Обложили з усіх боків…

1500                                                              Бувальщина

Прокіп пропав! Наче крізь землю провалився. На власному обійсті. Щойно порав худобу в хліві – а вже нема. Мов корова чи ялівка язиком злизала.

Нервово заламуючи руки, Марта двічі обійшла навколо хати і стайні.

Хрумтіли під ногами горіхи, присипані листям, котре обпалив перший мороз, та вона жодного разу не зігнулася за ними. Бо ж нема часу, треба в поле до буряків іти, осінній день короткий, як гороб’ячий скік, а чоловік кудись запропастився. Погукала ще і ще, навіть у погріб заглянула – ніде нема.

Підійшла до хвіртки, на вулицю глянула надвобіч. Порожньо. Тільки сусідська дівчинка різнобарвні опалі листочки в букетик складає. Побачивши жінку, дитина здалеку привіталася.

– Ходи сюди, Юлю, яблучко тобі дам, – дістала його з кишені фартушка Марта. – Диви, яке червонобоке…

Дівчинка, підійшовши, взяла подарунок. Чемно подякувала. Посміливішала, зблиснула сизуватими, як тернинки, очима і зацікавлено так:

– Тьотю, а з ким ваш дядько у хованки грається? Ви ж малих дітей не маєте… Чи гості приїхали?

– Які хованки? – оторопіла Марта.

– А я бачила, як він у стіжок заховався, – показала пальцем на складену біля межі солому.

Марта метнулася туди. Ледь не впала, перечепившись об засохле груддя: давно не було дощу. Не відразу й угледіла замаскований лаз із тильного боку копички. Вирвала віхоть – а там, далі, ноги. За них і витягнула чоловіка, хоч опирався. Глянь – а в нього очі вже посоловіли. Всвердлилась у солом’яну печеру, пошаруділа рукою. Так і є! Важко дихаючи, вигулькнула на світ Божий із наполовину порожньою пляшкою.

– Та побійся кари Господньої, Проньку! Я ж сама не дам бурякам ради. А ти зранку вже залив балухи! Знов у Сташки на щось виміняв? У тебе ж за душею ні гроша. Кажи, що з хати виніс?

У відповідь – “ги-ги-ги” з-поміж напівгнилих зубів.

Узяла Прокопа за руку, щоб повести за собою. Чоловік вирвався, схопив пляшку, котру Марта необачно залишила біля стіжка, і знову занурився в схованку. І ноги в гумових чоботях із відрізаними халявками втягнув у солому, щоби жінка не дістала.

У Марти світ захитався перед очима. Міцно склепила повіки, щоб сльози не бризнули. Вирішила шукати Павла, старшого сина, сама ж у полі не впорається. Ще виривати й обрізати буряки – так-сяк. А як машина під’їде, то не буде чекати, поки жінка корені в кузов накидає. Та й на завод хто поїде пильнувати, щоб там не обдурили на вазі чи на цукристості. Бо мільйонерові, котрий їхніми паями заволодів і за них мізером розплачується, того мало, треба ще й на цукрові нажитись. А від Бога пожертвою на храм відкупитися надіється. Те, що людей злидарями поробив, тому товстопузикові десь тримається. Хай кожен тепер рятується, як може.

Тож Марта поспішила до ставу, бо Павло раненько вирушив, як сказав, на рибу. Переконав матір, що то буде неабиякий доважок до їхніх скромних харчів. Ага, буде, як рак свисне. Побачивши сина за кущами на березі, руками з розпуки сплеснула. Сидів зі ще трьома такими самими лобуряками, а поміж ними на листі – бутлик із самогонкою, недоїдки хліба, сала та цибулі. Поруч вудки, навіть не розмотані.

– О, тітко Марто, ви дуже вчасно, – патякнув котрийсь. – Ще й вам можемо налити.

Павло мовчав. Тупо дивився на воду, мовби не його матір прийшла.

– Сину, і тобі не соромно, що тільки я надриватиму жили коло буряків?! – зойкнула. – Те поле і тебе годує…

Не обізвався. Не встав і тоді, коли почала кликати за собою. Мусила самотиною відійти. Ще почула, як за спиною булькнуло зі слоїка в гранчак.

Піднімалася вулицею від ставу, а сльози застилали очі. Коли протерла їх, то побачила, як за хатою заховалася Текля. “То, певно, в неї підтоптані парубки самогонку купили”, – мелькнуло у голові. Прокіп до Сташки внадивсь, а Павло тут отоварюється.

Набравши люті на двох своїх пияків, Марта надумала шукати третього з хати.

Євген теж удосвіта чкурнув із дому. Сказав, що студентів до міста хоче провести, тих, з якими вчора на дискотеці був. А яка то дискотека, коли від нього ще вдосвіта штинило так, ніби він щойно з гуральні.

Може, й справді якійсь дівчині вслід рукою помахати треба, втішала себе Марта, коли Євген ішов з хати. Може, молодший син одружиться вдало, не ходитиме, як Павло, старим парубком, котрому дівок хоч на носі вішай. До того ж, Євген, снідаючи кисляком, мов маслом помастив, сказавши, що одна зі студенток переповіла значення маминого імені. Марта у перекладі чи то з грецької, чи з арамейської означає пані й господиня. “А наша мама – справжня господиня, завше дуже смачно все готує…” – чмокнув на прощання в щоку й побіг. Материнське серце добре, то й відтануло. Але тепер згадала те, що сусідська Орися про колишній сільський дитсадок розказувала. Мовляв, влаштували пацани там бардачок і хтозна-чим займаються.

Ось і обшарпана будівля без дверей та вікон. Тільки одне засклене. Ага, то крайня кімната. Через загаджений коридор пробралася до неї. Замість дверей – бридка ряднина висить. Відхилила її – і є гоп-компанія. В руках у Євгена – півторалітрова пляшка з-під води. Розливає сивуху в разові стаканчики. На темних од бруду матрацах – Євгенів шкільний друг і дві дівулі. Років по шістнадцять-сімнадцять. Цигарки в зубах у всіх.

– Кого шукаєш, стара? – чвиркнула одна.

Євген побуряковів, а потім, ледь не збивши з ніг матір, кудись чкурнув мимо неї.

– Якийсь він, ті1500па, пришелепкуватий, – кинула вслід друга дівуля. – А казали – надьожний…

І знову простелилася перед Мартою довга й сіра, як життя, вулиця – сумна дорога додому. І знову затуманили очі сльози.

На своєму подвір’ї Юстина поралася. Вгледівши Марту, до ганку метнулася. Гріх чує, подумала мати. То, либонь, Юстина вчорашніх школярів споює. Чи Павлина, вона теж недалеко від клубу живе. Чи Ганка варгата. І та чортове зілля варить… От обложили, з усіх боків. Як колись татари. Ні, гірше, ніж татари. Бо ці, теперішні, – свої. Від них не заховаєшся. Навпаки, їх шукають ті, кого зелений змій піймав у свої тенета.

…Удома Марта не сіла – впала на стілець. Ще й п’ятдесяти нема, а ноги тремтять, як у сімдесятилітньої.

Прокіп уже спав на диванчику. Був укритий паперовими президентськими портретами. Недавно поцупив їх із комірчини в сільраді, щоб мати чим розпалювати у пічці. Голову заховав під зображенням Леоніда Кравчука, спину накрив Кучмою, а ноги – Ющенком та Януковичем. Похропував. Від того глянцеві обличчя на портретах ворушилися, немов президенти щось говорили, продовжуючи солодкі обіцянки.

– Господи, за що Ти мене так караєш?! – скрикнула Марта.

І заридала на весь голос.

Боже, Ти почув голос отої “пані”? Змилосердься над Україною.

Богдан МЕЛЬНИЧУК

м. Тернопіль

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*