Пустка

“Мати білять хату й біля хати.

Мати білять яблуні в саду...”

Так колись  картину цю списати

Зміг поет, що мить прожив таку,

Коли мати лагідно білили

Рідну хату, теплу і святу,

І в собі несли аж до могили

Радість і затаєну журбу.

А тепер лишилися могили.

Батько й мати спочивають в них.

Хату так давно вже не білили

І в садочку  яблуньок старих.

Пусткою лишилася оселя,

Посіріла від вітрів, дощу,

Вгрузли стіни, опустилась стеля.

Не вернути більше  мить оту,

Як білили мати хату й в хаті,

Як білили яблуні в саду.

Все минуло. Пустка на подвір’ї

Ділить з світом радість і журбу.

Оксана ГУДЗЬ.

с. Буглів Лановецького району.

Привіт усім! Дивна ситуація: чимало друзів і знайомих, а поговорити ні з ким. Так у нас повелося, що чоловік повинен залишатися чоловіком. Але так хочеться комусь розповісти... У 28 років, розчарувавшись у всьому, кинув курити й пити, просто набридло, зрозумів, що все мирське – суєта, а ще зустрів її...

Уже вп’яте Тернопіль прийматиме Всеукраїнський фестиваль «Цвіт вишиванки». Традиційно унікальне дійство відбувалося наприкінці серпня на Співочому полі, однак цьогоріч організатори обіцяють несподіванки. Фестиваль приурочать Дню матері та проведуть уже невдовзі, 12-13 травня, на Театральному майдані міста.

– Хто переважно вишиває? Жінки, матері. Тому ми вирішили присвятити фестиваль найріднішій людині на землі. Окрім того, за зиму у майстринь з’являється дуже багато нових цікавих виробів, і ми хотіли якнайшвидше показати їх шанувальникам національного мистецтва, – розповів голова правління обласного благодійного фонду «Світ вишиванки» Євген Філь.

Весілля, як зелений шум, і наречена, мов лебідонька. І суджений з неї очей не зводить... Усе це вже бачене не раз, і Надії раптом нестерпно захотілося піти звідси, піти, не озираючись, бездумно... Такий  настрій з’являвся не раз, відколи Юрко зі своєю Оксанкою поїхали в  інше місто. Син військове училище закінчив. Одружився. І вона відразу відчула: відрізаний шматок. І хата  стала пусткою, і світ - немилим. “І чого воно так? – розмірковувала вечорами. - Все життя жила заради сина, а на старості залишилась, як палець”.

Що для кожного із нас Батьківщина? Це оселя, де ми зросли, це батько й мати, це мова і пісня, всотані з молоком нені. Скільки ніжних, ласкавих і поетичних слів придумали люди, аби розповісти про любов до краю, де народилися і живуть. Та буває й так, що інколи ми забуваємо, якого кореня й роду…

«Батьки і діти - така одвічна і болюча тема!» Ці слова належать Борису Олійнику. Та до цієї теми зверталися, роздумували над нею чимало письменників, психологів і філософів…

Теплими словами, щирими посмішками і невеликим концертом привітали із Великодніми святами мешканців і працівників Петриківського геріатричного інтернату учні Тернопільської школи №19. 

Світлані Черняк з с.Юськівці, що на Лановеччині, любов до малювання привила мама  Оксана, котра і сама має до цього хист. Сьогодні дівчина розвиває свої уміння у Теребовлянському вищому училищі культури. Навчається на першому курсі відділу декоративно-прикладного мистецтва. Юнка вже створила понад 30 картин, а ще вона захоплюється грою на гітарі та саксофоні.

У маленькому куточку Волині, у надзвичайно мальовничому місці, простягається моє рідне село Кутиска. 

Назва походить від слова «куток» - мається на увазі кут, який утворюється від долини річки Буглівки, впираючись в Авратинський хребет. Розташоване село у найвищій точці Волинсько-Подільської височини.

Лікар сказав прийти завтра об одинадцятій. «Не переймайтеся, не ви перша, не ви остання. Ми знеболюємо. За дві годинки підете додому», - ніби намагався заспокоїти. Я брела вулицею повільно, ніби проти вітру. Думки плуталися, суть втрачалася. Узагалі в голові відбувалося щось таке, чого раніше там не бувало: ніби йшла незалежна від мене дискусія мене-доброї та мене-злої. А я – не добра і не зла, тим часом, ледве переступаючи ногами, сунулася до зупинки. Повз мене, ніби в уповільненій зйомці, проходили перехожі. Навіщось я ще зайшла в аптеку, і там тітонька за віконцем, завваживши мій стан, чомусь узяла й ляпнула: «Що, на аборт завтра? Не можна, гріх!»

Дощ лив немилосердно. Юрба людей стояла біля хати, чекаючи на священика. Родичі, знайомі та сусіди зібралися в кімнаті та коридорі, щоб провести в останню путь Марію.

Хтось тихо плакав, хтось перешіптувався про щось неважливе, а дехто просто зітхав, згадуючи  нелегке життя померлої.

На фото Івана ПШОНЯКА: студентки Теребовлянського вищого училища культури Марія Тимчишин та Олександра Дейнека.

Олена летіла, немов окрилена. Байдуже, що сердиті сірі хмари обливали її обличчя дощем і навіть потрапляли за комір. У душі дівчини вже завесніло. Від щастя її відділяли лише шість тролейбусних зупинок. Вона давно їх вивчила напам’ять. Часом Олені здавалося, що її серце б’ється у такт із зупинками тролейбуса… І так, доки вона не виходила на шостій. У дорозі серце наче завмирало, консервувало час та простір, аби швидше примчати до фінішу. Вийшовши з тролейбуса, Олена щоразу на мить зупинялася, похапцем шукаючи очима з-поміж сотень вогників його вікно. Світиться, отже, Роман чекає…

Березень асоціюється в кожного по-різному: з приходом весни, першими пролісками, жіночим святом, з “марцюванням котів”, словом, з пробудженням природи. У мене ж – з березами. Їх у нашому дворі аж сім: високі, стрункі, мов струни, тягнуться до неба, у височінь… А ще рік тому їх хотіли зрубати. Дід Кирик захистив. “Не дам, - каже, - дерева нищити. Не ви їх садили – не вам і рубати”. І не дивно. Своїми ж руками садив їх більше сорока років тому, хвилювався, чи приймуться молоді саджанці… Прийнялись… Разом із дітьми підростали… Де ж тепер ті діти? А берези он які – височезні, міцні, як його сини. Сини… Порозлітались з рідного гніздечка. Приїдуть та й то лише на день–другий. І знову - самота.

Вони сиділи в маленькому затишному кафе і дивилися одне на одного, наче вперше. Пройшов лише місяць, як вони не бачилися. Час пролетів, розкидавши усі їх плани, розбивши надії, розколовши життя навпіл – «до» і «після».

- А вона вже була б моєю дружиною, - думав Василь, вдивляючись в Оленчині карі очі.

Дівчина змінилася, стала білявкою.

- Яка вродлива, - думав сумовито і картав матір, життя, а найбільше себе, слабодухого. Олена мовчала, хоча в її очах палахкотіли гнів і зневага до цього юнака, що мав стати її долею.

Подивлюсь тобі вслід,

подивлюсь і забуду,

розтрушу свої болі,

мов сни.

Здається, всі знають, що перша весняна квітка -  підсніжник, яка ніжними листочками-пелюсточками пробивається крізь сніг, записана у «Червону книгу».

Зима 

Митець писав картину

Без настрою й натхнення,

Лягла на полотнину

Вся сірість сьогодення.

Найбільше я люблю весну, бо саме тоді в природі все оживає: з’являється травичка, розпускаються бруньки, повертаються із вирію птахи. Усе це завжди нагадує  мені про тебе. Бо саме ти птахом промайнув у моєму житті. Зігрів, вселив у серце сподівання і - зник. Залишив біль, тугу і... надію. На те, що майбутня весна принесе мені нове кохання.

У дитинстві вона крадькома брала батькові шкільні конспекти. В уяві проводила уроки, мріючи стати учителем. Сьогодні у пані Марії за плечима майже чотири десятки років педагогічного стажу. Двадцять з них – директором школи.