Проти комунізму боровся з… дитинства

19009Наш земляк досі не може знайти документи і фотографії, заховані повстанцями

Володимир Йосипович Сторожко народився і виріс на хуторі Гутишино Бучацького району. Він одним із перших вступив до Української Гельсінської спілки. А на переломі 80­90-х років минулого століття організовував мітинги, нещадно критикував радянську комуністичну владу.

– Пане Володимире, яким було ваше дитинство?

– Я народився у 1938 році на цьому ж обійсті, де живу  зараз. У шестирічному віці залишився без батька, якого вбили ковпаківці.

А було це так. У білий день до нашої хати, де були мама з татом і його рідний брат Степан, що жив неподалік, зайшли кілька чоловіків у вишиваних сорочках. Сказали, що дуже голодні, попросили їсти, а пообідавши, розкрили всі карти і взялися за допит. Хотіли вивідати, де переховуються наші патріоти, бо хтось доніс їм, що ті часто заходять до нашого дому. Батька і стрия Степана поклали на долівку обличчям до землі і від обіду до вечора мордували, шпигали багнетами, доки не замучили на смерть. Тато був добрий господар, мав поле, ліс, тримав пасіку. То вони забрали двоє коней, свиню, пограбували хату і поїхали, а маму з двома малими дітьми (у мене ще була сестра Гелена) залишили ні з чим.

На третій день після похорону батька, коли не було нікого вдома, бо ми з мамою ночували в родичів у Бертниках, спалили нашу хату, згоріла пасіка, і не залишилося взагалі нічого.

– Як же ви виживали?

– Мама віддала мене на сусіди, у яких я за шматок хліба пас худобу, аж доки з допомогою родичів та добрих людей вона на тому самому пляці зліпила хатину.

Закінчилась війна, я підріс, мама вже мала коня та дві корови, які я гонив пасти неподалік хутора на лісову поляну. В тому лісі облаштувалася боївка Василя Галюка на псевдо «Грім» із Бариша, куди входили хлопці зі Стінки, Бариша, інших навколишніх сіл. Коли була можливість, вони часто заходили до нашої хати.

А після війни в Бариші розташувався гарнізон, енкаведисти шугали по хуторах, і хлопці вже не мали доступу до осель. Тому, зобачивши мене на поляні, підійшли і попросили, щоб мама передала їм щось поїсти. Пригнав худобу увечері додому і все їй розповів. Наступного дня мама підготувала мене до такого сценарію: виганяю худобу з подвір’я, вона голосно гукає, щоб я повернувся, узяв кошик і назбирав грибів. Тим часом на дно поклала велику домашню хлібину і таким чином, аби ніхто із сусідів нічого не запідозрив, я погнав худобу на лісову поляну. Там хлопці подоїли корів, випили молока, поїли хліба.

Так я все літо гонив пасти, носив до боївки харчі і набирався українського духу. То був 1948 рік. Хлопці мали в лісі коней. Одного дня питають, чи вмію їздити верхи. А я змалку був добрим вершником. Доручили завдання: доставити до іншої групи в Пужники (біля Коропця) пакет із документами. На випадок загрози, аби пакет не потрапив до рук енкаведистів, я мав його спалити. А місцевість у нас така, що переліски чергуються з полем. Отож, лісом мав їхати повільно, а через поля мчати щодуху. Коли уже два поля перетнув, з боку Порохови несподівано з’явилися гарнізонники, почали гукати, щоб зупинився. Як почув їхні голоси, пригнувся, обхопив коня за шию і галопом помчав через поле. Пролунали постріли. Відстань була велика, та все ж одна куля, зачепивши живіт коня, зупинилась у моїй нозі. Хлопці, яким віз пакет, зачувши постріли, вийшли на край лісу, аби дізнатися, що трапилось. А тут уже під’їхав я, назвав пароль і передав їм документи.

Серед хлопців був лікар. Він витягнув з ноги кулю, продезинфікував рану, перев’язав якоюсь шматиною. Додому вдень мене вже не відпустили, а доставили вночі у супроводі трьох вояків. Це вже був 1949­ий.

– Чи пам’ятаєте інші подібні випадки?

– Мама тоді в колгосп ще не записалася і поїхала орати своє поле. Я залишився в хаті з сестрою. Тут заходить сусідка і приводить двох чоловіків, як з’ясувалося згодом, перебраних енкаведистів, про що вона і сама тоді не здогадувалася. Почали розповідати, що вони із Золотого Потоку, що їхню боївку розгромили тамтешні гарнізонники, живими залишилися лише вони і шукають боївку «Грома», аби приєднатися до хлопців. Сестра поклала на стіл квасне молоко, хліб, вони їдять, а я вийшов з хати і побіг до лісу, розповів про все воякам. Ті прийшли, оточили дім. Пов’язали тих двох чоловіків і сказали, що будуть з’ясовувати їхній родовід, тобто, чи правду вони розповідають. Що з ними було далі, мені невідомо.

1950­ий був останнім роком активного підпілля вояків УПА в Бариші. Того року в Монастириськах застрелили  «Грома», а в Коропці загинув сотник «Бистрий» (родом із Чорткова). Він служив у радянській армії, був капітаном, втік звідти зі зброєю, організував сотню і був одним із відомих командирів УПА на Тернопіллі.

До речі, «Бистрий» навідувався з вояками не один раз до нашої хати. Вони мали друкарську машинку, у нас друкували різноманітні документи, листівки. Пригадую, як сотник гладив мене по голові і казав: «Це росте мій намісник».

Моя мама прожила 87 років. За рік до смерті повела мене в ліс і вказала приблизно місце, де вояки закопали в землю п’ять великих бутлів з документами, фотографіями. Кілька разів прощупував землю дротом, пробував знайти їх, але безуспішно. Думаю, там зберігаються важливі архівні документи.

– Як складалося далі ваше життя?

– Закінчив Бариську школу, здобув у Бучачі спеціальності тракториста­машиніста, водія, працював у колгоспі. Далі закінчив агрономічний факультет у технікумі, очолював рільничу бригаду. Ось тоді мене почали викликати в КДБ.

– З якої причини?

– Виїхав на поле, якраз жінки сапали буряки. Бачу, зігнутися не хочуть, витинають сходи, залишаючи по 2­3 рослини на погонному метрі. Кажу до ланкової: «Чому не стежиш за роботою жінок? Ти ­ комуністка, повинна ще й мені приклад показувати». Цю розмову чули люди. А через два дні приїжджають з районного КДБ і відразу до мене:

«Ти чому причепився до ланкової, що вона за «одне інтимне місце» в партію вступила?» Кажу, що це неправда, є свідки, які чули нашу розмову. Ми поїхали в поле до ланкової.

Вона сказала правду, так, як було, і на цьому все тоді закінчилося. Але минуло близько півроку і в селі на весіллі один земляк питає мене, чому не вступаю в партію. Я трохи випив горілки і відповідаю, що в комуністи ніколи не запишуся, бо то партія бандитська. А крім того, Радянський Союз скоро розпадеться і та банда вже довго існувати не буде.

Я працював тоді в бариському колгоспі головним агрономом. Приїжджає опер із районної служби КДБ і починає мене підбирати: «То коли вже американці мають до нас прийти?» А далі каже: «За те, що ти ляпнув, як захочу, то вже завтра не будеш світа видіти». А я до нього: «Тата вбили поляки, мамину сестру – москалі, а ви тепер замордуєте мене». Тоді він і відкрив мені таємницю: «Тата замучили до смерті не поляки, а ковпаківці, бо він був націоналістом і годував бандерівців». Аж тоді я дізнався правду, бо в селі говорили завжди, що мій тато загинув від рук поляків.

Володимир МЕЛЬНИЧУК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*