Одна хвиля – чотири біди

30006«Свобода» вже писала про страшну трагедію на Одещині, де під час шторму загинуло четверо людей: чоловік із Хмельницького і троє наших земляків – учні 24-ї школи м. Тернополя 14-річна Марта Окаринська й 16-річний Віталик Данчишин та заступник директора з виховної роботи цього навчального закладу Михайло Близнюк, котрий кинувся рятувати дітей.

Хоча з дня болючої втрати минуло більше тижня, тернополяни досі не можуть оговтатися. Важко збагнути, що одна хвиля, хвилина забрала стільки життів. Чомусь саме після таких трагедій починаєш розуміти, що життя людини – найвища цінність. Воно одне. Іншого не буде. Завжди пам’ятати про це і берегти своїх дітей просить відома тернопільська письменниця, лікар, викладач Леся Романчук.

Коли вибухає біда, спершу серце зупиняється і розум відмовляється вірити… І замовкає все навкруг, і сам себе закутуєш у вату рятівного – не вірю, це не могло сталося зі мною! Навколо ходять люди, щось роблять, щось говорять, а ти все ще у ваті, ти не відчуваєш, ти не віриш… Та надходить час – і страшна реальність перед тобою: ти бачиш свою дитину у труні. Хай найстрашніший ворог не зазнає… Хай найлютішого кривдника обмине… Але так буває – ти бачиш свою дитину і нічим не можеш зарадити. Наше місто накрила біда – загинули люди. Загинули діти – хлопчик і дівчинка. Дівчинка Мартуся – дочка моїх друзів…

Загинув учитель. УЧИТЕЛЬ, люди, УЧИТЕЛЬ. Загинув, рятуючи своїх учнів від сили незборимої стихії. Це сталося на очах у великого гурту дітей – танцювальних і музичних колективів, що приїхали до Одеси на фестиваль. Талановиті, працелюбні діти зібралися на свято у чудовому місті на березі моря – й опинилися в епіцентрі страшної трагедії.

Ніхто з них ніколи не забуде того, що сталося… Бо їм випало за одну хвилину усвідомити все, що є важливим, найважливішим – життя і смерть, увесь сенс і сутність… Так раптово все змінилося… Радість очікування свята, надія на чудовий літній відпочинок, насолода морем, можливо, уперше в житті побаченим… Замилування грізним природним явищем – штормом: які ж високі й грізні ці могутні хвилі, яке ж воно незбагненно красиве – море… море… море… Мабуть, хвилі не здавалися недосвідченим душам грізними, мабуть, не очікували діти, що її величність Смерть може випірнути так раптово – і накрити… і не відпустити…

Хіба ми всі – і дорослі, а надто підлітки – чекаємо лиха? Хіба припускаємо, що це може статися з кимось із нас? І достатньо однієї хвилі – хвилі морської чи хвилі часу, щоб накрити з головою і обірвати життя…

Не знаємо ще всіх обставин… Не знаю і не хочу уявляти… Але так давно хочу сказати, щоб почув кожен. Для чого це пишу? Щоб кожен – і дорослий, а надто  підліток – збагнув: для того, щоб увірвалося життя, достатньо однієї хвилі. Хвилі або хвилини… Ще хвилину тому ти був щасливим, ти був у захваті від передчуття завтрашнього свята, навколо – друзі, все красиво й безпечно… Минає хвилина, накочується хвиля – і все змінюється назавжди – для тебе, для твоїх друзів, для твоїх батьків, для твого міста, для усього світу. І в цьому світі все буде, як і раніше, але там уже не буде тебе. І зміниться доля всіх, і світу також.

Життя – безцінний Господній дарунок. Як важко матері виносити, як боляче народити, як нелегко виховати! І досить однієї хвилі, одного необачного кроку, одного наближення до небезпечного місця – і все піде шкереберть! І не буде вже нічого – ні планів на майбутнє, ні білої сукні, ні випускного вечора, ні дітей, ні онуків! Буде довічна рана у серці матері, буде незагойний спогад у серцях друзів, а для тебе не буде нічого…

Життя – безцінний дар! Як уберегти його? Як не дати Смерті найменшого шансу? Як триматися якнайдалі від будь-якої, навіть гіпотетичної небезпеки? Не хизуватися власним геройством, не лізти під поїзд для того, аби зробити круте селфі, не видиратися на дах – бо я крутий і маю сім запасних життів, як в комп’ютерних іграх!

Життя – одне. Іншого не буде. Життя – прекрасне.  Легковажити життям – гнівити Бога, випробовувати Господнє милосердя намарне.

Ти сідаєш за кермо – і здаєшся собі вищим за інших. Ти їдеш швидко, ще швидше, якнайшвидше – і от уже ти – вбивця, ти обірвав чуже життя – і твоє змінилося назавжди…

Як уберегти життя? Запитуєш себе сто разів – і не маєш відповіді. Інколи здається, що все було правильно, що все було безпечно, і немає винних, але біда сталася. Як страшно! Як гірко! І нічого не виправиш…

Дві смерті… Двоє світлих дитячих душ піднеслися до Неба..

Та була ще третя – гірка і героїчна. Я не знаю цієї людини особисто. На жаль, вже й не знатиму. Та його ім’я – великого Вчителя – має стати легендою в Тернополі і в Україні. Вчитель історії та правознавства, заступник директора з виховної роботи школи №24 Михайло Ігорович Близнюк.  Він кинувся на допомогу своїм учням. На жаль, море було сильнішим за любов і почуття обов’язку – хвилі не віддали ні дітей, ні вчителя. Мабуть, іменем цієї людини назвуть школу, нагородять, бо вчинок вартий найвищої нагороди. Життя шляхетної особистості, великого і справжнього Вчителя, життя безцінне й повне очікувань обірвалося на злеті. Хто нам його поверне?

Той, хто дорікає Вчителеві, нехай запитає себе: «А чи завжди мої власні діти слухаються моїх заборон?»

Рятуючи дітей, віддав життя ще один чоловік, з Хмельницького. Шляхетна душа стала перед Всевишнім. Як же гірко, як важко. Вічний спочинок подай їм, Господи, і світло Твоє віковічне нехай їм світить.

Знову й знову запитуємо себе, як же могло так статися? І відповідаємо: Господь звертається до нас у різний спосіб. Ми іноді не чуємо Його лагідного тихого голосу: бережіть себе, діти мої. Тоді уроки Господні падають на голови громом. Щоб почули. Щоб усвідомили.

Леся РОМАНЧУК, викладач, лікар, письменниця

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*