«Ще трохи – і дім обвалиться!»

До редакції «Свободи» звернулися жителі села Велика Березовиця, що проживають на провулку Микулинецькому, 4. Розповіли, коли почав танути сніг, почало текти з даху будинку. На сходовій клітці були великі калюжі, вологі стіни, а що коїлося у квартирах жителів верхнього поверху, годі й переповісти. Ми вирушили за вказаною адресою, щоб на власні очі подивитися на масштаб критичної ситуації.
Під’їзд був у незадовільному стані. На стелі виднілись сліди підтікань, підлога ще не встигла висохнути від недавніх калюж. Пан Степан, який живе на верхньому поверсі, запросив нас у квартиру. Одразу впали в очі великі розводи на стелі.
«Це все накоїли ті води! Ремонт недавно робив. Сил нема, – не вгавав чоловік. – Скільки кричали, просили, нічого не допомагає».
Пан Степан показав нам і дах. Від побаченого дух перехопило. На диво, більше ніхто із сусідів не захотів нічого розповісти чи поскаржитися.
«Ось так і живемо. Спочатку – всі герої, готові писати скарги. А як дійде до діла, то – моя хата скраю…» Виходячи із під’їзду, натрапили на старшого чоловіка, котрий також проживає у цьому під’їзді. Він додав: «Це все наш ЖЕК. За той час, відколи я тут живу, жодного разу не проводили роботи з підготовки приміщення до опалювального сезону. З вікон дме, на площадках двері не зачиняються або їх немає. Словом, ті мільйони кубів, що ми спалюємо, йдуть на вулицю. А рахунки надсилають щомісяця! Надто за обслуговування будинку. А яке воно? Всюди безлад, дах тече. Хочу наголосити, що сходова клітка сконструйована із залізо-бетонних конструкцій і стоїть на так званій цегляній подушці, яка від постійної вологи розм’якла. В будь-який момент котрась із стін будинку може просісти. Це ж небезпечно! Ми розповідаємо про свої проблеми, скаржимось. А нам у відповідь: «А ви заплатили за квартиру?» Та ми платимо, але ж і ви щось робіть. Підвали захаращені, сходова клітка завалена сміттям. Дім довели до аварійного стану. Буде та ж ситуація, що й у Чернігові…» Чоловік розвів руками і пішов.


На дитячому майданчику сиділи молоді матусі з дітьми. Після спілкування з ними стало страшно за їхні життя. Ми одразу ж рушили до голови селищної ради Іллі Костюка за поясненням, хто і чому довів цей будинок до такого стану.
Ілля Ігорович радо погодився на спілкування і сказав, що, можливо, хоч через нашу газету донесе до людей те, що вони чомусь навідріз відмовляються чути.

«Ми минулого року ухвалили програму, аналогічну державній Програмі «70/30», згідно з якою проводимо капітальні та поточні ремонти у багатоквартирних будинках. (Із сільського бюджету спрямовуємо 70% від суми, зазначеної в кошторисі, а жителі будинку – 30%). За цією програмою в одному будинку вже провели ремонтні роботи. На черзі були ще два. Проте через аномальні снігопади у листопаді не змогли нічого зробити. Люди на зібрані кошти закупили матеріали і відклали ремонтні роботи до весни.
Із деякими жителями будинку на провулку Микулинецькому, 4 я неодноразово спілкувався і розповідав їм про цю програму. Пояснював, що у домі є 60 квартир. Мовляв, збирайте збори, я прийду і поясню, що це за програма, як її втілити і що вона дасть. Усі хочуть, щоб було краще, а докласти хоч трішки зусиль ніхто не хоче. Я розумію, що ті будинки у жахливому стані і ремонт треба там проводити набагато частіше. Але ж у селищної ради є ще безліч інших проблем. Зокрема, коли люди просять зробити дороги, я теж не маю права їм відмовити.
Тих 30% є вагомою сумою для селищного бюджету. Хоч нині ми і так докладаємо всі можливі зусилля, щоб відремонтувати дахи. Бо комунальне підприємство не може нічого зробити… Та й у тарифі не закладені кошти на поточний ремонт дахів.
Я спілкувався із деякими жителями під’їзду, де ви були, і пояснював, що є черга на проведення ремонтних робіт ще з минулого року. Перші у ній два будинки, котрі швидше зібрали кошти, закупили матеріали. Потім ще один будинок. А вже їхній буде відремонтований після них. Ми не відмовляємось від своїх намірів… Я розумію, що наболіло. Але і мене зрозумійте: за півтора року неможливо одним порухом зрушити глибу, яку роками ніхто не чіпав. Крім того, це не останній будинок із такими проблемами. Як тільки сніг почав танути, із схожими скаргами звернулися кілька чоловік.
Я готовий усім допомогти, але і жителі будинку мають піти назустріч. Бо, бачите, людям на верхньому поверсі капає на голову, тече зі стелі, а мешканцям нижніх поверхів – байдуже, і вони не збираються жодних коштів здавати. Люди мусять усвідомити, що це не вибір кожного, до цього мають докластися усі. Бо, якщо ми нині не зробимо дах, то дім завалиться донизу.
Щодо захаращення підвалів чи інших приміщень. Їх же не працівники ЖЕКу засмітили. У нас, напевне, такий менталітет. Наприклад, вирішив замінити двері. Старі поніс у підсобне приміщення на даху. Для чого? Кому вони там потрібні? Так зробив один, другий третій – і маєте безлад. Те ж стосується і підвалів. Так рік за роком, річ за річчю і захаращується. А хто вивнен? ЖЕК, селищна рада – усі, тільки не жителі.
І так в усьому. До прикладу, у нас в селі 75 квартир мають централізоване опалення. Я на зборах звернувся до їх власників із пропозицією відключитися і перейти на автономне. Люди наробили крику, мовляв, голова хоче нас від газу від’єднати… Зате у січні-лютому платили по три-чотири тисячі грн. за газ. Нещодавно вийшла постанова, що від централізованого опалення можна відключатись не поквартирно, а будинком. Жителі трьох будинків погодилися, а одного ні, бо там четверо людей навідріз відмовились.
Наголошую, що готовий піти назустріч, допомогти. Але, перш за все, змін на краще мають хотіти самі люди і теж вживати заходи з вирішення тих чи інших проблем. Інакше діла не буде…»
Вислухавши усіх, робив висновок: досить шукати винних і вказувати один на одного пальцем. Треба закочувати рукави і разом ставати до роботи.
Зоряна ДЕРКАЧ

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*