«Тарас» – образ величі і болі українців

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

У Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Шевченка  з аншлагом ідуть прем’єрні покази драматичної містерії «Тарас» – спільної роботи відомого українського поета, драматурга і перекладача, заслуженого діяча мистецтв України Богдана Стельмаха і нашого головного режисера, народного артиста України Олега Мосійчука.

Талановитий почерк цих митців знають не тільки у Львові і Тернополі, де вони мешкають, а й у всій Україні. Олег Мосійчук поділився, що давно шукав потужне полотно для постановки вистави про генія, імені якого удостоєний театр. Натрапивши на твір Богдана Стельмаха, митець  відчув серцем, що написане – подвиг автора, активна життєва позиція вірного сина своєї землі.

Режисер зрісся з виставою, побачив, які знакові твори  поета ввіллються в загальну канву, як звучатиме об’єднувальним моментом музичний супровід на основі улюбленого Шевченкового твору – «Місячної сонати» Л. Бетховена. Олег Мосійчук знав, що цим твором вразить уяву глядачів, здивує, бо знайшов те, що в театральному  мистецтві може увіковічити славу кріпака, академіка, митця, пророка…

Так я думала, вливаючись у вир Шевченкових рядків з першої миті вистави, і дивилася її так прискіпливо і уважно, як член комісії з присудження Національної премій імені Тараса Шевченка. І я переконана, що робота «Тарас» гідна бути номінованою на цю престижну премію.

Але, як любить казати Олег Петрович, не за нагороди працюємо, а для душі. Над цією виставою душа не працювала, а літала, обливалася слізьми, обпікалася, гортаючи сторінки історії, принижень, цькувань не тільки Кобзаря, а й усієї України. Автори не зациклювалися на точних біографічних даних генія, а спробували (і дуже вдало!) мовою театру створити цілісний образ величі і болі українців. Митці зуміли залучити глядачів до бесіди про творчість генія. А вів її сам Тарас: ми мандрували «сумними рядками» Шевченкових дум, сприймаючи його як побратима; прошкували до тих стовпів, що небо підпирають; рахували з ним ягнят; молилися у бур’яні; малювали; терпіли дяка; поневірялися з челядниками Енгельгардта по Вільному… по Петербурзі…; переживали разом команду «тяні носок», яку давали царські посіпаки-блазні; плакали і гуляли разом з героями Коліївщини, Гайдамаччини, Козаччини…

Головний герой постає перед глядачами у трьох іпостасях. Маленький синьоокий хлопчик (Іванко Черненко, син артистів Юрія і Наталі)  талановито виконав поставлене режисером завдання. Восьмирічний артист виявив усі риси, за якими Григорій Шевченко передбачив, що «виросте з нього або велика людина, або такий собі ніхто, якому спадщина не потрібна».

Не раз зривав аплодисменти молодий Тарас (артист Євген Лацік). У залі аж шепіт пройшов, що артист ніби зійшов із стогривневої купюри. Та не лише візуально пан Лацік  відтворив Тараса, він пережив і перестраждав життєві перипетії генія.

– Це мрія і гордість кожного актора – зіграти таку роль, – зауважив артист. – Тарас Григорович був борцем, він вболівав не за себе, а за свій народ. Думав, як покращити тяжке життя і давав пропозиції, що актуальні й нині. Навіть перед смертю він закликав рвати кайдани, окропити вражою кров’ю землю, запевняв: «Борітеся, поборете!»

Пророчими словами генія говорить і зрілий Шевченко – народний артист України В’ячеслав Хім’як. Артист впевнений, що життя замало, щоби збагнути велич поета, п’ятдесят років він популяризує його слово і щораз відкриває нові пласти, переосмислює думки.

– Дуже добре, що театр зробив слово Шевченка зримим, — акцентував В’ячеслав Хім’як. — Це була дуже велике і складне художнє завдання.

А я тепер можу сказати – й удача. Авторам вистави, артистам, а задіяна майже вся трупа, вдалося зробити відчутною енергетику, заховану у словах, думках, душі, долі цього великого українця. Зворушувала до сліз актуальність рядків, ніби вчора написаних. Ними дихала і Доля в білих одежах (артистка Вікторія Шараськіна) як втілення мрій і бачень, прагнень і надій, котрим не судилося здійснитися; і образ Жінки в чорному, яка все життя супроводжувала митця (заслужена артистка України Віра Самчук). Пані переходила йому дорогу, задавала запитання, які так і залишилися без відповідей. Одне з них після обнадійливих висловлювань про краще життя:

– Коли? – питала вона, якщо сама Україна згорьована і сплюндрована, де землі розпродані, де «Дніпро-брат пропадає»… Може, вона не молилася за своїх дітей,  «звичаю не вчила»? Молилася… Але коли діти-квіти піднімуться з колін – не знає ні вона, ні пророк. Запитання зависає в повітрі, спонукаючи думати і вже вкотре оплакувати цей фатум.

Та якою б гіркою і складною не була доля геніального поета, скільки б сліз не видавила з душі його поезія, все ж у виставі відчувається життєстверджувальний мотив. Буде краще, «не буде супостата», кайдани розірвемо, світло засіяє, прийде «новий вогонь з Холодного Яру»… Це ж треба, яка незнищенна наша віра в краще життя. Такою ж сильною була і 200 років тому. По-особливому звучать у нинішній ситуації слова поеми «Гайдамаки», актуально і болюче  шмагають рядки про розриту могилу, де москалі щось шукають. Того, чого не клали туди. І ніхто не знає, скільки шукатимуть і коли знайдуть ту силу, яку там схоронили діди наші? Тому Шевченко досі з нами і не пора ще йому все покидати і линути «до самого Бога молитися…». Мабуть, тільки тоді, «як понесе з України кров ворожу …» – відпустимо. І почнемо сприймати твори генія, як гірку та болючу історію воскреслого народу. А поки що надихаємося і переосмислюємо, відкриваємо і дивуємося, захоплюємося і пишаємося…

Такої вистави – органічної, яскравої, незбагненно-величної, вивіреної майже півстолітнім життям головного героя – у нас ще не було. Тут кожен зміг побачити свого Шевченка, за яким ідентифікують Україну у сучасному світі. Я вважаю, що це – мистецька офіра на вівтар Тарасу Григоровичу. І він з високості  вдячно поглядає на нас, нині сущих, і тішиться, що у великій українській родині його спом’янули, в нього ще й досі вчаться, надихаються його словом, прагнуть виконати заповіти.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*