Великодній переполох

279Іванка лагодила великодній кошик. Вийняла з холодильника запашну ковбасу, шинку.  Прикрасила гілочками мірту рум’яну пасочку, яку напередодні спекла в п’єцу. Зліпила з масла і сиру баранчика,  зробила писанки, крашанки. Ця процедура зайняла в жінки півдня. Її чоловік, Місько, зажди злостився, худоба голодна,  курам ніц не всипала, а все біля кошика  крутиться. Чоловік, як завше, побуркоче, потім підкаже, що ще забула покласти в кошик і піде збиратися до церкви. Паску в селі святять після обіду. Це вже традиція, оглядини, світський захід, як його називає молодь, яка приїхала до рідні з міста. Бо до церкви йдуть усі: жителі села, їхні діти, онуки, приїжджі. Знаєте, як цікаво, коли чийсь онук чи онучка привезуть зятя або невістку, дітей.  Жінки оглядають одна одну, оцінюють, бо кожна до свят купує собі нову одежину…

– Іванцю, ходи вже! Отець Павло вже до Служби готується, а ти ніяк з хати не вийдеш, – кричав вже біля хвіртки Місько.

Посвятили паску, прийшли додому, обійшли господарку і полягали спати. Та сон не йшов. В голові крутилося, що вони знову проводять свята самі. Вже четвертий рік, як їхні діти за кордоном, там народилися четверо онуків. Сумно, аж серце крається. А колись аж хата здригалася…

Іванка і Місько були знайомі з дитинства. Жили по-сусідству. Їхні батьки, здавалося, ще з народження домовилися, що колись одружать дітей. Так і зробили. Коли Місько прийшов з армії, а Іванці заледве виповнилося 18 років, зіграли весілля. Жили в Міськових батьків. Та Іванці ніяк не вдавалося догодити свекрусі, тому молодята переїхали в дім, де колись жила бабця Міська. Там була стара хата, захаращене подвір’я. Подружжя одразу ж взялося до роботи. Іванка викорчовувала бур’яни, робила грядки, садила квіти, мастила хату. Місько штукатурив знадвору, доводив до ладу стайню, комору і хлів. Вони дуже хотіли завести господарку, щоб жити багато, як їхні батьки. Працювали молодята з досвітку до пізньої ночі.

Якось, коли Іванка несла велике відро з водою до хати, впала і знепритомніла. Чоловік наробив галасу, прибігли сусіди. Викликали фельдшера. Той сказав, що треба везти в  районну лікарню. Поки викликали машину, у жінки почалася кровотеча. В лікарні повідомили, що у жінки був викидень, та через те, що її так довго везли, вона втратила багато крові. Бідного чоловіка приголомшили новиною, що у них не може бути дітей. Як же так? Вони мріяли про трьох, а то й п’ятьох. Для кого вони добудовували хату, заводили господарку…

Після лікарні Іванка ні з ким не хотіла говорити. Жінка цілими днями плакала, молила Бога про смерть. Місько не витримав і закликав сільського священика. Отець Петро був поважного віку, не одну людину настановив на правильний шлях.

– Іванко, ти про що молиш Бога, про смерть? Та як тобі тільки язик повертається! Так сталося, треба жити далі і молити Господа, щоб простив і помилував. Знаєш, скільки діточок просять про маму і тата, мріють про сім’ю. Ти шо си думаєш! – строго говорив священик.

Наступної ночі Іванці приснилося, як вона порається на подвір’ї, аж тут підбігає до неї дівчинка, шарпає за рукав і каже: «Матусю, ти знов все сама робиш, давай ми тобі допоможемо». І тоді раптово з’являються ще кілька діточок. Іванка не бачила їхніх облич, та відчувала, що то її діти, і вона вві сні була дуже щаслива.

Через місяць Місько і Іванка поїхали до району. Знайшли дитячий притулок. Іванці було так страшно, що аж коліна підкошувались. Коли зайшли всередину, не повірили очам, до них одразу ж підбігло десяток дітей з благальним криком: «Мамо, тату… Виберіть мене». Іванка плакала, Місько ледве стримував сльози. Аж тут в кутку кімнати побачили дівчинку. Вона перелякано зиркала на всіх великими карими очима. Чоловікові здалося, що дитина дуже схожа на Іванку в дитинстві. Підійшли, взяли на руки. За кілька тижнів маленька Марічка вже мала маму і тата. Через рік вирішили, що донечці потрібен братик. То взяли собі хлопчика Петрика, він ще був зовсім немовлятком. Потім, десь за два роки, сім’я поповнилася ще братиками Юрком й Сергійком і Іринкою.

Батьки віддавали дітям усю свою любов. Робили усе, щоб вони жили в достатку. Спочатку сусіди лякали Міська з Іванкою, що з прийомних дітей виростають лише пияки і бандити. Та ті не зважали. Любили, годували, вчили. Діти, закінчивши школу, вступили до інституту, знаходили гарні роботи. Допомагали батькам.

Якось найстарша донька Марічка повідомила, що виграла «Зелену карту» і виїжджає за кордон. Вони втішилися, може там знайде добру долю. Через якийсь час вона забрала туди й братів з сестрою. Пропонувала переїхати й батькам, та ті навідріз відмовилися…

Вже три роки вони святкують Великдень самі. Не хочеться ні гостей, ні самим по гостях ходити. Швидше б свята минули, щоб поратися на городі, тоді й дні не такі довгі. З такими думками засинали Місько з Іванкою. Як на раз в двері почали сильно стукати. Вони перелякано побігли відчиняти. На порозі стояли їхні діти і онуки.

Зак Іванка всіх розгледіла, впізнала, Місько вже позаносив торби до хати.

– Іванцю, ти що там вмерла? Діти приїхали, лагоди на стіл! Христос Воскрес!

Зоряна ДЕРКАЧ

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*