Сім років тому, 26 травня 2004-го, зупинилося серце видатного українського поета і прозаїка, актора, кінорежисера та сценариста, лауреата Шевченківської премії Миколи Вінграновського
Його вірші кожен з нас вивчав у школі: «Синьйорито акаціє, добрий вечір», «Цю жінку я люблю»… «Таке враження, що ця поезія писалась димом по небу чи проступила візерунком на морозяній шибці», – зауважив якось письменник Павло Вольвач. І справді, він несамовито красивий, цей Микола Вінграновський. Вишуканий, ніжний, чуттєвий і героїчний водночас.
Сьомий рік теплий голос поета долинає до нас уже з-за обрію іншого світу. Він – по той бік зір. І якщо прилітає його душа до живих людей і земних соняшників, до квітучих будяків, у яких пасеться його кінь – Манюня, то все, що можемо дати Поетовій душі, – це свічечка любові, свічечка пам’яті.
Великий Довженко і мідна дротина в балетках
Народився Микола Степанович 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині у селянській сім'ї. Далі – була війна, тому школу закінчив уже вісімнадцятилітнім хлопцем і, прикупивши «коричневий магазинний чемодан», поїхав вступати до Київського театрального інституту. «У столиці стало страшнувато: на рядових вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані», – такими були його перші враження від міста. А ще катастрофічно забракло грошей. Згодом він зізнається: «Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн».
Склавши останній екзамен на п'ятірку, 1955 року Вінграновський став студентом акторського факультету. Тоді ж Олександр Довженко, уже відомий режисер, формував власний клас у Москві в інституті кінематографії – легендарному ВДІКу. Прослухав, точніше – подивився і на стрункого красеня-степовика. «Він весело розглядав мене, – не раз пригадував поет у зрілі роки. – Помітив мідну дротину, якою я зшив підметки з передами на балетках. Я почервонів. Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонту в Умані» – трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Я прочитав його й Довженкові. Він встав і враз зміненим, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву».
Слід сказати, що саме на кінець п’ятдесятих–шістдесяті роки припадає найбільше талановитих студентів режисерського факультету кіноакадемії. Достатньо назвати Андрія Тарковського, Василя Шукшина, Микиту Михалкова, Андрона Михалкова-Кончаловського… Тоді ж настав і «зоряний час» Вінграновського.
«Коли Довженкова дружина Юлія Солнцева взялася за постановку його «Повісті полум'яних літ», я відчув, що головний герой цього твору Іван Орлюк – це я, – писав він у спогадах. Сорок п'ять акторів пробувалися на роль. Я – серед трьох останніх. Мені пощастило – художня рада «Мосфільму» затвердила мене, нікому тоді не відомого студента третього курсу».
Цей фільм придбали більше 130 країн світу. Він отримав призи в Лондоні, Лос-Анджелесі… На Міжнародному кінофестивалі в Каннах актор був відзначений золотою медаллю за кращу чоловічу роль. Микола Степанович розповідав, що з цієї медалі (а це золото вищої проби) своїй матері поставив зуби. Згодом відбулася неприємна розмова з службовцями КДБ, які вимагали повернення медалі у державну власність.
У Москві кіоски та навіть паркани були обліплені афішами з портретом Вінграновського. А бездомний Микола з валізою йшов влаштовуватися на Київську кіностудію помічником режисера третьої категорії. Така була тоді практика – мусили починати з нижчої професійної сходинки. З неї і почався шлях Миколи Вінграновського у мистецтво, в поезію. Світ належало ще завоювати...
Ночував на вокзалах
Вінграновський з великим гумором розповідає про перипетії того виживання. Зарплата не дозволяла винаймати якесь пристойне житло, деякий час довелося жити навіть на вокзалі. «Удень тинявся по кіностудії, пізно увечері повертався до свого нового пристанища й поміж вокзального люду, що чекав на пересадку з поїзда на поїзд, вмощувався ночувати на якім-небудь вільнім стільці, а коли випадало, то простягався й на трьох-чотирьох стільцях...».
Зрештою, допитливі міліціонери його вирахували, звірившись із кіноплакатами фільму. Вислухавши сповідь актора-«бомжа», вони прилаштували його у свій гуртожиток. Розташовувався він у келіях Києво-Печерської лаври. Потім його позбавляють міліційного товариства, і він опиняється в іншому гуртожитку – для сліпоглухонімих…
Проте у недавнього випускника кіноакадемії плани були грандіозні. Під магічним впливом режисерської майстерності свого учителя Микола Степанович ставить такі фільми: «Ескадра повертає на Захід», «Берег надії», «Дума про Британку», «Климко», «Тихі береги»… Він, уже посивілим, у великих окулярах із важкою чорною оправою, все ще бачив себе юним Орлюком, по-дитячому довірливо чекав, що ось-ось поріг переступить Довженко.
Але Орлюка не вдавалося повторити… У поезії він був живим класиком, натомість у кіно втрапив у другий ряд режисерів, котрі виконують щось там собі рутинне. А рутини він не терпів. Відтак у кіно вернувся вже у 90-ті, коли зробив пам'ятник своєму учителеві, фільм «Олександр Довженко. Щоденник» та кілька документальних стрічок про гетьманські столиці.
«Я – формаліст?»
Та писалися вірші… Йому було 21, коли надрукував у журналі перші поезії. Але слава злетіла на нього і не полишала вже ніколи відтоді, коли в «Літературній Україні» 7 квітня 1961 року з’явилася на цілу сторінку добірка віршів «З книги першої, ще не виданої». Після такого старту Дмитро Павличко заявив, що не має права писати… Наступного року ця книга перша «Атомні прелюди» побачила світ і породила громи й блискавки в літературній атмосфері. Миколу Вінграновського обзивали абстракціоністом і сюрреалістом, хоча переважно мало хто знав, що ці терміни означають, а от формалістом називали найчастіше.
Поет не міг змовчати. В історію увійшов сміливий виступ молодого письменника на нараді у Верховній Раді УРСР на початку 60-х років ХХ століття. Він прочитав вірш. Ось уривок із нього:
Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально –
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!
Микола Вінграновський був завжди самим собою – поетом з абсолютним естетичним смаком, з досконалим художнім чуттям. Колеги любили його за проникливий ліризм і аполітичність (він, як Ліна Костенко, не ходив у депутати, не рвався до політики).
Через п’ять років побачила світ друга збірка – «Сто поезій». І пішло, і поїхало. Майже одночасно Микола Вінграновський почав писати й прозу. А ще натхненно любив дітей, створивши для них чудові книжечки «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»…
На самоті з собою, небом та зорями
Був у Миколи Степановича свій кінь. Запрягав його у воза та й потихеньку їхав степами, від річечки до річечки, від ставка до ставка. Ночував під вербами, а вранці ще сонний, обсипаний росою, з вудочками, – до води. Там, як він признавався, серед ночі до нього приходило Слово, яке він шовково огортав своєю ласкою, виколихував-вишіптував, завмираючи у полоні звуків, мліючи в магічній грі словотворень.
І в скрутні часи, і в радісні Миколу Вінграновського підтримувала дружина. Олександра Іванівна народилася в Коломиї на Івано-Франківщині, усе життя працювала лікарем-кардіологом. Кажуть, до неї за допомогою зверталася Ліна Костенко.
«Олександра була відданою дружиною, – згадував про неї поет Іван Драч. – Вона вміло підкреслювала дорогоцінні риси свого чоловіка, що додавало йому снаги до життя, особливо в останні роки, коли той хворів. Помер він від тяжкої хвороби. Я був на похороні – прощання відбувалося у Спілці письменників. Тоді Леся трималася дуже гідно, як і належить дружині видатного поета, режисера, актора. Бог не дає харизматичних чоловіків будь-кому. Тільки тим жінкам, які здатні бути для них водночас і підтримкою, і натхненням».
У березні 2011 року не стало і пані Олександри.
«Цю жінку я люблю.
Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота…», –
писав Микола Вінграновський. Його поезію і прозу любили і люблять. Не тільки ровесники, а й молоді. І це – найкраще визнання…
