Обірвалося їх життя, обірвалось умить – Вже душа у небо летить

«Немає людини, котра була б наче Острів, сама собою, кожна людина є частиною Материка, частиною Суходолу; і якщо Хвиля змиє у море берегову Скелю, меншою стане Європа, і також якщо змиє край Мису і зруйнує Замок твій і Друга твого; смерть кожної людини применшує і мене, оскільки я єдиний з усім Людством, а тому ніколи не питай, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за Тобою».

Джон Донн

Українське православ’я зазнало важких втрат. 8 лютого на 63 році життя відійшов у вічність колишній архієпископ Тернопільський і Кременецький Іов. А вже через п’ять днів, 13 лютого, на 66-му році життя після важкої недуги перестало битися серце настоятеля Свято-Троїцького духовного центру на честь князя Данила Галицького, митрофорного протоієрея Анатолія Зінкевича. 

Отця Анатолія знали і поважали тисячі вірян не лише нашого  краю. І на чині похорону вони та численне духовенство засвідчили свою повагу і шану до о. Анатолія. Так проводжають в останню путь духовних провідників нації, владик, які заслужили на це своїм душпастирським служінням народові і Церкві.

Доля дарувала мені можливість бути знайомим з обома релігійними діячами. Недільну школу у с. Дубівці я закінчував, коли тут високу душпастирську місію ніс о. Василь Павлишин (Іов).  Дубівчани поважали його за мудрість та ревне служіння Богові і людям. Вже тоді у мирян складалося враження, що о. Василь досягне високих щаблів у церковній ієрархії. Це згодом і сталося.

Пам’ятним для колективу редакції газети «Свобода» стало освячення у січні 2017 приміщення редакції. З того часу ми почали більше спілкувалися з о. Анатолієм. Він довірливо ділився своїми задумами, вболівав і переживав за майбутнє Церкви. Особливо це було відчутно з початком процесу створення Православної церкви України.  Варто зауважити, що о. Анатолій ще у досвітні вогні незалежності України виявляв особливу  активність у громадському та релігійному житті країни. Був безкомпромісним борцем за незалежну від Москви Українську церкву.  Він очолив ініціативну групу «Почаївській лаврі – статус національної духовної святині», а згодом громадський рух «Українські святині – українському народові». Як духівник Українського козацтва разом з козаками перешкоджав відкриттю пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ в Одесі.

Так, він дожив до омріяних  днів – Українська православна церква отримала незалежність. Однак ніщо у житті не минає без сліду. І боротьба, і перемога даються взнаки.  Його постійна самопожертва  підривала здоров’я. Як і у кожної масштабної особистості, у нього були і масштабні плани. Вони стосувалися, насамперед, утвердження і розвитку Православної церкви України. Як ревносний будівничий, він також мріяв побачити у всій величі комплекс Свято-Троїцького духовного центру на честь князя  Данила Галицького… Прагнув, аби він був не лише духовною обителлю, а соціально-духовним центром – із сиротинцем, благодійною лікарнею, реабілітаційним закладом, школою мистецтв.

Будемо вірити, що його справу продовжать учні та діти, адже троє синів пішли батьківським шляхом.

Не хочеться згадувати про дискусії, а іноді й суперечки, які нерідко точилися між обома покійними. Кожен з них мав свою правду. Тепер вони на Правді перед Судом Господнім.

На завершення коротко подаємо їх життєвий шлях.

Іов (в миру –Василь Степанович Павлишин) народився 5 червня 1956 р. в с. Конюхи Козівського району. Закінчив середню школу у родинному селі (1972), вступив до Поморянського технічного училища на Львівщині. Після служби в армії навчався у Львівському політехнічному інституті. Закінчив духовну академію в місті Ленінград (1985). У 1982 рукопокладений у сан диякона, 1983 – священика. Служив у Ленінградській єпархії (1983–1984), від 1984 – у Львівсько-Тернопільській єпархії: священик Святовведенської церкви в с. Старий Тараж Кременецького району, від 1987 – настоятель Святомихайлівської церкви в с. Старий Збараж Збаразького району, від 1988 – священик у селах Товстолуг, Красівка, Дичків Тернопільського району. 1989-го перейшов з РПЦ в УАПЦ; тоді ж утворив релігійні громади і був настоятелем церков у селах Плотича, Ігровиця, Дубівці Тернопільського району. У 1990 р. призначений канцлером Тернопільсько-Бучацької єпархії. В червні 1992 р. – учасник об’єднавчого Собору УАПЦ і УПЦ, на якому утворено УПЦ КП. У квітні 1995 прийняв чернечий постриг. Від січня 2004 – архієпископ Тернопільський і Кременецький. Удостоєний вищих церковних нагород: орденів св. Архістратига Михаїла (1999), св. Миколая Чудотворця та Юрія Переможця (обидва – 2006), Христа Спасителя (2012). Нагороджений також орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2010).

Митрофорний протоієрей Анатолій Семенович Зінкевич народився 26 вересня 1953 р. у с. Лосятин Кременецького району у глибоко побожній та національно-свідомій родині. Батько працював ковалем, мати – у колгоспній ланці. Закінчив школу у родинному селі. Навчався в Кременецькому сільськогосподарському технікумі та Київській академії народного господарства. Закінчив духовну семінарію у місті Ленінград і Московську духовну академію. Служив у Почаївській лаврі, соборі Св. Юра у Львові. Від 1988 – на парафії в Тернополі. Настоятель Свято-Троїцького духовного центру на честь князя Данила Галицького УПЦ КП. Нагороджений орденом св. Володимира ІІІ ступеня (2003) та іншими церковними відзнаками. Протоієрей Анатолій Зінкевич – старший брат митрополита Луцького Михаїла, батько єпископа Дніпропетровського Симеона.

 

Віктор КАРПОВИЧ

 

Редакція газети «Свобода» висловлює щирі співчуття  всім вірним Православної церкви України та родинам спочилих.

Царство Небесне їх душам.

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*