Щойно з друку: Дорогами Олеся Гончара

 
Мій «триразовий» тезка, теж Богдан Іванович Мельничук, професор кафедри української літератури Національного університету ім. Юрія Федьковича щойно випустив цікаве літературно-краєзнавче дослідження «Олесь Гончар і Буковина». Це видання відомий літературознавець і письменник, доктор філологічних наук надіслав давньому приятелеві – тернопільському публіцистові, поету й енциклопедисту, Михайлові Ониськіву, заслуженому журналістові України, з теплим автографом: «Дорогий Михайле! Прийми цю найновішу мою книжку з почуттям найщирішої приязні й зиченням благодатного многолітня. Будьмо! Богдан Мельничук. 8 жовтня 2018 р., м. Чернівці».
Зазначимо, що то вже не перше звернення авторитетного автора до цієї теми. У минулі роки побачили світ праці того ж ученого «Олесь Гончар: «Вітайте Буковину, землю краси і гарних людей» (1988, 1997), «Одкровення великого українця: сторінками «Щоденників» Олеся Гончара», «Олесь Гончар: «А душа переповнена Буковиною…» (обидві – 2006 р.), «Олесь Гончар знову переходить Прут» (2011, румунською мовою) та інші. Найновіше видання більш як доречне. По-перше, тому, що 2018 – рік сторіччя від дня народження Олеся Гончара; по-друге, воно особливо актуальне у зв’язку з тим, що творчість класика української художньої літератури ХХ століття нині безпідставно зазнає, м’яко кажучи, не зовсім об’єктивної оцінки з боку деяких псевдодемократів. Бо істинні демократи бодай перечитали б «Щоденники» Олеся Гончара, а вже потім бралися б за перо.
Для того, щоб, як мовиться, розставляти крапки над «і», досить процитувати бодай один запис із тритомного Гончаревого діаріуша – від 31 травня 1990 року, опублікований у третьому томі «Щоденників» (1995 р.): «Якби не війна, якби я був молодший – мені, звичайно, теж не минути Мордовії чи Колими. Німецький полон, Холодна Гора надломили здоров’я, обмежили мої можливості. Але духовно – я там, за колючими дротами сталінщини… Для апаратників я був завжди чужим, як і вони для мене. Більше того, всі оті Суслови, Щербицькі, Грушецькі, Ватченки, Брежнєви та їм подібні – для моєї долі були нічим не кращі за фашистів, до котрих цей солдат палав гнівом завжди (с. 298).
Коментарі до такого тексту, зрозуміло, зайві: усе висловлено чітко. Хіба варто додати таке: коли на 78-му році життя Олесь Гончар відійшов за обрій вічності, то його перетруджене серце було порубцьоване трьома інфарктами, а мозок і загалом усе тіло трьома інсультами. Чи не правда, «благотворний вплив» прокомуністичної системи на організм видатного письменника?
Утім, це тема окремої розмови. Однак бодай коротко свою позицію щодо цього доктор філології, улюбленець студентів Б. Мельничук висловив недвозначно. І за це йому щире дякую.
Варто зазначити, що кілька фрагментів тексту автора книги про Олега Гончара стосуються тих відомих людей, життєвий і творчий шлях був пов’язаний із Тернопільщиною. Маю на увазі насамперед прозаїка Володимира Бабляка, який у 1948-1949 роках працював у редакції газети «Вільне життя», уродженців нашого краю, відтак чернівчан і киян романіста, лауреата Шевченківської премії Романа Андріяшина і поета, прозаїка й драматурга Василя Фольварочного, котрий тривалий час очолював Чернівецьку обласну письменницьку організацію.
Як відомо, дороги Олеся Гончара переплелись із Тернопіллям. Він, зокрема, у 1965 році перебував у Тернополі, у вересні 1977-го в Збаражі, Вишнівці, Монастириськах (про цю поїздку згадував у збірці «Письменницькі роздуми»), у червні 1987-го – в Бережанах на відкритті меморіальної таблиці Маркіянові Шашкевичу (тоді я теж мав щастя зустрітися з ним та його дружиною Валентиною Данилівною, яка згодом надіслала з автографом посмертну збірку віршів Олеся Терентійовича «Поетичний пунктир походу» (2000 р.). Письменник побував також в музеях Леся Курбаса (с. Старий Скалат Підволочиського району) та Соломії Крушельницької у с. Біла поблизу Тернополя, в Кременці, Почаєві та інших населених пунктах області. Можна сподіватися, що наші відомі краєзнавці, насамперед той-таки Михайло Ониськів, Надія Волинець, Віктор Уніят, Ольга Василишин і Надія Зюбровська прилучаться до створення книги про Олеся Гончара. У цьому їм чи іншим авторам добре прислужаться публікації у газетах «Русалка Дністрова» (1995, числа 9, 12): Ярослава Сороки – «Зустрічі з Олесем Гончарем» та «Свобода» (29 березня 2003 р.): Георгія Петрука-Попика – «Тиждень з Олесем Гончарем».
Оскільки наклад книги чернівчанина Б. Мельничука невеликий і в Тернопіль потрапили тільки поодинокі примірники, доречно навести (як своєрідний дороговказ майбутнім нашим авторам) перелік розділів дослідження: «Заспів до розмови про буковинське тяжіння великого українця»; «Перший приїзд до буковинського краю і його відлуння в романі «Циклон»; «Відвідини Буковини в 1970-80-ті роки»; «Турбота про буковинських педагогів та школярів»; «Бажаю вам творчих радостей…»; «Осмислення постаті Олеся Гончара буковинцями»; «Буковинське відлуння в книзі та листах Валентини Гончар»; «Вулиця Олеся Гончара в Чернівцях та інші знаки буковинської шани»; «Література»; «Зупинені миті многотруденного життя» (світлини).
Подякуймо шановному авторові дослідження про великого майстра українського художнього слова і будемо чекати подібної праці тернопільських краєзнавців.
Богдан МЕЛЬНИЧУК (Тернопільський)