Психотерапія її мудрості…

 
Письменниця Жанна Юзва (Яськів) давно відома українському читачеві. А виховала-виплекала її талант Підволочищина – благословенний край, що від часів трипільської та черняхівської культур був перехрестям на шляхах Поділля й відлунням його дивовижної історії.
Вже самі назви збірок прозових мініатюр свідчать про приналежність творчого стилю письменниці до так званої поетичної прози, сенс якої у нашої краянки, на мою думку, полягає у прагненні поділитися увібраною в себе живою водою національної культури:  «Краплини на аркушах літа», «Паростки на долонях», «Солодкі тернини», «Календар настрою», «Не поле перейти», «Теплинка», «Листи без конвертів». За збірку ліричної прози «Дозріле літо» Жанна Юзва отримала звання лауреата премії імені Уласа Самчука.
І ось перед нами нова збірка прозових творів під тією ж назвою «Тече вода…», проте на цей раз видання розширене-доповнене й містить 46 улюблених письменницею прозових новелеток під назвою «Життєвинки», а також  зібрані у цикли –  «Штрихи думок (із щоденника вчительки), «Думки болючі – рядки колючі», «Щасливий книжки не напише (афоризми). Варто додати, що книга вийшла у серії, яка репрезентує творчість письменників Тернопілля, під патронатом голови тернопільської облоганізації НСПУ  Олександра Смика.
Жанна  Юзва залишилася тонким побутописцем і спостережником, творцем точного словесного малюнка, соковитих лексичних барв. Як і раніше, вона вміє кількома словами вразити читача незвичайним у звичайному, небуденним у буденному, несподіваним у відомому: «Сонце і дощ… Небо і справді дна не має…», «Стріла прокльону гостра з двох кінців».
Перші збірочки прозових мініатюр письменниці відзначалися  свіжістю, мовним колоритом, виразністю художньої деталі, хоча іноді чуттєво-інтонаційна тональність деяких оповідок була дещо одноманітною, бо авторка була заворожена  чаром витонченої,  красиво побудованої фрази. У прозових замальовках письменниці  домінує чуття,  ув афоризмах – раціо, де авторка напряму від себе артикулює свій життєвий досвід. Тому її афоризми вирізняються максимальною відвертістю,  емоційністю в лещатах мудрості, вразливістю і водночас іронією: «Нема нічого дурнішого за розум», «Совість скромно стоїть у куточку», «Привид демократії ходить по країні. Добре, що «не привід комунізму». Він вже відходив…»
Лаконічний, об’ємний, парадоксальний вислів завжди мене приваблював. У кого з письменників нема записників? Небанальні думки, що народжені особистим досвідом і спостереження власних больових точок, роздуми на теми психології творчості та поведінки людей в різних життєвих обставинах, або  швидкоминаюча мінливість, яку було би жаль загубити… У цих спонтанних записах  часто непомітними ланцюжками об’єднані реальна дійсність і світ художньої вигадки, і вони, зазвичай,  мають неабияке  значення для письменника – тут дожидають свого часу  зернятка майбутніх творів.
Її письменницький хист приваблює  людина певного характеру: це — інтелігент, людина почуттів серед грубих раціоналістів,  цікавить його психологія,  його чуття й інтелект,  деколи самотня ізольованість від оточення, від галасливої юрби.
У нашої авторки існують різні форми оповідок – етюди, ескізи, фрагменти, нариси, новелетки. Вона полюбляє писати тексти  короткого дихання,  наче уривками, немовби не дбаючи про завершеність, а чи створення характеру. Для неї важливі почуття, настрій, думка, ситуація, вихоплені з їхньої загальної життєвої плинності. Описувати побут їй не вельми цікаво, і там, де це все-таки  відбувається, бере верх  певна  декларативність. Гадаю, що причина тут у тяжінні до фрагментарного стилю. «Заходжу в клас до своїх учнів. Знаю про кожного із закритими очима: той із бабусею живе, у того – батько в Іспанії, мати – в Італії. І так – через одного: Португалія, Англія, Франція, Польща… О моє плем’я кочове! Українського походження!»
Письменниця   дає собі волю пофілософствувати про все, що її цікавить. Її майже ніколи не обмежує  тема, не турбують вимоги жанру, проте вона легко вкладає в уста героїв свої думки на будь-яку тему: «Добрих людей нема на світі»,  – сказала одна моя знайома. Мабуть мала на увазі себе…», «Як добре, коли метелик – друг. Незвично, коли друг-метелик», «Люди людям гріхи домислюють».
Життя людини коротке, але все-таки довге, бо межа часу для літератури невідчутна. Для справжньої літератури! Вважаю доречним тут процитувати Гната Хоткевича: «…в нашій літературі щира народність завжди була одним із головних елементів суспільного змісту, бо література ніколи не губила зв’язку з народом». Найкращу рису української прози fin de si’ecle, Г. Хоткевич бачить у самобутності останньої. Вона, література, ніби дволикий Янус, що має два обличчя:  народницьке, реалістичне і символістично-поетичне, жодна з  тенденцій не переважає. В контексті творчості Жанни Юзви — це  стабільне й вивершене явище.
На мою думку,  поетична  проза нашої краянки є виявом  літературної фантазії й своєрідним естетичним маніфестом мисткині й, направду, може називатися оригінальним варіантом  цього жанру.

Тетяна ДІГАЙ, м. Тернопіль