Ольга БУРИЛО: «Болгарська національна громада за чисельністю – шоста в Україні»

У нашій державі, відповідно до статистичних даних,мешкають 240 тисяч болгар, хоча фактично їх500 тисяч, стверджує голова Болгарського культурно-просвітницького клубу «Трендафіл» у Тернопільській області. Про життя болгар в Україні та українців у Болгарії моя розмова з О.О.Бурило.

   Ольго Олександрівно, днями ви у бібліотеці-музеї “Літературне Тернопілля” зустрічали весну по-болгарськи. Чи легко зберігати звичаї та традиції, перебуваючи далеко від рідної землі?

–     Я чистокровна болгарка і по татовій, і по маминій лінії. Понад 200 років тому родина переселилася на південь Одеської області. Тут я народиласяу болгарському селі Євгенівка. Рідні разом із іншими переселенцями зберігали культуру, традиції, мову наших предків-болгар і з покоління в покоління передавали любов і пошану до національного надбання. І в нашому селі, і в довколишніх живуть багато болгар, які й досі розмовляють рідною мовою, яка цінна тим, що є давньою, а не нинішньою болгарською літературною.Болгарська національна громада за чисельністю – шоста в Україні.

         Як же ви потрапили на Тернопілля?

– Я вийшла заміж за уродженця Козови. Познайомилася зі своїм чоловіком в Одеському інституті зв’язку, де ми обоє навчалися. Коли я зібралася заміж за західного українця, батько не відмовляв, навпаки, казав, що люди тут добрі, оскількиділилися картоплею і зерномпід час голодомору 1946-го. Тоді, будучи 17-річним, він ходив на Західну Україну за продуктами.

Спочатку за розподілом ми поїхали на роботу у Казахстан в Алма-Ату. Але згодом перебралися на Тернопілля, почали працювати інженерами у Лозовій на радіотелевізійній станції. Але з мовою у мене були серйозні проблеми.

 Чому виникали проблеми з мовою, адже, крім рідної болгарської, ви, мабуть, вивчали у школі і російську, і українську?

– У тому й справа, що вивчали дуже поверхнево, а українську не вивчали зовсім. Тільки згодом я зрозуміла, що неможливо не знати мову тієї країни, в якій ти живеш.

  Мені здавалося, що проблеми нацменшин у радянські часи не ігнорували.

–         Я б сказала, що ними не дуже переймалися. Мовляв, хочете бути болгарами, то будьте. Ніхто не заважав, але нас не адаптували до життя серед українців. Російську, іноземну ми вивчали, а українська мова була занедбана.

     Знаю, що у вас тепер сімейна династія зв’язківців…

–         Так, наші два сини – Саша й Максим – закінчили Одеську академію зв’язку. Чоловік і Максим працюють у Кутківцях на телевежі, а я з Сашком – у Лозовій. Ми всі інженери, але у Олександра – найважча робота, він  піднімається на щогли, усуває технічні проблеми, щоб у наших домівках якісно працювали телевізори, і обслуговує споруди ще й у Кременці, Чорткові, Бучачі, Бережанах, тобто всі об’єкти Тернопільської області, де є телевежі.

         Чи зберігаєте болгарські традиції у сім’ї?

–        Діти й онучка, звичайно ж, більше українці, ніж болгари. Але і вони, і чоловік поважають мою мову, моє коріння та традиції. Син Олександр дав моїй онучці болгарське ім’я – Софія.10 березня їй виповнилося 6 років, а моя мама 8 березня святкувала 80-річний ювілей. Я, звісно, традиційно привітала її виключно болгарською. Цією мовою вона розмовляла завжди.

  Ольго Олександрівно, на заходах, які проводите на Тернопільщині, демонструєте болгарські національні костюми. Де їх зберігаєте?

–         З цим якраз і проблема. Костюми, книги, інші болгарські речі зберігаю вдома, адже не маємо приміщення. Навіть маленької кімнати для зустрічей годі вибити у місцевої влади.Деякі речі передала в обласний краєзнавчий музей. З його фондів, за домовленістю, можемо  брати їх на заходи.

Нас суттєво підтримує голова Всеукраїнської асоціації болгар  в Україні Антон Киссе та Надзвичайний і Повноважний Посол Болгарії в Україні КрасімірМінчев, представники болгарського консульства у Львові.

–  Чи приїздив КрасімірМінчев на Тернопілля?

– Ні, але його попередник ДімітарВладіміровперебував у нашому краї на запрошення обласної влади і нашої асоціації. Відвідав тоді кілька об’єктів з метою співпраці між країнами. Зокрема і Тернопільське 4-те училище ім.М.Паращука. Адже Михайло Паращук, хоч і народився у  Варваринцях Теребовлянського району, 40 років прожив у Болгарії, займаючись  монументальною архітектурою. Там він і похований поруч із Михайлом Драгомановим.

– Ще з радянських часів пам’ятаю, що Тернопіль –  побратим міста Слівен.

– Так, тоді в обласному центрі діяв магазин «Слівен», була і є  вулиця Слівенська на масиві «Східний», а у мікрорайоні «Сонячний» був болгарський магазин. Окрім Слівена, містом-побратимом Тернополя віднедавна є й місто Шумен.

Українці, які живуть у Болгарії, підтримують своїх земляків у час війни на сході нашої держави. У Софії українську спільноту очолює Олена Косева. За її сприяння, а такожПосла України в Болгарії Миколи Балтажі неодноразово збирали гуманітарну допомогу для Майдану, для бійців АТО. Минулого літа приймали на оздоровлення наших воїнів-захисників. Обіцяють, що так буде і цього року.

Розмовляла Галина ВАНДЗЕЛЯК

На фото: Ольга Бурило з онучкою Софійкою

Фото авторки

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*