Тут, в Острівці, зійшла зоря його таланту

20105Рік тому – 23 жовтня 2015 року – відійшов у Вічність відомий письменник, політик, дипломат, професор, громадський діяч, наш краянин Роман Лубківський.

Саме на благословенному Поділлі, у мальовничому селі Острівець, що неподалік княжої Теребовлі, уперше побачив Роман Лубківський світ жорстокої воєнної пори – 10 серпня 1941 року. Щоб згодом освідчитися цьому краєві та його людям такими рядками:

Кам’яне й чорноземне Поділля

По трудах поринає у сни,

І чекає земля-породілля

Сурем сонячних – сурем весни.

Пахне житом воно і медами,

М’ятним духом річок та озер.

Над полями його, над садами

Я б і серце своє розпростер.

Це була не просто приваблива літературна декларація, вдала поетична метафора. Ці земляцькі наміри письменник підтверджував своїми конкретними справами на рідних теренах, у братньому колі своїх земляків. Буквально за тиждень до рокового дня Роман Мар’янович навідався зі своїми друзями зі Львова й Тернополя до родинного Острівця, на літературно-мистецький фестиваль «Подільський карб», який започатковано з його ініціативи. І хоча почувався не зовсім добре, виголосив слово про Володимира Гжицького (саме до 120-річчя з дня народження автора романів «Чорне озеро» й «Опришки» були приурочені минулорічні літературно-мистецькі фестини на березі Серету), жваво спілкувався з учасниками свята, щиро цікавився сучасним життям краян. Немов прощався з краєм свого дитинства, з рідними і близькими для нього людьми.

Роман Лубківський належить до найоригінальніших і найталановитіших українських поетів другої половини ХХ століття. Поруч з Ліною Костенко, Василем Симоненком, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Дмитром Павличком, Борисом Нечердою, Петром Скунцем, Ігорем Римаруком… Саме образне слово цих поетичних речників нашого народу прищеплювало нам любов до рідної землі, до рідної мови, до рідного люду, постійно нагадувало   (за Шевченком) «…що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..»

Не хочу аби

Замість мене думали

Не хочу аби

Замість мене вирішували

Не хочу аби

Замість мене голосували

(Проти мене)

Хочу бути

Самим собою

 

Настільки

Аби до серцевини

Свого народу

Міг

Устами припасти

Як до батькової руки

Присягаючи

Роман Лубківський. Кредо. 1986 р.

А те, що Роман Лубківський зробив для ознайомлення українського читача з найкращими набутками поезії слов’янських народів, ще чекає глибокого наукового аналізу й належного поцінування. Бо вже дві своєрідних антології, укладених і перекладених українською мовою поетом зі Львова – «Слов’янське небо» (Львів, «Каменяр», 1972 і «Слов’янська ліра» (Київ, «Дніпро», 1983) – дають нам змогу відчути аромат поетичних здобутків усього слов’янського світу, побачити зацікавлення авторів із недалекого зарубіжжя Україною. «У слов’янському світі і за його межами, – писав у вступному слові до другої книги перекладів свого побратима Дмитро Павличко, – такі літературні задуми, як антологія поезії мовно споріднених народів, звершувалися, але рідко. Роман Лубківський – подвижник у цьому, здавалося б, неподоланному й складному для однієї людини ділі. «Слов’янська ліра» не могла створитися за кілька років, не могла бути й не була епізодом у житті перекладача. Це – частина його ціложиттєвого труду, який почався давно, продовжується сьогодні і, вдосконалюючись, триватиме далі. Роман Лубківський, майстер перекладу, по-громадянськи осмислює свою діяльність, науково підходить до неї».

Осиротів без Романа Лубківського шляхетний Львів, який поет любив особливою любов’ю, журяться за ним галицькі села Острівець і Застіноче, де пройшло його дитинство, не побачиться більше з ним і княжа Теребовля, де він отримав атестат зрілості після закінчення середньої школи. Звісно, не відбувся і фестиваль «Подільський карб», адже головним генератором  його був саме Роман Мар’янович.

Як відомо, тепер на Тернопіллі організовують кілька фестивалів, які набули всеукраїнського розголосу, отож, привертають увагу туристів з інших регіонів країни і навіть із-за кордону. Назвемо, передусім,  «КоропФест» у Коропці, «Братина» у Шумському районі, «Дзвони Лемківщини» у Монастириському районі, фестиваль Маланок у Горошовій. І, звісно, фестиваль козацької пісні «Байда», «У Борщівському краї цвітуть вишиванки». Хочеться вірити, що місцева влада у Теребовлі візьме під своє крило «Подільський карб», започаткований відомим земляком, і таким чином віддасть належне як його світлій пам’яті, так і продовжить добрі літературно-мистецькі традиції. Певно, не обійдеться  без зусиль й Острівецької громади, але зробити це в родинному селі письменника набагато складніше – тут досі немає належної споруди для проведення таких фестин.

Та працювати доведеться з таким бажанням, впертістю, можна сказати, навіть з фанатизмом, як це умів і робив Роман Мар’янович. Бо коли він уже брався за якусь справу, то неодмінно доводив її до кінця. Пригадуємо, як у 90-х роках, будучи депутатом Верховної Ради України, а потому – Повноважним і Надзвичайним Послом у Празі, буквально «вибивав» гроші, потрібні для добудови середньої школи в рідному Острівці. І переконав у потребі такого кроку тодішнього Прем’єр-міністра України Павла Лазаренка – буквально за кілька днів після їхньої зустрічі потрібні гроші були виділені з державного бюджету. І нова десятирічка сьогодні стоїть посеред села, працює, щороку проводжає у світ широкий десятки випускників. То, можливо, тепер її варто назвати іменем письменника, який так багато доклав зусиль для того, щоб вона з’явилася на світ Божий?! Чом би педагогічному колективу, громадськості, місцевій владі не подбати про це? Думаємо, письменник цілком цього заслужив.

Чи взяти музей Володимира Гжицького у тому ж Острівці, де народився майбутній класик української літератури. Також ідея Романа Мар’яновича. Та й сам він доклав чимало зусиль для того, щоб музейні стенди та вітрини донесли до сучасників задокументовану правду про страдницьке життя і творче подвижництво цього невтомного орача літературної ниви.

Саме завдяки небайдужості й активній участі Романа Лубківського у тому ж Острівці відреставровано запущену й знівечену культову споруду, де має з’явитися Центр сакральної культури Тернопільщини.

Нині маємо думати про те, як увіковічити пам’ять нашого славного земляка на його малій батьківщині, у селах Острівець та Застіноче, де він народився і де пройшли його шкільні роки. Тим паче, що сюди, до своїх родичів, до друзів, до односельчан, він почасти навідувався, допомагав чим тільки міг. Тож маємо віддати належне світлій пам’яті цієї неординарної, порядної і чесної людини, яка завжди пам’ятала про своє призначення на цій землі. Йдеться, передусім, про організацію музею, про меморіальну дошку як у селі, так і в райцентрі. Адже саме у Теребовлі майбутній письменник закінчив середню школу №1 (тепер – гімназія), надрукував свої перші поетичні спроби у місцевій районній газеті.

Але, насамперед, рішенням обласної ради варто створити комісію з увіковічення пам’яті Романа Лубківського на Тернопільщині, до роботи якої залучити представників органів місцевої влади і громадськості, відомих діячів літератури і культури, родичів письменника. А вже їхні пропозиції закласти в основу рішення обласної ради – і починати працювати.

Аби слово тут, як споконвіку,

Гуртувало людей у народ,

Щоб вершина двадцятого віку

Не була нам остання з висот.

Саме таке побажання висловив поет своїм краянам у вже цитованому нами вірші «Кам’яне й чорноземне Поділля…», написаному в середині 80-х років минулого століття.

А завершити хочемо словами Івана Франка: «Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом». Не забуваймо про це ніколи.

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ,

заслужений журналіст України, уродженець села Застіноче;

Богдан НОВОСЯДЛИЙ, заслужений журналіст України;

Михайло ОНИСЬКІВ, журналіст, краєзнавець, двічі лауреат обласної премії в галузі культури імені Петра Медведика. 

На архівному фото – Роман Лубківський (перший – зліва) під час Шевченківського свята у Тернополі, 2007 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*