Дуже часто ми дослухаємося до думки  інших людей. Нас тривожить, що скажуть про дитину вчителі у школі, сусіди - про стосунки у  нашій сім’ї і т.п. Але ще більш важливо уміти слухати себе! А переконалася  я у цьому після  одного випадку з моєю  найкращою подругою юності. Отож розкажу цю історію  читачам “Гніздечка”, можливо, хтось  візьме щось і собі  до уваги.

Двадцять один рік Олена не знімала чорної хустини. Відколи загинув єдиний син: її любов, надія і радість. Світ хитнувся і потьмянів на довгі роки за одну мить. Була певна: якби Віталик послухав її того вечора і залишився вдома, нічого не сталося б.

Просила сина, як ніколи. Куди їхати, навіщо? За вікном дощ аж захлинається, темінь, хоч око виколи. Віталик же у відповідь, як загіпнотизований: мушу Галочку з роботи забрати, як вона пішки у таку погоду добереться?

Щоразу, коли їду з приміського села Миролюбівки до Тернополя, звертаю увагу на монумент скорботної матусі. Вона самотньо і величаво, наче готова захистити від біди та нещастя увесь білий світ, стоїть неподалік ресторану „Пролісок”. Цей пам’ятник нагадує нам про горе та страждання тисяч українських матерів, сини яких назавжди залишилися на полях Другої світової війни, виборюючи кращу долю і мирне небо для наших поколінь. Тож напередодні 9 травня (для кого це День Перемоги, а для кого – вічної скорботи) свої почуття з цього приводу я висловила щирими поетичними рядками, які присвячую всім матерям і жінкам, котрі проводжали на війну й безкінечно довго чекали повернення своїх синів, чоловіків і коханих.

Здавна відомо, що щастя посміхається лише сміливим. Отож, щоб заробити кошти для здійснення мрії – нової квартири - Оксані й Петру довелося залишити на літніх батьків дві маленькі донечки-близнючки Марійку і Василинку. Матуся і татусь вирушили на пошуки кращої долі у сонячну Італію. Здавалось би, все романтично і цікаво: Венеція, Неаполь, Рим, Флоренція... Та туга за Батьківщиною, рідними давалася взнаки. З часом вбулися, знайшли роботу, щонеділі відвідували церкву, зустрічалися з іншими заробітчанами. Життя пливло своєю течією, аж поки темні хмари не заступили сонце.

Вона купила квиток на найближчу маршрутку. І хоч у Тернополі її ніхто не чекав, та дуже вже хотіла вибратися з села, хоч на край світу, але подалі від городів, господарки, туди, де можна заробляти гроші й жити так, як забажаєш. Тоня була справжньою красунею і сподівалася, що у місті таки знайде свою долю. Сама ж тільки-но закінчила коледж, здобула професію швачки. Серед її клієнтів були всі сільські модниці і навіть кілька жіночок із райцентру, тож дівчина вирішила, що й у місті дасть собі раду.

Другові своєї юності,  першому коханню, колишньому однокласнику, з яким зустрілись через півстоліття, котрий в кінці  травня зустріне сімдесяту весну, – присвячую...

У кожної людини в пам’яті зберігається щось потаємне, далеке, давнє,  що іноді  пригадується   і від чого стаєш ніби молодшим, щасливішим.

По-літньому  теплий, весняний  день. Неквапливою ходою стежкою через парк ішов не по літах гарний стрункий чоловік. Він часто зупинявся, дивився на зелене убранство дерев, вдихаючи  свіже повітря із запахом цвіту бузку. Легенький, теплий вітерець,  ніби жартуючи, розчісував його білосніжну чуприну.

Любе “Гніздечко”, прочитав на твоїй сторінці  розповідь “Гарна наречена для брата”. Коли випадкова зустріч звела двох людей  міцним коханням на усе життя. Щось подібне трапилося і зі мною. Народився я на Львівщині. Тут минуло моє дитинство. У Львові закінчив профтехучилище, здобув  професію слюсаря-сантехніка, працював  на будовах. Після армії знову повернувся до Львова. Пізніше доля закинула на Тернопільський бавовняний комбінат. У той час там працювали більше 10 тисяч людей.

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір - на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: півроку, може, протягне. А, може, й ні.

Немилим стало добротне обійстя. Його хата - найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, окрім здоров’я.

…Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.

Наталя запізнилася на останню до села маршрутку. Їздила перед Великодніми святами до Тернополя за продуктами, та й обновки  хотілося  прикупити. Собі, синові, матері. Тепер ось до райцентру добралася, а звідти мусить попутки зупиняти. Хоч мати й  наказувала: до незнайомих людей у машину не сідай, хто знає, що в нинішній час у кого за душею. Але хіба  в неї є вибір?

Трирічний хлопчик найбільше мріє про те, щоб у них з мамою з’явилася рідна оселя

Коли у людини все гаразд – і робота, і родина, і помешкання є, то здається їй, що так буде завжди. Але трапляється, що в одну мить можна опинитися без підтримки, без даху над головою, без рідних і близьких. Нелегко й тим, хто змалку ріс без батьківської опіки, бо знайти вихід із скрути, коли нема на кого покластися, ой як складно. У Тернополі є спеціальний притулок, де можна оговтатися від негараздів долі, перевести подих та зрозуміти, як жити далі. Це – обласний центр соціально-психологічної допомоги «Родина», що вже сімнадцятий рік поспіль надає тимчасовий прихисток тим, хто опинився у кризовій ситуації.

Сьогодні я згадую цю історію з усмішкою на обличчі, хоча тоді, одинадцять років тому, хотілося плакати…

Мені щойно виповнилося 18. «Нарешті повноліття!» - радісні думки переповнювали душу. Напевно, кожному доводилося і доводиться переживати це почуття. Наче миттєво стаєш дорослим, самостійним, сам перед законом відповідаєш за свої вчинки. Але це не завжди означає, що ти стаєш розумнішим. Мій приклад - тому живий доказ.

З Галиною ми познайомилися в університеті, разом жили на квартирі. Вона приїхала з невеликого кримського села вивчати російську в нашому педагогічному. Я ж навчалася на українській філології, а сама родом була із райцентру. Ми чомусь одразу здружилися. Інколи ловила себе на думці, що трішки захоплююсь нею: її впевненістю та цілеспрямованістю і водночас скромністю та ніжністю. А ще мене приваблювала її східна зовнішність, смугла шкіра, темне, як воронове крило, густе довге волосся, мигдалеподібні очі. І не раз у моїй голові пробігала думка, а добре було б, якби вона стала дружиною мого брата! Але брат уже півроку служив в армії і нічого не знав про її існування.

Одразу було ніби й нічого, але потім чомусь усе мені стало не так — і заробляє мало, й одягається не по-сучасному. Поводилась із чоловіком грубо, розуміла, що так не можна, але не могла зупинитись. На той час уже була вагітна, він усе прощав, я просила пробачення. Не знаю, що зі мною коїлось. 

Уже другу годину я сиджу і думаю про тебе, про ту п’ятницю, поламаний каблук і про випадок, який змінив наші життя…

Любе “Гніздечко”, хочу розказати  твоїм читачам історію свого життя. Можливо, хтось  задумається  над моїм листом і, перш ніж ранити когось гірким докором, задумається. Згадає біблійну істину: не судіть  і не судимі будете. Адже в кожної людини є серце, котре від несправедливого колючого слова болить.

Недавно  їхала дизель-поїздом з відрядження в один з районів області. Поряд зі мною сиділи кілька жінок віком 45-50 років. І, як ведеться, почалася розмова про життя-буття, про ціни,  політику. А потім  вже й про  особисте повели мову  жінки.

Під вечір пішов дощ - весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запаморочив розморений дощем бузковий аромат…

Любе “Гніздечко”, читаю на твоїх сторінках про долі людські, за когось – радію, за інших – хвилююся. А нині сама хочу вилити, виплакати свій біль. Та й чи тільки свій? Бо те, що пече моє серце, тривожить  зараз і багатьох моїх односельчанок. Хоч кожній жінці хочеться бути щасливою, радіти успіхам дітей, тішитися онуками. Але... Чи вдасться це, коли у домі пияк?

Марічка давно не бачила матір такою сумною. Коли повернулася зі школи, ненька сиділа на дивані, обхопивши руками коліна. А по гарному доброму обличчі текли сльози.

- Мамо, що трапилося?

Матір мовчки пригорнула доньку, а потому ледве вимовила:

- Тепер ми - сироти.

- З татом біда?

Прочитала у минулому випуску «Гніздечка» невигадану історію від Людмили Павленко з Кордишева Шумського району «Сльози ненародженої  дитини». Стало на душі і сумно, і втішно. Сумно від того, що у чиїйсь хаті не задзвенить голосними дзвіночками дитячий сміх, не розітне тишу крик немовляти. А тішуся і дякую Богові за те, що колись вберіг мене від подібного необдуманого кроку. Я теж, як і ця жінка, про яку розповіла пані Людмила, хотіла зробити аборт, адже життя у мене складалося не найліпше.