Цілюще слово поетичного дива Ганни Костів–Гуски

 

 

 

Заридаю  словами,

                              а  чи   засміюся  щасливо? 

Мій  світе  бентежний!

                                     О  як  я  тебе  люблю!

Сумну  бадилинку  у  лузі,

                                         липневу  ласкаву  зливу,

Й  вагітну  зерном,

                                  чорноброву  осінню  ріллю.

Це  радість  і  сміх,

                                 чи  ридання  душі  опівнічне?      

Таїна  одкровення

                               із  кожного  слова  зорить…

Це  блискавки  спалах?

                                   Чи  молитва  до  слова  вічна?

Чи  сльоза,  що  калиною

                                     терпко  у  серці  горить?

Одкровення  калини, 

                                       чи,  може,  душі  одкровення…

           Від її рядків не відірватися. Ця історія душі, неповторної і такої близької, як сестра, це свято краси, переплетене сумом і радісними надіями,   лягає в душу. Говорить, як би хотів сказати ти, відчуває те, що пережили і інші.  Але так проникнути, таким ключиком відкрити. В чому ж секретипритягальної сили книги Любові цієї простої і дивовижної жінки?

Поезія Ганни Костів-Гуски з борщова витікає з кришталево чистого материнського джерела і живиться цілющими водами предвічних святинь наших предків. Це – криниця її душі. Тужливо і світло, як скрипочка, озоветься спогад про дитинство(«Ще дні  даровані на виріст», «Біля хати мальви вряд», «Стара лялька на горищі»), про рідну в мальвах батьківську хату і нелегку долю трудівниці матері, фронтовика батька («Ті дні ще з пам′яті не стерті», «Батько сіє жита», «Полин»), про рідне село Бабинці на берегах «як світ старої» мальовничої «трепетної» Нічлави, що на «сонцем  зацілованому» Поділлі, колиски, звідки починалася її пісня. Всі дороги ліричної героїні ведуть додому, де «знайде прихисток душа», у рідний куточок, звідки починається для неї калинова Україна. Кожен рядок –  це освідчення в коханні до рідної землі, скріплене автографом вірності. Саме звідси, з цього глибинного стержня її особистості і унісон її душі з природою, і її одкровення, її  хвилююча  музика її почуттів, які сягають великого діапазону –  від тихого спокійного любування до бурі- урагану, що ламає всі усталені життєві стереотипи. Її «душа – чутливий камертон».

Часові, просторові і почуттєві межі її поетичних одкровень сягають глибинних горизонтів, які вбирає в себе її поетичний космос – в ньому і плач і біль за хресну дорогу нашого Спасителя і нашого стражденного народу і хресний шлях самої України, кращих її синів і дочок («Музей», «Великдень  1954 року», «На могилі січового стрільця», «Крути», «Жертвам  сталінських репресій», «Землякам, які загинули за волю України», «Цинкові хлопчики»,…) І роздуми над сьогоденням («Молитва України за своїх дітей», «Україні», «Чому тебе не вибрали, народе», «Український  «Отче наш» «Зоря Полин» і погляд в майбутнє.

Духовні пошуки поетеси – не просто осмислення трагізму і помилок нашої історії і своєї доби, а й щоденна праця душі на пульсі дня.  Ніщо не проходить повз її увагу. Правдиво, не лукавлячи, вона шукає виходу разом з народом, без  надії сподівається і вітає  паростки надій.

На  цій позиції і базується її громадянська, патріотична лірика, яка має свою символіку, наскрізні образи – калина, тополя, калиновий світ, калинова мрія, калинове небо, голоси матері, коханого, сопілки, запахи кропу, полину, любистку, хліба, червоні коралі, мальви і т.д. Основний лейтмотив  – Україна, калинова прекрасна,  – вічна, вона має бути щаслива!  І цей внутрішній дух, вогонь поетеси уживається в прекрасній формі  -різножанровій палітрі поетичних засобів і мовних стилів. Її пейзажна лірика повна високої людяності, краси і гармонії. Основний прийом – персоніфікація. Все живе, все дихає, все любить. Дуже часто душа ліричної героїні зливається з природою, ніби  розчиняється в ній.         Інтимна поезія переповнена драматизму людської неповторної долі, в щасті і в муках. Це голос серця, велика наука любові, до якої ми все життя намагаємося дійти, біжимо невміло і незріло, шукаючи один одного, і часто, як сліпі, не завжди помічаємо основне, а  потім запізніло оцінюємо дорогі втрати.  Кожен вірш – як музика, така гармонійна в ньому архітектоніка, заколисують, проникаючи глибоко не тільки почуття – внутрішній вогонь вірша, а й звуки, слова і відносять тебе на хвилю любові,  прекрасного, неповторного на цілий світ кохання, де жінка і володарка, і рабиня-невільниця, а відтак і хранителька, берегиня високих, прекрасних, світлих почуттів, вистражданих на попелищі втрат і все–таки буяючих цвітом в засніжених зимах швидкоплинного, проминаючого життя, яке нікому не змінити і н наздогнати.  Це –  закон.  Отже, свято берегти  цей  Божий дар і вчитись любити.

Духовна і філософська поезія  -осмислення цінностей життя, його орієнтирів – тільки в Бозі і з Богом людина і світ можуть спасти  свою  Любов, свою людяність, образ Бога в собі, а відтак, і себе.

Можна довго говорити про її цілюще слово, про неповторну красу поетичного дива прекрасної жінки, якій Богом були дані крила, щоб злетіти чистим, світлим променем над світом і впасти Божою росою на рідну землю і виконати свою місію Божої провідниці Краси, Любові Людяності.

Окреме слово  –  про пісні Ганни Михайлівни. Поетичне духмяне слово, його чистий внутрішній вогонь і гармонія, витончена енергія почуттів закономірно   лягає на душу мелодією і залишається музикою для душі. Я думаю, що це найперша причина, чому це слово має бути в школах – як цілюще зерно падає в підготовлену землю, воно проростає пишним колосом. Благослови його, Боже, на проростання!

Під лазуровим галицьким небом розцвіла прекрасна українська квітка, цвіт якої -свято для душі. Благослови її, Господи, довго цвісти на радість людям!

 

                                                          Ірина  ЯРЧУК 
с. Іванків Борщівського району

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*