«Тату, не стріляй у мене…»

Батько покинув їх з мамою, коли Євгенові не виповнилося й місяця. Проте не хотів підписати документи на відмову від сина. Сказав, щоб дружина платила йому гроші, тоді він не претендуватиме на дитину. І мама від ранку до ночі працювала, щоб заробити на життя, а частину коштів віддати татові.
– Тому виховувала мене бабуся, — розповідає сімнадцятилітній боєць «Правого cектору» з позивним «Титан.
Він родом з Донецька. До війни ріс звичайним хлопцем. Бавився і бився з однолітками. Проте була у нього одна мрія: знайти батька і запитати, чому він їх покинув.
– Коли мені виповнилося 14 років, я дізнався, де він живе і прийшов до нього на квартиру. Стукав, просив відчинити, плакав на порозі… Але крізь двері почув лише: «Забирайся звідси».
З початком війни хлопець з родиною переїхав до Києва. Лише бабуся вирішила залишитися в Донецьку. У столиці до нього на перших порах ставилися з презирством. Мовляв, «донецький, ти що у нас забув»? Але Євген терпів. Бо дороги назад не було. В їхній дім заселилися чеченці. Перед тим до бабусі прийшли озброєні люди і змусили підписати документ, згідно з яким вона передає житло у власність ДНР.
Онук, коли телефонував до неї з Києва, постійно слухав нарікання, як сепаратисти знущаються з мирного населення, відбирають цінні речі. Тому вирішив взяти до рук зброю, щоб прогнати окупантів з рідного міста. Останньою краплею його терпіння став перехід батька на бік російських терористів.
– Женя, ти розумієш, що в будь-який момент навпроти тебе вийде з автоматом твій тато? – запитую хлопця.
– Поки що я не виїжджаю на передову. Тренуюсь, вивчаю тактику бою, стрільбу. Та скоро мені 18 років і тоді помста росіянам за зруйнований Донецьк буде страшною. А поки є можливість щось виправити, звертаюся до батька: «Олеже Жилін, я твій син, якого ти залишив маленьким. Поклади зброю, не стріляй у мене». Також звертаюсь до усіх жителів Донбасу, які не підтримують Україну: «Не дайте загарбникам розграбували Донецьк, Луганськ. Я ще молодий, я так хочу повернутись туди, де минуло моє дитинство. Хочу застати ці міста квітучими, а людей – радісними. А ще дуже хочу, аби ми були разом з Україною».
Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*