Пішла в АТО замість… чоловіка

11419Боєць «Правого сектору» Софія Дрозд з позивним «Золота» народилася у Львові, навчалася на кухаря-кондитера. Вона б і досі готувала смачні обіди для своєї родини, якби життя круто не змінило її долю. Коли почалася війна з російськими агресорами та їхніми найманцями, вона, як би це не звучало парадоксально, пішла воювати замість свого чоловіка. На її переконання, він виявився слабкодухим.

– З початку Майдану він усім розповідав, який класний з нього воїн. Та, виявилося, це була гра на публіку, в яку я теж вірила. Під час революції Гідності я ходила вагітна, потім народжувала і не могла поїхати до Києва. Розуміла, що, перш за все, моє покликання бути мамою. Проте цього року, коли дитина вже стала більш-менш самостійною, вирішила, що час дії настав. Зібрала речі і, заручившись підтримкою рідного дядька, який є  бійцем-добровольцем, відбула на Донбас.

– Як чоловік відреагував на твій вчинок? Не просив залишитися?

– Знаєш, мені так хотілося почути: «Залишайся з малятком, я сам поїду захищати Україну». Та дива не сталося. Зрештою, він мені вже не чоловік. Ми розлучились. Не можу жити під одним дахом з таким «пофігістом». Я вважаю, що в час війни бодай одна людина з хати має воювати. Адже це – народна війна.

– Софіє, а чому ти обрала “Правий сектор”, а не регулярну армію?

– Я товаришувала з деякими хлопцями, які були в «Правому секторі». Мені подобаються їхні погляди на життя, війну. Я не раз отримувала пропозиції від батальйону «Донбас» та інших регулярних з’єднань, які пропонували мені контрактну службу, та бути «правосєчкою» – це круто і почесно. Ні, я нічого не маю проти українських військових. Серед них багато прекрасних воїнів і людей, проте ними командують тупі генерали. Саме через їх невміння і небажання воювати, ми перебуваємо в такому плачевному становищі. Якби у регулярній армії було все гаразд, у добровольцях не було б потреби. А сьогодні така ситуація, що ми потрібні, без нас ніяк.

– В чому виявляється оця потрібність?

– Нині у нас – окопна війна, перестрілки. Відкритих боїв майже нема. Багато солдатів та офіцерів цим задоволені. Адже є можливість нічого не робити й отримувати великі гроші. Військовий дух падає, про ідейність і патріотизм я вже мовчу. Інколи ми приїжджаємо на позиції, а нам кажуть: «Що ви тут забули? Ідіть геть. Все було спокійно, а тепер почнеться стрілянина…» Розумієш?!

– Ти перебуваєш на передовій поряд з чоловіками. Як до тебе ставляться?

– На перших порах хлопці-ЗСУшники ставилися до мене трішки скептично, та, побачивши мої навички володіння кулеметом, автоматом, змінили свою думку. Тепер вони називають мене своїм талісманом, оберігають. А ось хто дивиться на мене з недовірою, так це мирні жителі. Часто в магазині чую за спиною: «Дивись, дівчина, «правосєчка»… «То вона ще й воює?»…

– Софіє, розкажи про перший бій. Що ти відчувала, коли довелося натиснути на гачок?

– Коли доводиться стріляти, ти розумієш, що перед тобою ворог, який захопив твою землю. Тому ніякого страху чи докорів сумління. Були моменти, що мене могло і не бути серед живих. Я перебувала в бліндажі, коли по нас почали стріляти. Одна з куль зрикошетила і поцілила мені в обличчя. Та все обійшлося. Іншого разу я просто йшла по вулиці, як біля вуха просвистіла куля. Снайперська. Ще трішки і моя дитина стала б напівсиротою.

– А не страшно воювати з відчуттям, що ти можеш ніколи не побачити свою кровинку?

– Кожного дня я пам’ятаю і думаю про свого синочка. І чомусь упевнена, що все буде добре. Але найбільш парадоксальним є те, що мій колишній чоловік виявився дуже хорошим батьком. Він замінив дитині нас обох. Тому я спокійна за своє ангелятко.

– Софіє, що змінилось у тобі?

– Колись я була надто байдужою до всього. Не звертала уваги на людей, їхні вчинки. Зараз усе зважую, розумію, наскільки цінне життя. Як можна образити людину словом і потім шкодувати, страждати. Мені здається, що усі, хто пройшов війну, змінюються.

– Зовсім недавно ти була у відпустці. Їздила додому, до свого синочка… Не хотілося залишитися з ним?

– Це надто болюча тема. Бо я справді живу лише заради своєї дитини. Багато людей, дізнавшись, що я пішла воювати, говорять про мене різні жахливі речі. Мовляв, покинула сина, що ж це за матір така? Мені боляче це чути, боляче, що дитина моя росте без мами. Але на фронті я саме тому, що бажаю синочку мирного майбутнього, хочу зупинити ворога далеко від рідних земель, аби він міг спокійно спати у своєму ліжечку.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*