Про «злих западєнцов-бандєровцов»,

або Про наш цікавий і дивний західноукраїнський патріотизм

Можливо, мої думки видадуться комусь дивними чи образливими… І нехай! Бо устократ прикріше знати про це і не бачити жодного поруху, жодного намагання змінити ситуацію на краще.

Що я маю на увазі? Наш цікавий і дивний західноукраїнський патріотизм! Ми одягаємо вишиванки, проголошуємо націоналістичні лозунги, хвалимося на бігбордах своєю незламністю і стійкістю… А запитаймо себе: чи це саме те, що зараз потрібно нашій державі? Теперішнє життя та боротьба – вагомий тому доказ. Коли на Донбасі серед добровольців вдається зустріти когось із земляків, серце б’ється вдвічі швидше. Бо, правду кажучи, протягом останнього часу мешканці Тернопілля зустрічались мені на передовій не часто. Переважно з російськими найманцями воюють хлопці з центральної, північної чи південної України. А тому з великою приємністю хочеться розповісти саме про наших земляків.

Любов Чернецька – жителька Борщівського району. Вона – відомий волонтер, співачка. На війні перебуває від самого початку. Її концерти на лінії вогню вже стали символом надії на перемогу. Але це найкраще може зрозуміти тільки той, хто бачив і чув ці виступи. Солдати, перебуваючи тривалий час в окопах і слухаючи тільки російські радіостанції (з «нашого» по всій лінії зіткнення не ловить нічого), нудьгують за українською музикою. І тут приїжджає Люба! Хлопці слухають її, згадують домівку, родину і на очі мимоволі накочуються сльози. Не один і не два рази вона потрапляла під артобстріли і тільки дивом залишалася живою. Бувало таке, що з концертом доводилося їхати на саму «нульовку». Це – останній наш рубікон, попереду уже російські війська. Водії, які були за кермом «концертного» автомобіля, в істериці відмовлялись від поїздки. Вона шукала інших, не боягузів, і таки їхала до солдатів.

Також Люба активно допомагає бійцям, які постраждали від нашої бюрократичної системи. Вона виходить на командирів батальйонів, підрозділів і робить їм розноси за їхню байдужість до простих солдат. Один з прикладів – навесні цього року під Авдіївкою загинув український воїн із Запоріжжя. Згідно з законом, його сім’я мала отримати страхову виплату. Але тут у справу втрутилася комісія від військової прокуратури України, якій захотілось розслідування причин смерті бійця. Комісія собі працює, час біжить, висновку стосовно смерті немає. А родичі отримати ці гроші не можуть. Тоді вони звернулися до пані Люби. Адже добра слава про неї пішла по усій країні. А Люба – не комісія, вона зі справою довго не зволікає – зателефонувала у Міністерство оборони. Звідти дали прочуханки працівникам Запорізького військкомату. Наступного дня дочці загиблого зателефонували і з вдаваною добротою запитали, чому вона не йде отримувати довідку. Тепер є надія, що родина отримає допомогу.

Також Люба допомогла пораненому солдатові, якого після госпіталю забирали на фронт. Хоча йому належалася реабілітація. Наша землячка зателефонувала командирові бригади і запитала, чому так чинять з простими хлопцями. Він розібрався і боєць поїхав заліковувати рани у коло сім’ї.

Займається наша землячка і воєнними справами в тилу. Організовує з області гуманітарну допомогу на схід. Виводить на чисту воду районних чиновників, які на словах допомагають нашій армії, а в реальності – використовують людські гроші для своїх потреб. Настане час і Люба офіційно назве прізвища. Тоді комусь буде дуже непереливки.

І найголовніше, що подобається в Любі, – вона не втратила віри у перемогу. У те, що психологія армії оборони у них трансформується в наступальну. Хоча навіть воїни часто самі психологічно не готові до кардинальних змін. Як і більшість в Україні…

Олег Николишин, ортопед-травматолог Козівської районної лікарні, який своїми методами лікування відомий на всю Україну, також  вирішив поїхати на схід і там допомагати місцевим людям, бійцям-добровольцям. Не від одного колишнього хворого доводилося чути про золоті руки лікаря Николишина. До нього на прийом просяться люди не лише з рідного району, а навіть з Тернополя та інших областей. Виправляти вивихи чи складати розбиті кістки – для нього як своєрідна музика. А ще він дуже поважає людей і любить свою Батьківщину. В Інтернеті прочитав, що місцеві медичні заклади конче потребують медиків, заповнив анкету реєстрації та й поїхав у станицю Луганську.

Перед тим ми мали розмову. Він зателефонував мені і сказав: «Я їду на схід. Набридло дивитися на всю цю єресь, єхидство, удаваний патріотизм». Я спробував його відговорити. Адже небезпечно підпускати людину з глибокими проукраїнськими переконаннями і запальним характером близько до ворога. Та Олег Михайлович зробив свій вибір.

Щоб людям було зрозуміліше, нагадаю: на Донбасі справді не вистачає кваліфікованих лікарів. І для бійців, які воюють на передовій, і для місцевого населення. Повірте, тут багато українців, які не були і не є сепаратистами. І їм теж потрібна допомога. Багато лікарів повтікали звідти. Не хочуть працювати за мізерні кошти і ризикувати життям. Влада намагається виправити ситуацію, запрошує лікарів з тилу на тимчасові ротації. Це покращує становище, але не вирішує проблеми.

Олег Михайлович – один із тих, хто добровільно приїхав на Донбас.

– Я працював з понеділка до п’ятниці в лікарні, кожну суботу мав добове чергування в хірургічному відділенні.  А в неділю – ургенції на дому. Але я роботи не боюся, хотів викластися повністю, аби полегшити страждання людям, – поділився він своїми враженнями.

Крім того, Олег Николишин проводив огляди дітей, консультував у поліклініці. Жив разом із військовими лікарями в місцевій лікарні. Там і харчувався. Персонал лікарні плакав, коли Олег Михайлович їхав додому. Важко  було розлучатись з людиною, яка зробила стільки добра. І вкотре розвіяла міф про «злих западєнцов-бандєровцов».

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*