Служили Господу і Україні. Дві конфесії, дві долі

 
Молитвами святих отців наших,
Господи Ісусе Христе, Боже наш,
Помилуй нас…
Редакція газети «Свобода» розпочинає серію публікацій, присвячених душпастирям Тернопільщини, які були замордовані у більшовицьких тюрмах і таборах… Ми намагатимемося подавати інформацію про тих священнослужителів, про яких немає жодних відомостей у друкованих чи електронних виданнях.
Дев’ять врятованих життів, а натомість – тортури, тюрма і смерть
Він не є праведником народів світу» і навряд чи «Яд вашем» (ізраїльський меморіальний комплекс Катастрофи і героїзму єврейського народу) присвоїть це звання звичайному українському греко-католицькому священикові, якщо вони не надав цієї нагороди навіть митрополиту Андрею Шептицькому. Ще два роки тому я передав документи справи отця Івахнюка Миколи Васильовича, який душпастирював на Тернопільщині, зокрема в с. Джурин Чортківського району, представникові  «Яд вашем», коли він перебував у нашому краї.
 
Івахнюк Микола Васильович народився 25 лютого 1886 року у с. Стремільче нині Радехівського району Львівської області в родині дяка. Закінчив три класи місцевої школи, гімназію у Бродах, духовну семінарію у м. Станіславі (нині Івано-Франківськ). У 1912 р. висвячений єпископом Григорієм Хомишиним.  Душпастирював у селах Чорнокінці (1912–1913) нині Чортківського, Постолівка – Гусятинського (1914–1916) Товстобаби (1919–1921), нині с. Високе Монастириського, Джурин (1922–1945) Чортківського районів. Учасник національно-визвольних змагань, капелан армії УНР. У Джурині провадив значну громадську діяльність. Упродовж 1933–1939 років був членом «Української християнської організації» та товариства «Скала», осередки яких заснував у селі. Також в отця була велика бібліотека, якою користувалися односельці, та домашня аптека. А його мама за потреби надавала медичну допомогу. І це тоді, що ні священик, ні його мати власного будинку не мали. Та все ж за німецької окупаційної влади за свої кошти у парафіяльному будинку утримував дитячий садочок.

Отець Микола був національно свідомим. Після відступу більшовиків у 1941 р. священик зібрав у сільській раді українських господарів та оголосив, що влада в Джурині переходить до українців. Після цього були призначені головою управи – Гриянко, його заступником – Тимків, комендантом поліції – Бложенко.
Наприкінці 1941 р. до о. Миколи прийшли дев’ять євреїв із проханням захистити їх від переслідувань німецьких нацистів і прийняти в християнську віру, щоб зберегти життя. Він охрестив їх і допомагав переховуватися, одному з них у своїй оселі. Про це стало відомо гестапо. Нацисти прийшли до отця з вимогою надати інформацію про вихрещених. Проте, Микола Івахнюк, який пройшов національно-визвольні змагання, не злякався і, ризикуючи власним життям, продовжував переховувати і допомагати нещасним.
Варто зауважити, що отець Микола був глибоко релігійною людиною та патріотом, до людей ставився прихильно, за що мав велику повагу у своїх парафіян. Проте іуди таки знайшлися. Хтось дав кадебістам свідчення проти пастиря. 19 травня 1945 р. о. Миколу Івахнюка заарештували співробітники управління НКДБ в Тернопільській області та ув’язнили в тюрмі м. Чорткова.
Постійні знущання, побої підірвали здоров’я пастиря, але він ревно ніс свій хрест до кінця. Збереглися спогади уродженця с. Слобідка Джуринська Романа Остапіва, який служив у Білобожницькому районному «істребітєльному батальйоні». З них відомо, що з Білобожниці до польського кляштору в Чорткові о. Івахнюка супроводжували «стрибки»: Михайло Когут родом з Ромашівки, Микола Соколов – росіянин, і він, Роман Остапів, який правив кіньми. Отець не міг сидіти, тож лежав на возі на соломі. Соколов знущався над священиком, ображав «найвишуканішими» брутальними словами. Отець мовчав, та увірвалося терпіння у Когута, який за національністю був поляком. Він несподівано вирвав із рук Соколова гвинтівку, скинув його з воза і скочив за ним. Зчинилася бійка. Священик зійшов з воза, підійшов ближче до розлючених «стрибків» і лагідно заговорив:
– Діти, заспокойтесь, скажіть, де та тюрма, до якої везете мене. Дайте адресу, я пішки піду до начальства. Всім стало соромно.
– Садісь, батюшка, – заговорив Соколов. Когут допоміг вилізти на воза, і всі мовчки доїхали до будинку польського кляштору. Там отця передали начальству і більше про нього нічого не чули.
Під час слідства о. Миколу звинуватили у тому, що був членом УНДО та ОУН, а також священиком в армії УНР, учасником проголошення Української держави. Окрім того, його звинувачували в антирадянській агітації та зв’язках з гестапо. Отець заперечив на судовому засіданні свою належність до будь-яких рухів чи організацій. Щодо зв’язків із гестапо, отець розповів, що нацисти приходили до нього лише один раз, коли розшукували висвячених ним євреїв.
9 липня 1945 р. вироком військового трибуналу військ НКВС у Тернопільській області за звинуваченням «зрада Батьківщині» важко хворого отця засудили до відбуття покарання у виправно-трудових таборах терміном на 15 років. Його обмежили в політичних правах на 5 років та конфіскували майно.
Не витримавши знущань, о. Микола Івахнюк закінчив свій життєвий тернистий шлях 20 квітня 1946 р. в лікарні виправно-трудового табору Харкова. 11 березня 1994 р. реабілітований прокуратурою Тернопільської області. 
За відправу на могилі – 25 років таборів
За твердженням, ніби УПЦ МП не є українською церквою, ми забуваємо, що в рядах духівництва цієї конфесії служили священики, для яких любов до України та патріотизм були на першому місці. Ми також забуваємо й про те, яких переслідувань від більшовицьких атеїстів зазнали представники духівництва Почаївської лаври. Хоча, можливо, не ми, а нинішнє керівництво церкви забуло трагічні сторінки своєї історії під час московського атеїстичного більшовизму…
16 квітня 1950 року відбувалася відправа на могилах (проводи) на цвинтарі в с. Радошівка Шумського району. Напередодні священик Трифон Федорук попросив парафіян прибрати могилу українських повстанців. Він не міг її оминути. Адже пам’ять про борців за волю України повинна жити завжди, щоб молодші покоління ніколи не забували своєї історії. Він довіряв своїм парафіянам, знав, що не в одного з них сини чи батьки загинули в лавах ОУН і УПА. Але нікому про це не розповідав, а тому заслужив у селян велику повагу.
І ось могила полеглих героїв прибрана та увінчена березовим хрестом. Біля неї парафіяни розстелили вишитий рушник з хлібом і писанками, а поруч із хрестом на листочку синього паперу жовтою фарбою виділявся напис: «Борцям за волю України». Все, як просив о. Трифон. Священик відправив велелюдну панахиду за загиблим героями. Він був впевнений у своїй громаді, що ніхто не донесе про це кадебістам… Але таки знайшлося чотири зрадники, які дали свідчення проти священика.
Отже, Федорук Трифон Григорович народився у 1908 році в Почаєві. Закінчив три класи місцевої школи. Після смерті батька у 1914 р. разом із матір’ю Ксенією працював у власному господарстві, а також підробляв пастухом-наймитом. У 1936 р. Трифон почав співати у хорі Почаївської лаври, згодом одружився із молодшою на сім років Марією. У 1942 р. закінчив пастирські курси при Лаврі і висвячений на диякона. Цього ж року померла його мати. 8 січня 1943 р. висвячений на священика, служив у Почаєві. У 1945 р. архієпископ УПЦ Макарій направив о. Трифона на парафію св. Параскевії у Радошівку.
5 липня 1950 р. о. Федорука заарештували співробітники Велико-Дедеркальського районного відділу МДБ і вивезли до тюрми міста Кременець. Слідство тривало близько трьох місяців і єдиним звинуваченням, яке йому пред’явили, була відправа на могилі оунівців. Можна лише припустити яких знущань зазнав отець під час слідства. У нього вимагали показів, що він знає про оунівців, де вони можуть переховуватися. А коли в отця знайшли журнал «Церква і нарід», вимагали признатися де захована інша антирадянська література.
9 жовтня 1950 р. вироком судової колегії Тернопільського обласного суду отця Федорука засудили за статтею «антирадянська агітація» на 25 років з повною конфіскацією майна. Покарання він мав відбувати у виправно-трудових таборах. Отець Трифон неодноразово звертався з проханням зменшити термін ув’язнення і лише 26 червня 1956 року його з підірваним здоров’ям звільнили з табору «УНЖЛАГ», що в с. Сухобезводне Семенівського району Горьковської області Росії.
2 листопада 1991 р. о. Трифона Федорука реабілітувала прокуратура Тернопільської області.

Віктор КАРПОВИЧ