Повідомити новину

Поширити:

«Немає людини, котра була б наче Острів, сама собою, кожна людина є частиною Материка, частиною Суходолу; і якщо Хвиля змиє у море берегову Скелю, меншою стане Європа, і також якщо змиє край Мису і зруйнує Замок твій і Друга твого; смерть кожної людини применшує і мене, оскільки я єдиний з усім Людством, а тому ніколи не питай, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за Тобою».
Джон Донн
Українське православ’я зазнало важких втрат. 8 лютого на 63 році життя відійшов у вічність колишній архієпископ Тернопільський і Кременецький Іов. А вже через п’ять днів, 13 лютого, на 66-му році життя після важкої недуги перестало битися серце настоятеля Свято-Троїцького духовного центру на честь князя Данила Галицького, митрофорного протоієрея Анатолія Зінкевича. 
Отця Анатолія знали і поважали тисячі вірян не лише нашого  краю. І на чині похорону вони та численне духовенство засвідчили свою повагу і шану до о. Анатолія. Так проводжають в останню путь духовних провідників нації, владик, які заслужили на це своїм душпастирським служінням народові і Церкві.
Доля дарувала мені можливість бути знайомим з обома релігійними діячами. Недільну школу у с. Дубівці я закінчував, коли тут високу душпастирську місію ніс о. Василь Павлишин (Іов).  Дубівчани поважали його за мудрість та ревне служіння Богові і людям. Вже тоді у мирян складалося враження, що о. Василь досягне високих щаблів у церковній ієрархії. Це згодом і сталося.
Пам’ятним для колективу редакції газети «Свобода» стало освячення у січні 2017 приміщення редакції. З того часу ми почали більше спілкувалися з о. Анатолієм. Він довірливо ділився своїми задумами, вболівав і переживав за майбутнє Церкви. Особливо це було відчутно з початком процесу створення Православної церкви України.  Варто зауважити, що о. Анатолій ще у досвітні вогні незалежності України виявляв особливу  активність у громадському та релігійному житті країни. Був безкомпромісним борцем за незалежну від Москви Українську церкву.  Він очолив ініціативну групу «Почаївській лаврі – статус національної духовної святині», а згодом громадський рух «Українські святині – українському народові». Як духівник Українського козацтва разом з козаками перешкоджав відкриттю пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі.
Так, він дожив до омріяних  днів – Українська православна церква отримала незалежність. Однак ніщо у житті не минає без сліду. І боротьба, і перемога даються взнаки.  Його постійна самопожертва  підривала здоров’я. Як і у кожної масштабної особистості, у нього були і масштабні плани. Вони стосувалися, насамперед, утвердження і розвитку Православної церкви України. Як ревносний будівничий, він також мріяв побачити у всій величі комплекс Свято-Троїцького духовного центру на честь князя  Данила Галицького… Прагнув, аби він був не лише духовною обителлю, а соціально-духовним центром – із сиротинцем, благодійною лікарнею, реабілітаційним закладом, школою мистецтв.
Будемо вірити, що його справу продовжать учні та діти, адже троє синів пішли батьківським шляхом.
Не хочеться згадувати про дискусії, а іноді й суперечки, які нерідко точилися між обома покійними. Кожен з них мав свою правду. Тепер вони на Правді перед Судом Господнім.
На завершення коротко подаємо їх життєвий шлях.
Іов (в миру –Василь Степанович Павлишин) народився 5 червня 1956 р. в с. Конюхи Козівського району. Закінчив середню школу у родинному селі (1972), вступив до Поморянського технічного училища на Львівщині. Після служби в армії навчався у Львівському політехнічному інституті. Закінчив духовну академію в місті Ленінград (1985). У 1982 рукопокладений у сан диякона, 1983 – священика. Служив у Ленінградській єпархії (1983–1984), від 1984 – у Львівсько-Тернопільській єпархії: священик Святовведенської церкви в с. Старий Тараж Кременецького району, від 1987 – настоятель Святомихайлівської церкви в с. Старий Збараж Збаразького району, від 1988 – священик у селах Товстолуг, Красівка, Дичків Тернопільського району. 1989-го перейшов з РПЦ в УАПЦ; тоді ж утворив релігійні громади і був настоятелем церков у селах Плотича, Ігровиця, Дубівці Тернопільського району. У 1990 р. призначений канцлером Тернопільсько-Бучацької єпархії. В червні 1992 р. – учасник об’єднавчого Собору УАПЦ і УПЦ, на якому утворено УПЦ КП. У квітні 1995 прийняв чернечий постриг. Від січня 2004 – архієпископ Тернопільський і Кременецький. Удостоєний вищих церковних нагород: орденів св. Архістратига Михаїла (1999), св. Миколая Чудотворця та Юрія Переможця (обидва – 2006), Христа Спасителя (2012). Нагороджений також орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2010).
Митрофорний протоієрей Анатолій Семенович Зінкевич народився 26 вересня 1953 р. у с. Лосятин Кременецького району у глибоко побожній та національно-свідомій родині. Батько працював ковалем, мати – у колгоспній ланці. Закінчив школу у родинному селі. Навчався в Кременецькому сільськогосподарському технікумі та Київській академії народного господарства. Закінчив духовну семінарію у місті Ленінград і Московську духовну академію. Служив у Почаївській лаврі, соборі Св. Юра у Львові. Від 1988 – на парафії в Тернополі. Настоятель Свято-Троїцького духовного центру на честь князя Данила Галицького УПЦ КП. Нагороджений орденом св. Володимира ІІІ ступеня (2003) та іншими церковними відзнаками. Протоієрей Анатолій Зінкевич – старший брат митрополита Луцького Михаїла, батько єпископа Дніпропетровського Симеона.
 

Віктор КАРПОВИЧ

 

Редакція газети «Свобода» висловлює щирі співчуття  всім вірним Православної церкви України та родинам спочилих.

Царство Небесне їх душам.