Сорок днів без Михайла Левицького

За волею Божою 11 квітня 2018 року в опікунському будинку села Петриків Тернопільського району на 71 році закінчив своє земне життя тернопільський поет, художник, громадський діяч, один із зачинателів Народного Руху України Михайло Левицький.
Залишив у смутку дружину, родичів і друзів. Безперечно, ми не вічні на цьому тлінному світі і всі відійдемо в небуття. Але інколи, коли починаєш усвідомлювати, що поміж нас уже немає Михайла Левицького, то життя стає менш цікавим і, чесно кажучи, не шкода вмирати самому, бо такого весельчака і дотепника, яким був Михайло, вже не зустрінеш. До речі, мені запам’ятався один із його висловів: «Про смерть треба думати, але – інколи, а веселитися – постійно».
Коли Михайло лежав у лікарні, його колишні однопартійці з Народного Руху України, на жаль, знехтували ним, як колись радянською владою. Не знаю, чи їм соромно за це, але мені за них – так! Зрештою, і без НРУ поховали Михайла Левицького на сільському цвинтарі в селі Пукеничі Львівської області, на його малій батьківщині. Вся громада і багато людей із навколишніх сіл прибули, щоб провести його на вічний спочинок. Для вшанування покійного із Тернополя були лише дружина Надія, Михайло Маслій та колишній голова облдержадміністрації Михайло Цимбалюк. Ніби й недавно це було… А 20 травня вже минуло сорок днів від дня смерті. Не забуваймо про нього, бо людина живе в людській пам’яті, поки її пам’ятають…
…І вистачить про сумне. Бо Михайло цього не любив, не визнавав і до останніх своїх днів зберігав прекрасне почуття гумору, яке дуже часто  виявлялося експромтом. На знак пам’яті про нього хочу розповісти кілька веселих оповідок із його життя.
Коли голова міста В’ячеслав Негода відзначав у ресторані річницю перебування на цій посаді, кожному із присутніх надавав слово. Дійшла черга й до Михайла Левицького, який прочитав В’ячеславу Андроновичу свого вірша «Поети живуть на околицях».
– Михайле Васильовичу, – зауважив пан Негода, – не тільки поети, а й мер міста теж. То напиши щось і про мене.
Михайло засміявся і, не довго думаючи, мовив:
«А наш мер
На околиці помер…»
А коли почув у залі невдоволення і навіть обурення, додав:
«Але цього ждіть
Через сто літ…»
Про свою дружину, яку дуже любив, Михайло казав: «Я без своєї Надійки, як бомж без копійки». А далі, вже без іронії, додавав: «Удень – Надя, вночі – Надя, завжди і всюди – Надя. І ніяка жінка не може витіснити її з моєї душі».
У його житті було багато пригод. Різних. Але здебільшого він переживав їх весело:
«…На колодку»
Переїхавши на проживання до Тернополя, пан Михайло тимчасово працював художником у виробничо-художньому комбінаті. Якось він замикав свою робітню і до нього підійшов керівник.
– Михайле, ти що, замикаєш вже на обід? – запитав, красномовно подивившись на годинника.
– Ні, замикаю на колодку і зараз прийду, – відповів йому Михайло.
«Мені треба вже…»
У переповненому тролейбусі пан Михайло звертається до літньої жіночки, яка стоїть впритул до нього:
– Пробачте, добродійко, скільки вам років?
– А вам що до того?
– Запитую, бо хочу знати, чи можете стояти на своїх ногах. Досі ви стоїте на моїх, а мені треба вже виходити.
«…Ноги протягну»
Заходить до мого кабінету пенсіонер і запитує:
– Іларіоне Іллічу, чув, що вам на роботу потрібен нічний сторож.
– Так, але дещо пізніше.
– То майте мене на увазі, бо на пенсію скоро ноги протягну…
– Розумію, але нам треба людину молодшу, а ви трохи старший…
Пан Михайло послухав нашу розмову і каже:
– Та візьми його, вночі не буде видно, що він старий.
«…Тому й не бачили»
Якось у веселій компанії спільний знайомий почав часто поглядати на годинника. Мовляв, не хочу затримуватися, бо поспішаю на гастролі московського цирку.
– Та навіщо він тобі здався? – почали ми його вгамовувати.
– Ні, ні, досить! Мої діти ще ніколи не бачили горили.
– Але ти дурний, – втрутився пан Михайло. – Ти, мабуть, ніколи вдень не буваєш вдома, тому і не бачиш…
 
А за два дні до смерті ранесенько в опікунському будинку села Петриків Михайло Левицький підняв галас. У кімнату зайшла доглядальниця:
– Що сталося, пане Михайле?
– Я хочу їсти!
– Ще потрібно трохи почекати.
– Навіщо чекати, чому? Ви хочете, аби я вмер і був голодний?
Ось таким був за життя Михайло Левицький. Дуже хочу, аби веселим і життєрадісним він запам’ятався нам назавжди… Хоча сумую за ним…
Іларіон ПИЛИПЕЦЬ