Прочитала у минулому випуску «Гніздечка» невигадану історію від Людмили Павленко з Кордишева Шумського району «Сльози ненародженої дитини». Стало на душі і сумно, і втішно. Сумно від того, що у чиїйсь хаті не задзвенить голосними дзвіночками дитячий сміх, не розітне тишу крик немовляти. А тішуся і дякую Богові за те, що колись вберіг мене від подібного необдуманого кроку. Я теж, як і ця жінка, про яку розповіла пані Людмила, хотіла зробити аборт, адже життя у мене складалося не найліпше.
Тоді мені було лише 25. На руках - двійко дітей: п’ятирічний синочок і трирічна донька. Хвора лежача матір та два пияки - чоловік і батько. Життя здавалося мені суцільною чорною смугою. Чоловік, який до одруження був веселим вродливим хлопцем, дедалі глибше скочувався в прірву. Старший за мене на вісім років, виглядав на п’ятдесят. За батька й мовити не хочеться: скапарав життя не лише мамі, а й собі. Тверезим бував, може, зранку години дві. День у день перебував у пошуках горілки. Комусь город скопає, дров нарубає чи ще чимось підсобить – то й пляшка вже у кишені. Скільки мама, а пізніше і я просила односельців не розраховуватися з батьком такою «платою», але… Правду кажуть: кого не болить, тому не допікає.
Не раз п’яний батько піднімав на маму руку. Через ті побої ненька і злягла. А тут ще й чоловік, який, як з’ясувалося, теж мав проблеми з алкоголізмом, однак до нашого весілля це старанно приховував. Пізніше навіть свекруха зізналася, мовляв, сподівалася, одружиться – схаменеться.
Словом, таким у мене було життя. Гірким, пекучим, у сльозах. І тут раптом відчуваю: я - вагітна. Як народжувати, з ким? На руках - дрібненькі діти, а помочі – нізвідки. І я наважилася на гріх. Вже й до лікарні з’їздила, усі аналізи попередньо здала. Ще залишилося вдома переночувати одну ніч.
Змучена, стомлена, нарешті лягла у ліжко. У голову лізли всякі тривожні думки. Ще донечка чомусь постійно плакала, тож вставала її заспокоювати. Десь під ранок впала у сон.
І снилося мені літо, хоч надворі була осінь, лив холодний дощ, а у вікно бився пронизливий вітер. Я ішла стежкою у поле, обабіч розступалися хвилі густої зеленої пшениці. З неба лилося проміння сонця. Щось невидиме окутувало мене ласкою і теплом. Було так гарно, світло на душі. Ніби чиїсь теплі долоні торкалися мого чола. І я запитала когось, невидимого: «Боже, що мені робити?»
Не знаю, чи мені почулося у сні, чи я сама, прокидаючись, вимовила це єдине слово: молитися...
Я встала, зготувала сніданок. Обійшла господарку, напоїла ліками маму. І, залишивши дітей на сусідку, пішла на автобусну зупинку, щоб їхати у лікарню. У вранішніх клопотах забувся мій сон.
Вітер упереміж з дощем аж висвистував, під ногами чавкало болото. Нарешті під'їхав автобус. Але хтось з пасажирів попросив водія хвильку зачекати: ще добігала якась жінка.
Це була моя сусідка, Та, на котру я залишила своїх дітей.
- Любо, вертайся, щось з твоєю Оксанкою зле. Не перестає плакати і, здається, у неї піднімається температура.
Вийшла я з автобуса. Бігла назад з думкою: що з донечкою?
Добре, що я не встигла від'їхати. В Оксанки виявився гострий апендицит. Сільська фельдшерка відправила нас у ту ж районну лікарню. Але вже рятувати дитя.
Тиждень я провела там з донечкою. У палаті, біля ліжка Оксанки, щоразу згадувала свій теплий світлий сон і те слово «молитися». Усе більше переконувалася, що хвороба доньки була мені останньою пересторогою, аби я не загубила інше, ще не народжене дитя.
Удома старалася забути про свій намір. Щонеділі ходила до церкви. Їздила до Почаєва у лавру. Молилася і благала Божу Матір простити мене, послати прозріння чоловікові і батькові. І вірила…
Народився у мене гарний здоровий хлопчик. Назвали його Богданом. Бо ж хіба не Всевишній зберіг для мене це дитя?
А потім сталося ще одне диво: чоловік сам виявив бажання закодуватися від горілки. Ось уже сім років як не п’є. Їздить на заробітки то до Києва, то в Москву. Усе до копійки – додому.
На жаль, поховала я найдорожчу людину – свою зболену недугами матір. Батько після цього ніби схаменувся, став менше пити, часто винить себе у смерті матері. Бавиться тепер з онуками, порається на господарстві.
Щонеділі і в свята наша сім'я ходить до церкви. Тепер я точно знаю: молитва рятує душу і тіло. А той сон був не випадковим. І саме завдяки йому у нашій хаті дзвенить, дякувати Богу, щасливий дитячий сміх.
Любов СИДОРЧУК. Шумський район.
