Покинута мама

31Сину, приїдь до мене хоч на свята! 

В редакцію «Свободи» зайшла старенька жіночка. Схилена, засмучена, видно було, що бабусі важко ходити. Сіла на стільчик і почала гірко плакати. «Дітоньки мої рідні, ви часто пишете про людські біди, напишіть і про мою, попросіть синочка нехай приїде хоч на Великдень»…

Ганна Йосипівна живе в одному із сіл Козівського району. У великому домі, який колись побудувала для єдиного сина в надії, що він приведе туди невістку, що там народяться і виростуть онуки. Купа кімнат, а «Слава Богу» ні до кого сказати.

«Життя у мене було дуже складне. Змалку знала, аби щось мати – треба важко працювати. Якось зустріла хлопця, всі довкола казали, щоб не крутила носом, бо він був з багатої сім’ї, з Америки посилки отримував. Я й повірила його обіцянкам, послухалась думки інших і вийшла за нього заміж. І все було добре, поки не помітила, що він почав випивати, потім його тато зізнався, що він добряче п’є. Згодом я народила сина. Коли дитині не було ще й року, чоловік нас покинув і поїхав на заробітки в Росію. Два роки про нього не було ні слуху ні духу. Та несподівано з’явився. Хворий, страшний. А за якийсь час віддав Богу душу.

Я більше не виходила заміж. Бо син казав, що іншого тата не хоче і нікого в сім’ю не прийме. Змирилася.

У мене ріс дуже добрий хлопчик. Він і допомагав мені по господарству, і вчився добре в школі. А ще він любив музику. Гарно грав на баяні.

Потім подорослішав і прийшов час йти до армії. Я працювала медсестрою в військкоматі. Намагалася домовитися, щоб він служив хоча б в Україні. Та закинула його доля в Москву. Спочатку йому там було добре. А потім дуже побили, і він втік з військової частини. Мені зателефонували й сказали, що сину загрожує тюрма. Ми з братом відразу ж поїхали туди. З’ясувалося, міліція знайшла його аж Ленінграді. Командир сказав, що сина відправлять на Урал. Як я плакала, благала, падала на коліна. Він, правда, змилосердився і сказав, що постарається зробити все можливе. А мене відправив додому. Не минуло й тижня, як я знов туди поїхала, мені повідомили, що його відправили далеко за Москву. Пам’ятаю, зима, сильні морози, а я їду електричкою хтозна скільки кілометрів, приїхала пізно, до сина мене не пустили, ночувала на вокзалі… Так за місяць  шість разів їздила в Росію, визволяла свою кровиночку. А як інакше? Він – найдорожче, що є у моєму житті. Згодом домоглася, щоб його випустили і забрала додому.

Я не могла ним натішитися. Все було добре. Він пішов на роботу, заробляв копійку. Аж тут познайомився з жінкою. Я не перечила, думала, дасть Бог, все буде добре. Син поїхав жити до неї. Вони одружилися. Та коли я приїхала провідати їх, то оторопіла від побаченого. Він попав в сім’ю пияків! Я просила, щоб йшов звідти, та син казав, що йому там добре. Через якийсь час  жінка сама його вигнала з дому, бо почав ще сильніше пити. Він не мав за що повернутися додому, тому вкрав у тестя кілька гривень. Приїхав до мене, попросив, щоб ми разом поїхали і забрали його речі. Там на нас вже чекали розлючені родичі жінки. Її брат так побив і мене, і мого сина, що ми ледве втекли звідти…

Приїхали додому. Син пішов на роботу, все налагодилося. Та за якийсь час через оголошення в газеті знайшов собі ще одну жінку. Привів її до мене на сам Святий вечір. Вона була така бідна, в обшарпаній одежині. Але я не зважала, думала, головне – щоб доброю була. Повечеряли, я хотіла поколядувати, та жінка заявила, що її болить голова і пішла спати, забравши з собою сина. Я ще тоді запідозрила, що діється щось не те. Наступного дня, на Різдво, я поралася по господарству, син підійшов, хотів допомогти, але жінка з криками накинулась на нього. Я донині пам’ятаю ті страшні, жорстокі слова: «Тепер у тебе нема мами, у тебе є тільки я!» Вони жили в мене цілу зиму. Ви не уявляєте, яке це було пекло! Обоє пили, сварилися. Часто син нападав на мене, бив, штовхав. Одного дня кинув, я вдарилася так, що сестра ледве привела мене до тями…

Жили на одну пенсію. Звісно, грошей не вистачало. Тоді син з невісткою поїхали до неї додому. Знаю, що їздили на заробітки. Купили собі якусь хатину в одному із сіл. Я їздила до них, хотіла помиритися, побачити рідну дитину, але невістка не пустила на поріг, палицею виганяла мене з подвір’я, натравлювала собаку. Син мовчки за цим спостерігав. Різне було у нас в житті…

Дитино моя дорога, в час Великого посту, я тобі все прощаю. Дуже тебе люблю. Синочку, приїдь хоч на свята. Вже вісім місяців не бачила тебе. Недавно сильно хворіла, думала, вже не одужаю, боялася померти, так і не побачивши тебе. У мене дуже болять ноги, а мені нема з ким до лікаря піти. Чим я завинила перед тобою, моя кровиночко? Приїдь, поділимося яйцем, поговоримо. Не кидай маму саму на чужих людей». Сльози невпинно текли з материнських очей.

Наостанку Ганна Йосипівна попросила дати ще й таке оголошення:

«Я самотня, маю гарну хату, невелику господарку, город. Може є жіночка, можна і з дитиною, яка не має де жити, то прийму її за свою. Буду дякувати Богу, якщо до моєї хати прийде добра людина, бо на старості літ дуже важко жити самій. Тел.:(067)855-87-61».

Зоряна ДЕРКАЧ

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*