалися воєдино. Нас так сильно накривало вогнем, що кожен момент міг стати останнім. Після того, як росіяни захопили Вуглегірськ, бої наблизилися впритул. Особливо гаряче стало після захоплення селища Логвинове. В мирній Україні говорили, що ми – в оточенні. Мої перелякані рідні телефонували, а я їх заспокоював, казав, що смажимо картоплю, вигадував щось. Паніки не було – за три місяці ми звикли до всього. Часом хлопці запитували, чому топчемося на місці, не виходимо з оточення. Але кожен розумів, що маємо стояти до кінця.

– Та наказ на вихід із Дебальцевого таки був?

– 17 лютого близько 23:00 нам дали наказ залишити місто. Повсюди ще точилися вуличні бої. Бійці з усіх позицій сходилися до «Поляни». Стрільба лунала звідусіль і з усіх стволів. Часом навіть не розумів, куди і від кого ховатися. Пригадую, снаряд пробив наш бліндаж. Я біжу туди, щоб глянути, чи всі живі, і в той момент ще один снаряд поціляє в ріг будинку позаду.  Вибуховою хвилею мене відкидає у цей бліндаж. Добряче оглушений, я близько 5 хвилин приходив до тями. І навіть кілька днів не помічав, що в мені є осколок. Лише після виходу з міста, коли ліг у лікарню з бронхітом, лікарі виявили поранення.

– Пригадуєте ті відчуття, коли наказали відходити?

– Щойно комбат повідомив, що час відходити, нам стало страшно. Так, вже не було сил і засобів для ефективної боротьби. Ми розуміли, що на ранок у цих окопах нас переб’ють. Проте і йти в невідомість було ще страшніше.

Наш відхід ще й відклали на кілька годин, бо треба було зібрати поранених. Під обстрілом це не так просто. Довкола горіла земля, будинки, вибухали машини, боєкомплекти. Проїжджаючи між двома п’ятиповерхівками, які горіли, потрапили під такий сильний вогонь, що доводилося зупинятися й оглядати машину, чи, бува, не загорілася. Коли основна група підійшла до базового табору, його, як такого, вже не існувало. Все було знищене. Що вціліло, перед відходом ми самі підривали.

Намагалися діяти обережно, щоби не зазнати втрат. Проте натрапили на засідку під шквальний вогонь. Колона проїжджала, не зупиняючись і відстрілюючись. Інакше нам був би кінець. Машин на всіх не вистачало, тому частина людей ішла пішки. Люди не відчували болю від поранень, обморожень. Лише через добу після виходу почали приходити до тями.

– Коли ви зрозуміли, що вдалося вийти з оточення і вам уже нічого не загрожує?

– Заїхавши на якийсь блокпост, побачили наш синьо-жовтий прапор. Перепитували один одного, чи нам це не сниться… А потім було якесь сп’яніння від пережитого. Після того, як відвезли поранених у госпіталь, я нарешті зателефонував матері. Адже перед виходом із Дебальцевого більшість хлопців знищували свої телефони. Аби нас, в разі полону, не шантажували дружинами, дітьми… Відверто кажучи, я не збирався потрапляти в полон. Краще хай дитина знає, що її тато загинув, як герой. Коли перед відходом нас почали оточувати, промайнула думка: «У мене є пістолет – живим здаватися не буду»…

Михайло УХМАН

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*