«Не мають добрі діти щастя…»

 Поверталас25075я якось додому міською маршруткою. Шмат дороги чималенький. Тож примостилася біля вікна — щоб веселіше було. Позаду сиділи дві жіночки, і я, та й, мабуть, багато інших пасажирів, мимоволі слухали їх розмову (бо ж говорили ці дві панянки аж надто вже голосно).

—   Ой, Іванцю, не виділа я тебе вже купу часу. Де то ти пропадаєш? — почала розмову перша.

—   А де ж то вже в наших роках пропадають, Стефцю, — посміхаючись, говорила Іванка. — Внуки бавлю. Аж трьох, Богу дякувати, маю.

—   То Галюня твоя вже має троє діточок? — сплеснула руками співрозмовниця. — Хай вам здорові ростуть…

Так слово за словом розповідала Іванка про старшеньких. Видно, дуже тішилася бабуся ними…

—   А найменшенькому тільки два рочки минуло, але Галя моя вже збирається йти на роботу, — продовжувала вже трохи з сумом. — Бо ж гроші треба, а надіятися нема на кого. Зять мій скупий. Ой, скупий… А лінивий який! В житті такого гнилого хлопа я ще не виділа. Кажу йому, може би поїхав де за кордон, копійку яку заробив – як то людські зяті… Та де там. Каже, або їдемо разом з Галею, або не їдемо взагалі. До Галі вічно чіпляється, що вона гроші тринькає. А що вона там тринькає? Та купує якісь лахи, бо ж молоде, вбратися хочеться. Хату він будує. Господар великий. Та ту хату можна всьо життя будувати. То тоді що — не вбиратися, ніц не їсти… В липні їздили з двома старшими на море, то розщедрився. Я вже йому казала: завези хоч на море тих дітей… А вчора привіз якихось помідорів, щоб я на зиму закрутила. Та нашо то крутити? Що, взимі свіжого не купиться? Що свіже, то свіже. Ну, нє? — повернула голову до співрозмовниці.

—   Та певно, що так: свіже є свіже, — відповіла та.

—   Отак, Стефцю, і живу. Не хотіла я його за зятя. І Галю просила не віддаватися за нього, але вона вперлася, то тепер має… А ти як там? Як там твої діти?

—   Та, помаленьку. В мене хлопці. А невістки то таке, знаєш. Славкова жінка в Італії вже сім років. То що то за життя? Він тут, вона там. Скільки не просила повертатися, а вона захланна до грошей. Славко мій копійку береже, ощадливий. А та то би вічно тратила. Шафа вже від лахів тих тріщить. Кажу, може на квартиру яку складайте, чи хату будуйте… Та де там. Слухати ніхто не хоче…

А Ромчик, молодший мій, то тільки три роки жонатий. Він в мене як дівчинка: такий розсудливий, розважливий. Як жив в зятях, то вони його там поїдом доїдали. До роботи гнали і всі гроші забирали. Тепер до мене молоді жити пішли. То я тепер бачу, як невістка ним поштуркує. А він з роботи прийде втомлений, хоче відпочити, а вона не дає: то з дитиною посидь, то в магазин побіжи. Та колись, як я була молодою, то все встигала. А моя невістка, бачиш, не хоче переробитися. Огірків цього року скільки вродило, кажу: закрути, взимі, як знайдеш. Та де там. Часу вона не має. Не можу я того зрозуміти. Шкода мені, бо добрі маю діти. А доля їхня, як то кажуть, не найліпша…

—   О, о, так само і я кажу: добра моя дитина, добра моя Галюня, дуже добра. Але в житті так є, Стефцю, що не мають добрі діти щастя. Ой, не мають…

Руслана ЦИЦЮРА

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*