1 лютого не стало великого українського поета, дисидента, нашого земляка – Степана Сапеляка. Ще напередодні він спілкувався з друзями. Ніхто навіть не міг подумати, що так швидко відійде у Вічність. У Поета зупинилося серце. Мабуть, не витримало всіх тих випробувань, яких ніколи не шкодувала для нього доля.

«Щастя – це життя на висоті Заповідей», – зізнався в одному з останніх своїх інтерв’ю. Усе життя він слідував цьому поклику душі. Народився в селі Росохач неподалік Чорткова 26 березня 1951 року. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету, був виключений за антирадянську діяльність. 22 січня 1973 року разом з однодумцями вивісив у Чорткові синьо-жовті національні прапори. За ідеали незалежності та любов до Вітчизни отримав дев’ять років тюрем і концтаборів, перебував в ув’язненні й на засланні у Пермі, Владимирі, на Колимі, в Хабаровському краї. Завжди брав активну участь у концтабірному русі Опору.

Після заслання йому фактично заборонили повертатися додому. «Під гласним наглядом КГБ» змушений був оселитися у Харкові. Це місто було чужим, російськомовним. Але воно прийняло Степана Сапеляка, дало йому можливість творити. Лише в часи горбачовської відлиги підпільно почав навідуватися у рідні місця. Як згадує його давній друг, директор Тернопільського вищого професійного училища №4 Роман Півторак, часто повторював, що дорожчого клаптика землі і теплішого сонця, як у рідному Росохачі, не зустрічав. Там він виріс, там досі живе його старенька мама – Ганна Костівна.

За незалежної України в 1991 році Степана Сапеляка реабілітували «за відсутністю складу злочину». Того ж року прийняли до Спілки письменників. За збірку поезій «Тривалий рваний зойк» поетові присудили Шевченківську премію. Згодом у різні роки був нагороджений Міжнародною медаллю «В’язень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип», орденом «За заслуги», Хрестом Івана Мазепи…

«Степан менше всього хотів, щоб його вшановували державні мужі, – зауважує  Роман Півторак. – Він уникав публічності, милування самим собою. Ніколи не ставив собі за мету подобатися всім, а просто творив. Йому було важливіше, коли на вулицях до нього підходили люди і дякували за твори. А ще він був втішений звісткою, що його визнали почесним громадянином Тернополя, до якого завжди з радістю поспішав – на зустрічі з друзями та читачами, в письменницькі організації, на різноманітні мистецькі заходи».

У нашому місті Степан Сапеляк також підтримував тісні зв’язки з Богданом Мельничуком, Миколою Ткачуком, Богданом Ткачиком, подружжям Стецьків, Богданом Хаварівським, Євгеном Безкоровайним, Ярославом Павуляком…

Прикро, але не всі земляки  розуміли поета. «Іноді акцентували увагу на його суто людських слабостях, намагалися очорнити його особистість і не бачити того великого, що у ньому було, – продовжив Роман Півторак. –  Не останню роль у цьому відігравали його колишні побратими, з якими сорок років тому він піднявся на боротьбу з комуністичним режимом. Я знав, що це боліло Степана. Можливо, саме тому так швидко зупинилося його серце».

Незважаючи на все, митець не зневірився у людях. Він  часто зустрічався зі студентами, адже вважав, що саме молодь може зробити нашу державу кращою та справді вільною і незалежною. На похоронах Степана Сапеляка у Харкові місцеві письменники, друзі, сусіди не стримували сліз, проводжаючи товариша в останню дорогу. Чорним, невимовним жалем смерть поета відізвалася у серці його матері. Нелегко було відвідувати сина у тюрмах, ще важче – ховати свого первістка…

Як зауважив Роман Півторак, на жаль, на державному рівні ніхто не вважав за потрібне схилити чоло у пошані до великого українця і великого поета: «Степан жертвував своїм життям заради Незалежності України, але взамін не отримав нічого. У Харкові у нього залишилися вдова, хворий син, який без щоденного прийняття ліків не може жити. Мешкає сім’я більш ніж скромно. Їм завжди буде потрібна допомога та підтримка».

Ось таке воно, життя, і така вже, мабуть, доля Геніїв. І це не просто красиві слова. Професор Університету Сорбони в Парижі Жан-Люк Морті так відгукнувся на останні вірші Степана Сапеляка, які побачили світ у двотомнику в співавторстві зі ще одним поетом. «Поезія – пастка для часу, куди його заманює поет грою на божественній флейті рим та співзвуччя. Про це красномовно свідчить унікальний двотомник, з яким мені пощастило недавно познайомитися. У ньому представлені відчайдушні «ловці часу» – два українські поети, Володимир Дар і Степан Сапеляк…»

Ще не скоро українське суспільство дозріє до того, щоб зрозуміти, а відтак належно оцінити Степана Сапеляка. Але Поет дає нам шанс. Навіть після смерті він приходитиме до нас своїми новими віршами. В одному з харківських видавництв готова до друку книжечка для дітей, яку він ще встиг написати. Символічно, що останні його твори присвячені найменшим. Адже дітей поет любив беззастережно і, здавалося, сам у душі залишився дитиною. Він хотів донести до них просту істину: кожен з нас приходить у цей світ за промислом Божим для великих справ…

Пригадується, в одному з інтерв’ю на запитання журналістки про те, чого не зможе пробачити, Степан Сапеляк відповів: «Сезонних лицедіїв, злих карликів, для яких профанована роль «службі вітчизні» і каральним загонам стала нормою і не закінчилась й понині».

Хочеться вірити, що звідкілясь із небес він пробачить нам нашу байдужість.

У пам’ять про видатного земляка в училищі, яким керує Роман Півторак, облаштовують музей Степана Сапеляка. Його окрасою стане робота талановитого скульптора Івана Сонсядла. Її планують встановити до дня народження поета у березні.

Також хочуть запровадити премію імені Степана Сапеляка для молодих поетів та іменні стипендії для студентів-філологів, які досліджуватимуть його творчість. А ще – відкрити меморіальну дошку в Росохачі, де народився і жив наш видатний земляк.

Антоніна БРИК.

*  *  *  *  *

Наш журбопис

Пам’яті Степана Сапеляка

Той день даленіє,

та біль від утрати,

Мов рана довічна, –

пече і пече:

Не стало людини

із мислю Сократа,

І друга уже

не відчую плече.

Росохач враз зойкнув,

і ненька чаїно

Заквилила,

сили на плач не було…

Біднішою стала

вся мати Вкраїна

На мудрого й світлого

сина свого.

Пішов у безсмертя,

нам храм дарувавши, –

Зі слова несхитного

сам збудував;

Він з людством залишиться,

вірю, назавше,

Бо так, як Степан,

ще ніхто не писав.

Степане, Степаночку,

нації совість,

Страждальцю в Сибіру

за нас, за усіх,

Ми чуємо з неба

твій голос-журбопис,

Що кличе до дії українців

живих.

05. 02. 2012.

Поезія цієї ночі...

Степану Євстахійовичу Сапеляку

Помер Поет...

Погасли

Зір неони,

Що він палив

Над нами усіма...

Тулю свічу

До Божої ікони...

Помер Поет –

Зима стоїть німа...

...Очільники

Чола

Не похилили:

Не зажурились,

Щоб журивсь

Народ...

Помер Поет,

Якого

Не любили –

Не автор він

Їх іменинних од...

(Запевнити

Я тут не побоюся).

Мій Харкове,

Суєтний мій, -

Пробач...

В тобі я болю

Вікового вчуся...

...Хоча б

Не смійся вже...

Коли – не плач.

2.02.2012 р.

Микола ПОБЕЛЯН, член НСПУ. м.Харків.