Про що не будемо мовчати?

Актуальні нотатки
від медіа–фестивалю політичної сатири Тернопілля
«Гарячі припарки»
 
   Із наближенням 205–ї річниці від народження Тараса Григоровича Шевченка чимало свідомих співвітчизників жили в очікуванні яскравої мистецької події загальнонаціонального масштабу. Бо військові дії на Донбасі, проблеми із біженцями, антагоністична президентська кампанія підвищують градус напруги, провокують визрівання розкольницьких настроїв. А творчість великого Кобзаря в усі часи виконувала функцію каталізатора у процесах консолідації українського суспільства.
Така ідейна сентенція простежується у кожному науковому збірнику  «Шевченкознавчі студії», який щорічно видає Київський національний університетом імені Тараса Шевченка,  під таким світоглядним ракурсом проводять шевченківські концерти у регіонах.  А яким був лейтмотив цьогорічних загальнодержавних заходів із вшанування національного Пророка?
Тут не кожен житель провінції зважиться на предметну відповідь. І це не дивно, бо переважна більшість загальнодержавних телеканалів продемонструвала цілковиту зневагу до знакової події у культурному житті українців. Але, що дивуватися, коли відзначення 200–річного ювілею не увінчалось визначними мистецькими здобутками, а лише експериментами та прожектами сумнівної якості. Нагадаю, що 12 квітня 2013 року у № 28  «Свободи» опубліковано мій допис «Дванадцять місяців громадянської освіти», де я порушив проблему формальних підходів до висвітлення сучасної Шевченкіани. Зокрема, вказав на неприйнятний факт, коли шість років поспіль монопольне право на проведення загальнодержавних Шевченківських вечорів делегували Київському національному університету культури і мистецтв. Також докоряв телевізійникам, що не запросили визначних майстрів художнього декламування для озвучення  пульсуючої енергії Шевченкового слова, не виправдали  глядацьких очікувань щодо перегляду вартісних художніх чи документальних фільмів про життя та світоглядні осяяння поета-мислителя.
Тут варто уточнити, що за роки незалежності не створено жодного художнього фільму про Шевченка. Маємо ужинок лише на ниві документалістики. Зокрема у 1992-1997 роках на кіностудії ім. О. Довженка відзнято навчально-художньо-просвітницький серіал «Т. Шевченко. Заповіт» обсягом у 12 серій, а в період з 2001 по 2013 роки на телеканалах «1+1», «ТОНІС», «Інтер», «1-й національний» та студії «ВІАТЕЛ» створено ще 12 документальних фільмів.
Якщо хтось думає, що ситуація докорінно змінилася відтоді, як на відродження вітчизняного кінематографа почали спрямовувати по 500 мільйонів гривень щорічно, то він глибоко помиляється!  Бо лише цього року планують зняти художню кінокартину «Тарас. Повернення» у тандемі українських та казахських кінематографістів. Тож нашим можновладцям варто замислитися над тим, як вшановують своїх національних геніїв англійці та росіяни. Адже відомо, що за творами Шекспіра знято понад 800 екранізацій, а за творами Л. Толстого – 200 картин.
Якщо ми хочемо надолужити згаяне, то варто продукувати телевізійні версії вдалих сценічних постановок обласних драмтеатрів, бажано тих, що не належать до варіацій номенклатурного мистецтва, як, скажімо, музичний твір Євгена Станковича «Страсті за Тарасом».
Пам’ятаємо, що саме гуманістичні ідеї Шевченка щодо захисту прав та свобод трудящого люду мобілізували протестний потенціал революції Гідності.  Але, як бачимо, найбільше поталанило правлячій еліті та їх головному оплоту – привілейованому класу чиновників,  гідність і свобода яких підкріплена матеріальним благополуччям. Всім іншим категоріям населення пропонують скористатися  безвізовим режимом та  шукати щастя за кордоном.
Потужний загін політологів всіляко підігрує владі у її експериментах над народом.  Рідко хто насмілюється констатувати, що згаданий суспільний зрив відбувся спонтанно і пройшов за найгіршим із можливих сценаріїв, бо створив сприятливі передумови для чергової навали російського імперіалізму на Україну. Отож маємо заморожений військовий конфлікт, втрату значних територій та промислових потужностей, і кількакратне здорожчення життя, що ставить малозабезпечені верстви на межу виживання.
А в цей час приватизовані олігархами ЗМІ створюють облудну атмосферу вдаваного благополуччя, висвітлюють політичну клоунаду в контексті боротьби із корупцією, інтригують резонансними кримінальними провадженнями, зняттям депутатської недоторканості із одіозних типів, які неодмінно вийдуть сухими із води. Бо, бачте, в нашому парламенті бракує професіоналів юриспруденції, Генеральний прокурор – зарозумілий профан, а Президент – всезнаючий інтелектуал, але чомусь виявляє свою ерудицію лише тоді, коли його недолуга команда вже «наламає дров», «поб’є горшки»  або «заварить кашу», приправлену модифікованими токсинами?
Про інші проблеми сучасного помайдання  краще розкажуть твори учасників медіа–фестивалю політичної сатири Тернопілля «Гарячі припарки», які адресуємо, насамперед, тим землякам, які  вірять у значимість і потрібність  особистого інтелектуального внеску у формування сучасної громадянської політики. Можливо, це  допоможе виборцям зорієнтуватися в агресивному інформаційному потоці, критично зважити усі спокусливі аргументи і  проголосувати свідомо, щоб згодом не відчувати докорів сумління.
Василь НЕРУЧОК,
голова  ГМСК «Тризуб»,
координатор ініціативної групи
«Естафета поколінь», м. Ланівці
 
Пересторога
Знесилені од ейфорії,
Скривавлені од терня чвар,
Ждемо нове ярмо, тоді як
«Вони» регочуть: «Вмер Кобзар!»
Скупили всіх і все за мізер,
Женуть, немов овець в буран…
Ми ж препокірно в безвість лізем
Крізь пущі, тундру і байран.
Уже кричать: «Хвала кайданам!
День рабства посвяткуєм  знов!!!»
І тінь орла арканом в’яже
Знеукраїнену любов.
Сліпці смиренні, видно, воля
Вам зайва. Вкотре: «Аб не гірш…» –
Скрипить, як висохла тополя,
Як мертво витворений вірш.
Од стиду тліє Переяслав,
Й Батурин кинуто під ніж…
Під чоботом чужинським гасне
Свобода, продана за гріш.
І вже, як віко домовини,
Чорніє небо голубе:
«Прокинься тату, брате, сину!
Не дай зросійщити себе!»
Олег Герман, заслужений працівник
культури України, м. Тернопіль
 
Про півня
байка
У груди бився півень сміло:
– За вас порву я горло й тіло!
Хай знають, чують правди соло,
Мою відвагу, силу й голос!
Обрали півня в раду двору,
Він старшим став на хлів й комору.
Чомусь раптово стишив голос.
Співа ліниво, навіть кволо.
 
Отак усі, хто вліз у Раду,
Тепер пани, бо мають владу.
Продали голос свій відкрито.
Живуть безбідно, легко й сито.
 
Тяжкий світ
Куди ж то котиться той світ, дивлюсь не раз:
Такі часи тепер, що годі злиться –
«Саджають» нині щось не тих, хто більше вкрав,
А більше тих, хто вчасно не ділився…
 
Плюс – мінус
Оті, що є тепер при владі,
Змінити щось на краще раді.
Табличка ділення, як вчення:
З одної в іншу пхай кишеню.
Забрати все в пенсіонерів –
Для загребущих мільярдерів!
 
Клин клином
Колись давно клин клином вибивали.
Тепер не так. Нові часи настали.
Родинні клани владу всю тримають.
Отож у нас клан кланом вибивають.
Віктор Насипаний,
м. Тернопіль
Люстраційний переляк
З міністерства чин високий
Дзвонить жінці Валі:
«Ховай гроші і машину,
Кохана, найдалі!
 
Люстраційний комітет
Державний створили!
Запитають, чи податки
Ми справно платили.
 
Перепиши на стареньких
Квартиру і дачі».
У поспіху хрестить лоба
Мало що не плаче:
 
«Бачиш – вчора в бак сміттєвий
В нас мера запхали,
Кажуть, що народним гнівом
Його люстрували.
 
Так що, люба моя Валю,
Не накличмо лиха.
Йди до церкви, помолися
У куточку стиха.
 
Свічку постав Миколаю,
Йосафату тоже.
Я ж на Банкову метнуся,
Може що поможе».
 
Ранок. Офіс. І з роботи
Знову дзвінок  до Валі:
«Не спіши, кохана. Стихло.
Я – начальник далі.
 
Спрацювала позитивно
Зустріч тет–а–тет:
Від сьогодні я очолив
Люстраційний комітет!»
Юрій ЗАЯЦЬ
с. Великий Раковець
Збаразького району