Спогади з-за океану про мандрівний рушник

 Не було б мови про цей рушник, коли б не було  обставин, про які я вирішила нині розповісти. Адже вишиванці чимало літ, і мандрувала вона з Чернігівщини на Тернопільщину, тоді в Австралію та Канаду…
         Війна, 1944-й рік, другий прихід  до  нас більшовиків.  17 березня ми, знаючи про наближення комуністів, отримали наказ нікуди не відходити з місця, хіба що до УПА. Архів з читальні та бібліотеки ми закопали в безпечному місці. І ще того дня нам дали знати через зв*язкових, що за 10 кілометрів від наших хуторів до села Соснове прийшла група УПА. Але всі говорять по-російськи, для конспірації.  Зранку іду по воду і бачу, як із-за гори снігу виїздить на коні солдат і чую перші його слова: «Бандьоровці  єсть?» Прийшовши до тями, кажу: «ні». Поки  повернула  до хати, ввійшли солдати і кажуть, що це буде  їхня « квартіра» на 12 осіб.
         «Давай кушать!» А що я можу дати їм?  Кажу, що  хіба  зготую  картоплі  і  ще  маю хліб із зерна,  змеленого на  жорнах,  бо  млини були тільки  для  німців.  Молока  не маю,  бо ж корова  ще  без теляти.  І  так  було  два  тижні.
         Із  цих вояків було  чотири із села під Черніговим. Пізніше  від них довідалася, що було взято звідти на цю війну  72 хлопці, а до нас  дійшло  тільки десять  осіб. Пригадую, що були серед тих « квартирантів»: Скрипка – високий сильний чоловік, а  ще  чорнявий Ванька, який не був комсомольцем і за це  щодня мав  «лєкцію»  від  політрука на прізвище  Приймак. Ванька  з Київщини говорив до нас тільки  російською, ще був Льонька, блондин із Чернігова, комсомолець, який при захопленні їх села застрілив свою дружину, мовляв, німці до неї залицялися. Поміж ними був і 53-річний чоловік на прізвище Сміляк. Від нього ми дізналися, що коли їх частина відійде, краще було б для нас, щоб ми втекли.
         Коли я йшла до брата Василя,  який жив у сусідній хаті, то мій сторож кричав до сторожа з братової хати, що я  іду туди. І те саме було, коли Василь ішов до нас. Мій чоловік  Петро ходив  кожного дня  копати  окопи. Я могла тільки під наглядом  Сміляка іти  до стайні.
         Десь на початку квітня налетіли німецькі  літаки та почали  бомбити село Вівся Бережанського району, а це від нас за 12-13 кілометрів. Так що літаки понад нашим селом завертали і знову бомбили, а наші «квартиранти» почали стріляти, націляючись у ці літаки. На  наше  щастя – бомби  нас  обминули. Цього  вечора від нас пішли ці солдати на  захід.
         Наступного  ранку приходить до мене мій брат і каже, що до нього прийшов вояк, який вчора був у селі Вівся, де бомбили, він має обірвані пальці однієї  руки і дуже просить  допомоги.  Василь знав, що я  пройшла  курс першої допомоги, бо ж у його хаті це відбувалося влітку 1943-го року.  Два тижні ці курси проводив лікар. Брат каже до мене: « Якщо можеш надати йому допомогу, то надай, а як не можеш, то навіть не йди». Я   подумала – взяла аптечку та й пішла. Поранений був дуже слабкий через велику втрату крові. Окривавлений, рука обмотана якимось  полотном. Я сказала, що  спробую йому допомогти, але у мене немає обезболювальних ліків. Пальців не було на правій руці, тільки  кістки стирчали. Зробила перев*язку. Прошу не думати, що то було для мене легко і для нього теж, але  потреба вимагала, бо це війна…
         Я ще запитала, що мені робити з тим, чим була замотана рука, а він сказав – викинути. Сам заснув. Я оглянула тканину і побачила ,  що то був вишитий рушник. Вишиване Серце Ісуса із написом « Ісусе Христе», а може «Серце Христове», а нижче серця «Спаси  нас!» . Точного напису уже не пам*ятаю, бо пройшло багато літ. Я прала цей рушник у багатьох водах, аж поки він став білим, випрасувала і поклала до скрині. Вояк поспав  якийсь  час, потім Василь дав йому їсти і порадив воякові йти на схід, до своїх.
         19-20 липня 1944 року німці оголосили евакуацію з Підгайців. Ми з Петром і братом забрали наші речі  та почали свою мандрівку у невідоме, а з нами і той рушник. Описувати  нашу подорож не буду, бо це дуже важкі спогади. Ми йшли, і з нами кінь, і прийшли аж до Кошиці / Чехія/. Там ми зустріли сотні наших людей, які так як і ми, мандрували в голоді і холоді. Простояли в Кошицях майже два тижні. Потім нас вивезли до Австрії, а далі до Німеччини. Нарешті прийшла капітуляція, закінчилася війна. Довгожданний наш виїзд за кордон відбувся у 1949 році. Ми виїхали до Америки.    Моя братанка Марічка – до Австралії. При швидкому поділі спільних речей рушник потрапив з нею в Австралію і знаходився там протягом 20-ти років. Опісля рушник мандрує разом зі своїми тодішніми господарями до Канади, Торонто.
         У1992 році приїхали з вільної України до Торонто туристи з відвідинами до родин і в церкві Марічка зустріла людей із села Вівся Бережанського району. Тоді вона і згадала про рушник та передала його  туди, звідки він почав свої мандри.
         Пишучи нині цю статтю, я хотіла б, щоб її прочитали і на Тернопільщині, і на Чернігівщині, і всі ті, хто ще пам*ятає ті часи  протиріччя і історії  України і молодь, щоб  знала свою історію.
         Я б дуже хотіла дізнатися, чи цей нещасний чоловік без пальців дістався до своєї родини, до  Чернігова.  Найбільше – розказав би цей  рушник,  якби  він  умів  говорити, йому  було б про що  розказати…
Олена  КУЛЬЧИЦЬКА,
                                               уроженка  хутора «Сонячне» (у минулому «Шкіндирівка») Підгаєцького району, нині  мешканка   США

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*