Прощаюсь навіки з колишнім життям

277Рідне «Гніздечко», змалку обожнюю читати твої історії. Пам’ятаю, як ще в дитинстві бабуся садила мене на маленький стільчик, одягала окуляри і вголос читала про непрості жіночі долі. Плакала, сміялася, а потім казала: «Видиш, Галю, як то є в життю! Не дай себе нікому образити, май гідність, думай своєю головою». Я, не розуміючи, що від мене хоче старенька, лише мовчки кивала головою в знак згоди.

Бабця померла, коли мені виповнилося 15 років. Мамі я була не потрібна, тата не знала. Нині такі сім’ї, як наша, модно називати неблагополучні. А тоді в глухому селі на Теребовлянщині ми були одними із багатьох… Мама допомагала людям обробляти городи, а потім, разом із такими ж як вона пиячками, пропивала все до останнього. У неї час від часу з’являлись чоловіки. Вони інколи чіплялися до мене, били.

Я вирішила, що нізащо в житті не стану такою, як мама. Тому у 16 років втекла з дому. Поїхала до Тернополя. Вступила в ПТУ, де освоювала професію флориста. Змалку обожнювала квіти. Ми з бабцею доглядали за великим квітником. Яких тільки квіток там не було! Та все у минулому…

Вчилася я добре, була сумлінною і дисциплінованою студенткою. Не ходила на гулянки, а хлопців до себе і на крок не підпускала. Знаєте, все завдяки «Гніздечку». У мене завжди перед очима стояли постаті героїнь ваших історій. Найстрашніше для мене було – залишитись самотньою, нещасною жінкою з дитиною на руках.

Після закінчення навчання роботи не могла знайти. Тому вирішила поїхати за кордон, там шукати своєї долі. В Італії доглядала за старенькою бабусею. Вона колись жила в Росії, тому трохи мене розуміла. Десь через півроку я добре вивчила мову. Могла йти на іншу, набагато кращу роботу, але так прикипіла душею до старенької, що вирішила залишитись з нею. Бабуся хворіла, вона мала двох доньок, проте ті ніколи до неї не навідувалися. Тож останні дні прожила зі мною. Помирала, тримаючи мою руку. Я дуже оплакувала її смерть. Адже вона замінила мені і маму, і бабусю, стала найріднішою у світі людиною.

Я вже збирала речі, як у двері постукали. Це був адвокат покійної. Він повідомив, що бабця записала усе своє майно на мене. І я маю право залишатися у домі. А ще ошелешив, що я стала власницею двох магазинів і салону краси, якими, як з’ясувалося, володіла бабуся.

З тих пір минуло десять років. Я недавно приїхала на Батьківщину – рідні повідомили, що померла моя мати. Я похоронила її, як годиться, продала старенький дім і знову збираюся в Італію, де я успішна жінка, кохана дружина і матір трьох дітей.

Якось, прибираючи в бабусиній хатині, натрапила на «Гніздечко». Згадала ті історії, тих нещасних жінок. І чомусь захотіла розповісти читачам про своє життя. Прощавай, рідне «Гніздечко»!

Галина МАКОГІН

З далекої Італії

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*