Не пийте, хлопці, Січ проп’єте, або Де ж ті наші славні Братства тверезості?

У руках колонiзаторiв алкоголь, як відомо, належав до головних знарядь економiчного визиску i духовного поневолення населення. Саме він став одним із засобів, за допомогою якого винищували, приміром, корiнних жителiв Америки. Позбутися цього лиха було мрiєю не одного покоління українцiв. Горілка – порівняно новий винахід людства, започаткований, як стверджують історики, у XV, а то й у XVI столітті. А в Галичині зуживати її, а точніше – зловживати нею, почали значно пізніше. Аж до XVIII століття у місцевих жителів найпопулярнішим напоєм залишалося пиво, а серед шляхти – вино, і тільки згодом цю ідилію порушили. У Росiї й Українi у ХІХ столiтті виник масовий рух за народну тверезiсть. I треба визнати, що навiть офiцiйна влада, зацiкавлена у прибутках вiд виноторгiвлi, не опиралася йому. Хто ж штовхнув галичан та й, зрештою, волинян на згубний шлях? На роль демона-спокусника було чимало претендентів: австріяки, поляки, євреї, росіяни…

Повернемося до часів Франца-Йосифа II. Найбільша провінція Австро-Угорщини – Галичина тоді була кричуще бідною. 99 відсотків населення звільнили від сплати податків до цісарської скарбниці, бо їхній річний дохід не сягав податкового мінімуму. Галичина постачала Австро-Угорщині лише сільськогосподарську сировину. Тож цісар мусив мати хоч якийсь зиск із такої величезної території. Він, мабуть, зважив усі “за” й “проти” і надав місцевим землевласникам заповітне монопольне право на виготовлення та продаж горілки – пропінацію. Політика пропінації, яку здійснювали на землях Галичини польський, а від 1772 – австрійський уряди, призвела до поширення пияцтва серед населення краю, особливо сільського. Цьому негативному явищу також сприяла велика кількість шинків. Цікаво, що подібне було й на українських землях, які належали Росії. Крім того, там пияки прагнули надати своєму улюбленому заняттю структурної форми. Так, на Полтавщинi ще в 1840-х роках серед мiсцевого панства iснувало своєрiдне товариство випивак пiд назвою “Мочеморди”, до якого прилучились, як не дивно, і передові люди свого часу.
Виноробство швидко перетворилося на провідну галузь галицької промисловості. У 1844 році 60% “спірітусу”, котрий виробляла вся імперія, припадало на Галичину.
Правда, за імператора Франца-Йосифа ІІ почалася доба реформ. 1782 було видано патент (законодавчий акт), згідно з яким ліквідовано примусове сплачування або відробіток за спожиті горілчані напої. На жаль, цей патент скасував цісар Леопольд ІІ. 17 квітня 1848 року цісарським патентом було ліквідовано панщину в Галичині, а в ухвалі Віденського сейму від 7 вересня того ж року одинадцятим параграфом скасовано “Примус побирання пива й  горілки і всякі поєднані з ним зобов’язання”. Проте цей документ так і не почав діяти. Ліквідація панщини застала галицьке селянство в жахливому становищі. Селяни за значний викуп отримали невеликі наділи землі, яких ледве вистачало для того, щоби вижити. Неосвіченість, нестача спеціалістів у галузях господарювання, шкільництва, охорони здоров’я – все це призвело до ще більшого розгулу пияцтва. Сприяли йому й шинки, які були у майже кожному селі галицького Тернопілля. Споюючи та розоряючи населення, вiдкупники i шинкарі наживали величезні багатства. У 1876 році дохід від пропінації (монополії шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв) становив 54 мільйони ринських.
 
      Шляхта?
Повернемося до початку XIX століття. Кожен молодик після успішного закінчення гімназії передовсім запускав собі велетенські вуса й бакенбарди, купував бричку і запрягав чотири коні. Тернопіль із його щорічним кінським ярмарком був для Галичини своєрідною Меккою, куди молодь, а також старша шляхта з релігійним запалом тягнулися численними таборами, прагнучи офіційної пиятики в обивательському колі, спускання половини річного доходу на горілку чи картярські ігри. Коли тут було дбати про господарку! До того ж у XVIII столітті ціни на зерно впали, і продавати його стало великим клопотом. Куди вигідніше було переробити зерно на горілку і тут таки, на місці, продати спраглому до випивки людові. Робітникам на фільварку замість грошей видавали спеціальні картки, котрі можна було реалізувати у найближчій корчмі. Доходи від горілки становили від третини до половини загального доходу маєтку.
Тогочасні медики навіть поширили теорію, мовляв, селянський організм прямо-таки вимагає регулярного вживання алкоголю, без якого йому зась витримати тяжку працю у “шкідливому польському кліматі”.

       Євреї?
По-перше, євреїв на Тернопільщині було дуже багато, зокрема, в Гусятині, Тернополі, Кременці й інших містах та містечках. По-друге, цей нарід, окрім спритності й ощадності, вирізнявся великою солідарністю в боротьбі з конкурентами. 40% шинкарів були євреями. По-третє, євреї горілки майже не вживали. Через корчмаря селяни часто потрапляли у борги, а потім втрачали землю і хату…
Та не забуваймо, що корчмарі були у тій чорній справі лише посередниками і справно сплачували оренду землевласникам. Алкогольні пристрасті між хлопами, шляхтою та євреями змалював Іван Франко у повiстi “Великий шум” та у памфлеті “Галицька історія сотворіння”.
Наприкінці XIX століття поширення рільничих українських спілок поклало край єврейській монополії. Одночасно горілка перестала бути “хлопським” напоєм. Трунок став високоякіснішим, розширили ассортимент напоїв. Окрім традиційної “чистої”, галицькі фабрики виробляли гіркі настоянки “росоліси” десяти гатунків: гірську, ялівцеву, жолудкову, полинову, цитринову, “розтопчин”, помаранчеву, кминну, анісову і конюшівку.
 
       Москалі?
Звісно, що росіяни завдали своїми звичаями неабиякої шкоди, здебільшого естетичної. Ще старожили, котрі брали участь в обслуговуванні у так званих закладах громадського харчування, розповідали, як за совітів (перших) відбувалися компартійні бенкети або своєрідні “отдыхи”. “Тащі вєдро водкі і вєдро агурцов!”. Та й нині тернополяни,  які відвідують родичів чи перебувають у відрядженні в Росії або на сході України, повернувшись додому, розповідають, що масштаби споживання алкоголю там значно більші, ніж у нас.
 
        Як боролися з пиятикою
Дбаючи про моральне здоров’я підданих, цісар Франц-Йосиф II видав наказ святкувати сільські весілля у передполудневі години, коли корчми були ще зачиненими. Вдарило на сполох і галицьке духовенство. Одним із найбільших борців за тверезість став львівський митрополит Йосиф Сембратович, згодом такі дії продовжував митрополит Андрій Шептицький. Саме завдяки його зусиллям у Галичині розпочався справді масовий рух за народну тверезість. Влітку 1844 року в наших селах виникли Братства тверезості, які галичани запозичили зі Сілезії. Майже в усіх галицьких селах Тернопільщини діяли антиалкогольні Братства тверезості, антиалкогольні й антинікотинові товариства “Відродження”. Члени цих об’єднань перед людьми на Біблії клялися не вживати спиртні напої. Відбувалися безалкогольні весілля. У багатьох селах встановили так звані “хрести тверезості”.
Фігури на відзнаку заснування братств тверезості
У с. Мшанець Теребовлянського району 25 липня 1875 року створене Братство тверезості. Першими членами товариства, які прийняли на Євангелії присягу, стали: Михайло Вавришин, Юрко Муштафа, Матвій Явнюк, Микола Слободян, Явдоха Довгань, Марія Касіяна Козловського… Наприкінці року в товаристві тверезості вже було 72 осіб, в 1877 р. – 155, а через десять літ вже налічувалося 225 членів. Останнім, 339 членом, вписаним у “Книгу товариства тверезості”, став у 1914 році Петро Вавришин.
Фігури на відзнаку заснування Братств тверезості збереглись у багатьох населених пунктах Тернопільщини й донині. Зокрема, у Тернополі (нині мікрорайон Кутківці), селах Нараїв, Тростянець Бережанського, Пищатинці, Панівці, Шершенівка Борщівського, Васильківці (1885 р.), Крогулець, Сорока (1864 р.) Гусятинського, Зелений Гай (кін. 19 ст.), Колодрібка Заліщицького, Доброводи (1897 р.), Добромірка на честь 25-річчя заведення тверезості (1900 р.), Залужжя (1875 р.), Кобилля (1875 р.), Красносільці (1875 р.), Нижчі Луб’янки, Розношинці (1874 р.) Збаразького, Воробіївка (кін. 19 ст., в центрі села), Дітківці (1874 р., відновлений 1995 р.), Заруддя, Метенів, Мшанець, Панасівка, Зборівського, Золота Слобода (від 1871 р.), Конюхи (1897 р., освятив Галицький митрополит Сильвестр Сембратович), Купчинці (1878 р.) Козівського, Гнильче, Новосілка (1874 р.) Підгаєцького, Великий Глибочок (1874 р.), містечку (нині смт) Великі Бірки (1878 р.), Грабовець (1897 р.), Забойки (др. пол. 19 ст.), Кип’ячка (1879 р.), Стегниківці (1874 р., встановлений коштом Федька Зваричука) Тернопільського, Іванівка, Ладичин (фігура Матері Божої біля входу в церкву з лівого боку з написом: «Молись, тверезись, працюй, учися, щади в рідних касах», 1875 р., відновлена 1908 р.), Ласківці (фігура Матері Божої, реставрована 2008 р. коштом І. Грошка) Теребовлянського, Новосілки, Староміщина (1876 р., відновлена 1994 р.) Підволочиського, Свидова (1876) Чортківського районів, містах Копичинці (1901 р.) Гусятинського, Зборів (1874 р.), Бережани (1878 р, на вул. Т. Шевченка) та інших населених пунктах Тернопільщини.
У с. Денисів Козівського району також був хрест на відзнаку заснування Братства тверезості, встановлений у 1874 р., який зруйнували атеїсти у 1984 році.
Про масштаби піднесення руху тверезості свідчить той факт, що впродовж 1875 р., станом на липень “грамоти тверезості” отримали 45 тисяч чоловік.

Братства тверезості 1870-х років були масовішими, ніж у середині 1840-х. Нерідко вони нараховували по 500–800 і більше членів (у с. Кобиловолоки, нині Теребовлянського району, до нього належало 1012 осіб).
Швидко досягнувши апогею у 1875 – 1876 рр., діяльність Братств і місій тверезості дала вражаючі результати. Попит і ціни на горілку різко впали, у багатьох місцевостях її продавали лише по 10 – 14 крц. за кварту, тоді як ще за три роки до того вони були втричі вищими.
Відреагувавши на піднесення руху тверезості, євреї-шинкарі та шляхта рішуче перейшли у наступ. Під їхнім тиском у лютому 1875 р. намісник повідомив митрополичий ординаріат про надходження скарг, що нібито через проведення місій тверезості органи місцевого самоврядування багатьох регіонів стали недоотримувати  значні суми податків від продажу алкоголю. Після цього за наказами старост жандармерія скрізь почала обмежувати проведення заходів антиалкогольного спрямування. У села стали скеровувати численні комісії для розслідування діяльності Братств тверезості. Опозиційні до руху тверезості сили вдавалися до підпалів садиб війтів, священиків та селян, які були проповідниками та організаторами боротьби з пияцтвом. Лише в окремих випадках (с. Кабарівці, нині Зборівського району) слідство викрило паліїв.
Корчмарі, траплялося, відстоювали свої права дивним, трагікомічним способом. Так, у Кошелеві на Жовківщині вони подали до суду “за образу горілки” на місцеву громаду, де під час заснування Братства тверезості “пляшку з отрутою” “повісили” на вербі при головній дорозі.
Перед Першою світовою війною у Галичині діяло близько 470 братств тверезості.
Варто особливо відзначити нашого земляка, вченого-економіста, публіциста і фольклориста Володимира Навроцького (1847–1882), який активно виступав проти пропінації, наголошуючи на погіршенні становища селянства. Зокрема, у статті “П’янство і пропінація в Галичині” він писав, що кожен крейцер, який пан отримав від продажу горілки, “обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин”. Лише у 1920-х роках польський уряд усвідомив, що боротися з пияцтвом необхідно на державному рівні. Газети, радіостанції (з 1930-х років) волали про фатальні наслідки алкоголізму. Активним борцем за тверезий спосіб життя на Закарпатті був Августин Волошин. А от до рішучого, “на смерть”, наступу на алкоголізм додумався тільки компартійний секретар Єгор Лігачов у 1985 році. Сумнозвісний указ про боротьбу з пияцтвом залишився чи не найгіршим спогадом про період “перестройки” – вирубування виноградників, черги за горілкою, спекуляція нею, зразкові “безалкогольні весілля”, зникнення з крамниць парфюмерної продукції, а з аптек – ліків на спирті. І, нарешті, добровільно-примусове членство у так званих товариствах тверезості.

Із розпадом Радянського Союзу всі товариства тверезості, а з ними і будь-які протиалкогольні заходи, успішно зійшли на пси. Воно й не дивно – не до того було. Мусили як слід “обмивати” нашу незалежність…
На Тернопольщині з алкоголізмом наразі не борються, хоча, без сумніву, це треба робити. Невже не видно навіть неозброєним оком, як із кожним роком зменшується кількість людей на Богослужіннях у сільських храмах? І не тільки тому, що села вимирають, а молодь виїжджає на далекі заробітки. Дедалі більше парубків і дівчат у час відправ шукають втіхи у корчмі, такій звичній для тернопільського села зразка XVIII–XIX століть, яка нині ховається під чужомовними вивісками “бар” чи “кафе”.
…Не пийте, хлопці, проп’єте Січ… Чи вже майже пропили?
Віктор КАРПОВИЧ,
Богдан МЕЛЬНИЧУК