Poco i dla czego to polacom?

Для чого, здавалося б, ворушити попіл минулого і ятрити людські душі, адже три президенти – Квасьнєвський, Валєнса і Комаровський мали мужність просити прощення в українців за кривди, заподіяні їм. Була спільна Заява ВР і Сейму про замирення щодо Волинської трагедії, було примирення на церковному рівні, прийнято багато важливих політичних документів ще до скандального “геноциду”, а опісля були сотні публікацій у ЗМІ, заклики до вивчення свідчень і таємних документів, дискусії у парламенті. Були заклики зреагувати законом “геноцид на геноцид”. І що з того? Рішення Сейму вже рік висить мечем над головою воюючої України і готове за сприятливих умов знести голову Матері-Вітчизні і частку української землі відкраяти. Так-так, нині нам можуть висунути територіальні і матеріальні претензії. Намічається певна зміна курсу у відносинах – у Польщі стартував проект боротьби з ненавистю. Декотрим нахрапистим яструбам намагаються притупити дзьоби і нагадують про закон.   Влада запрошує молодих і працьовитих українців на навчання і роботу в Польщі.  Там обіцяють заробітчанам повагу до людської гідності, оплату за чесну працю, правовий захист. Водночас, польські бандити б’ють українців на вулицях польських міст і погрожують скоро бити на вулицях українських, обвішують принизливими і гидкими прізвиськами, серед яких превалює «бидло» і «кабанє».  Є факти нападів і побиття на підприємствах, заклики забиратися  геть з Польщі і навіть погрози смертю. Влада каже, що українців там уже є мільйон, і амбітно заявляє, що  незабаром їй буде потрібно ще п’ять мільйонів. Ті, що повернулись із закордонних заробітків, розповідають: у жодній країні ЄС не знущаються над українцями так, як у Польщі, і радять її оминати. То, може, тамтешній владі слід  задуматися? Невмотивована резолюція Сейму про “геноцид” підштовхнула політиків до пропаганди насильства, до побиття українських людей, руйнування могил і па’ятників, як у минулому церков.

І що з того всього Польща може мати? Передусім, слід зауважити: шовіністи суттєво допомогли агресивній Росії. Відкрили “скриньку Пандори”, бо озвіріле путінське вояцтво матиме широкий фронт для різного роду провокацій. В разі загострення війни можуть бути напади на польські економічні, господарські, політичні організації конче із залишенням “українського сліду”. Можуть бути напади на польських активістів в Україні, на ксьондзів. Уже сьогодні слід виставити охорону біля костелів, шкіл, пам’ятників. Зокрема, на львівському Личаківському цвинтарі, котрий є дуже привабливим для провокаторів, слід виставити цілодобову охорону. Можуть виникнути спроби виссати з пальця  українську антисемітську тему. Можуть бути напади на польських прикордонників, на учбові заклади із застосуванням терористичних методів і засобів. Здійснюватимуть провокації і диверсії москалі або самі, або на замовлення поляків, а також поляки. Можуть відшукати і серед українців, ображених фальшю сусідів. Забувають охочі до чужого, що історія часто витягує із забуття неочікувані сюрпризи, що за присутності ослабленого і тому ще більше розлюченого та ще грізнішого московського звіра полякам і українцям слід триматися разом. Помічаючи чужі вади, реально оцінюймо власні. В кожного народу, на жаль, є виродки, бандити, убивці, злодюги, зрадники, шпигуни, колаборанти, клятвопорушники і христопродавці. Народ загалом не буває поганим, і називати його таким не можна!!! Гадаю, в майбутньому українсько-польські відносини нормалізуються. Якщо ж московська агресія буде розвиватися, то, напевно, не лише нам, а й нашим сусідам дістанеться. Бо московська військова доктрина Україною не обмежиться. Вона ще мріє Прибалтику захопити і реанімувати Царство Польське. Отоді згадають “добрим словом” наші брати депутатів нинішнього Сейму, коли на варшавських вулицях почне хапати за поперек шляхтянок зарослий і смердючий, як цап, москаль.

А може бути й по-іншому. Пригадую, як до нашого сільського столяра, порядного чоловіка Яндруха приїхав брат із Польщі. З дочкою, маленькою онукою і зятем. Прийшов до мене ввечері Яндрух та й каже: “Ти маєш «Москвича», то чи не міг би завтра зранку завезти моїх гостей до колії в Тернопіль?»  «А чого би й ні, – кажу, – завезу».  «То прийди зараз, і ми трошки вгостимось. Але вважай, що жінка мого брата дуже ненавидить українців і його на свій бік перетягнула. То щоби чогось зайвого не сказав.” Прийшов я у гості. Стіл, як у нас заведено, був дуже гостинним, а розмова – цікава. Молода пані з дитиною пішла собі на другу половину, а ми вчотирьох чаркували. Я пив, правда, трошки, хоч міліція тоді не дуже карала за сто грам – це ж були 70-ті. Відразу в мене зав’язались дружні стосунки з молодим зятем, котрий виявився чоловіком освіченим і лагідним. Спілкуватися було легко, хоча він поляк, а я українець, бо мій університетський навчитель пан Яцишин таки добре вчив нас польської мови, і ми його за це дуже любили. Старші вуйки трохи більше хильнули і взялися за політику. Потім Яндрух заспівав свою улюблену пісню “Тече річка кривавая від Австрії до москаля, а на тії кривавици лежить жовняр на травици…” і так далі. Пісня була сумна і зовсім не стосувалася успішної Польщі, котра уже в той час починала полювати в Україні за золотими перстениками. Співав Яндрух, співав, а Янтошко нахмурено мовчав. Враз зірвався з крісла і двічі вигукнув: “Українци – то кабанє, українци – то кабанє”. Не встигли ми дослухати недоречну і незаслужену образу, як культурний і освічений молодий зять зірвався з-за круглого столу та так заїхав тестеві в чоло, що той поточився і гепнувся на підлогу, добряче зачепивши при тому спиною бамбетель. Так і куняв потім з розчепіреними ногами. Довго ми вже не сиділи, я попрощався і пішов додому. О четвертій ранку відвіз дорогих гостей на Тернопільський вокзал. Впродовж усієї подорожі Янтошко мовчав і сопів. На вокзалі зять подав мені руку і подарував на пам’ять окуляри з світлофільтром, які довгі роки помагали  їздити і в дощ, і в туман.

Ярослав Демидась

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*