Навкруги нас вража рать – та на неї нам начхать

Хоч і кепські наші справи, панове субскрибентове, по-вченому кажучи, передплатники, хоч біда постійно зазирає в очі, але без «Свободи» в хаті не лишаймося! І не вірте цілеспрямованим брехням, що Інтернет зжере геть усю друковану пресу. Цьому не бувати, бо є журналісти, душі яких палахкотять у муках патріотичної творчості, є й читачі, котрі жадають дихати леготом свободи. Це змучені матеріальними нестатками і владним бандитизмом українці. Тож благослови, Господи, дожити нам і нашим близьким до того часу, коли Україна стане вільною. А кепські наші справи тому, що на неї напав московський агресор і війні не видно кінця. Плутаються військові інформатори щодо кількості загиблих, а це ж цвіт України, її надія і нескінченна туга матерів. Навіть грішно сказати, але збайдужіла верхівка цинічно реагує на трагічні повідомлення, адже привозять у трунах не їх синів з безкінечного АТО, котре мало за два тижні завершитися. Здавалося б, що маючи в активі тисячі трупів, наша верховна влада і, зокрема, товстозадий дипломатичний корпус мали б здобути для українців співчуття, визнання, повагу і підтримку. Натомість маємо претензії від Польщі, Угорщини, Румунії і «слушні поради» від Чехії. Чеські поради щодо «компенсації» за Крим найбільш показові: Земан засвідчує, що продаж рідної мами для «українських» держслужбовців – «пустяшноє дєло». Чистий гендель на професійно-жидівському рівні! Можна б усі ці «дипломатичні» провали списати на головного московського диригента, хоча, на мою думку, загребущі сусіди відчули, що від нашої влади смердить повальним злодійством, бажанням якнайдорожче продатись і чкурнути світ за очі від осоружної, тисячу разів зрадженої України. А тікати можна лише до Росії, бо за іншим кордоном Путін «найдьот і убйот». Оскільки стоїмо на смерть на Донецько-Луганському плацдармі, щоб не пустити москалів до Європи, а дипломати обслуговують офшорно-фінансові інтереси владних лихварів і баришників, то на дідька нам здалась така дипломатія.

Тепер про головного московського диригента Путіна. Борис Єльцин, котрий добряче «поізносілся» від надмірного вживання алкоголю, відзначився не лише неповагою до іноземних високопосадовців, музичними вправами з оркестром, попліскуванням офіціанток по сідницях, а й прийняттям вольових рішень. Результат одного з них – це кіптява від вибухів на фасаді Білого дому. А потім якось неждано-негадано дует на телебаченні з ВВП, де Боріс Ніколаєвіч назвав шефа ФСБ Владіміра Путіна своїм наступником на посту президента. Так високо з часів Юрія Андропова ніхто з «органів» не возносився. Що підштовхнуло Єльцина до такого  рішення, вгадувати не беремось. Гадаємо, що була взаємна угода між втомленим главою держави і ФСБ, що це реверанс і «спокутування вини» за розвал СРСР, ностальгія за яким мучила кадебістів і до сьогодні душить Путіна. А ще «екс» хотів спокою, спокою бажала його родина, імунітету жадала його власність та сімейний бізнес. Бо перед наступом ФСБ, що наслідує і примножує традиції НКВД-КГБ, ніхто не сміє мати гарантованої безпеки. Може, й симпатизував Єльцин низькорослому напористому підполковнику запасу, коли благословив: «Господін Путін – чєловєк, способний сплотіть общєство в 21 веке». А «сплотіл» ВВП російське суспільство таким способом – призначив на 70% державних посад вихідців з КГБ-ФСБ. І почав усе переінакшувати. Завдяки агресивності Путіна знову запалала війна в Чечні… Повбивали усіх чеченських лідерів, в тому числі і Джохара Дудаєва. Вбивали масово і маленьких хлопчиків. Потім під час невдалого польоту загинув генерал Лебідь, котрому подарували під час замирення у Хасавюрті білу бурку, що стала саваном. Кажуть, що майже усі противники Путіна мертві. Загадкова смерть Березовського, отруєння Литвиненка, що дав прямі свідчення проти Путіна, вбивство Нємцова. Агресія проти Грузії, агресія проти України, війна в Сирії. Не вдовольняється аматор «мочіть в сортірє» вбивством іноземців – вбиває москалів. Небезпека і смерть підстерігали московитів на кожному кроці: то дім підірвали на вулиці Гур’янова і 94 людини загинули, а через чотири дні на Каширському шосе злетів у повітря інший будинок і вже 118 чоловік знайшли свою смерть.

Був у москвичів і «Норд-Ост» з невмотивованою кількістю жертв, були вибухи в інших містах. З приводу тих вибухів працівники московських спецслужб влаштували прес-конференцію. Михайло Трєпашкін заявив, що ФСБ могла бути причетна до підривів житлових будинків у Москві. І хоч заяву визнали брехливою, Трєпашкіну вліпили чотири роки тюрми «за розголошення державної таємниці». Непевні люди під керівництвом Путіна ходять, непевні діла творять. І повна відсутність логіки у справі Трєпашкіна!? Отже, якась там балаканина про майбутню дружбу з Росією – пусте і шкідливе діло. Лєнін з компанією добре обміркував, на яку орду можна покластись для вдоволення кровожерних амбіцій. Сталін після нього залишив ще більш моторошний слід, за що московські вожді йому дуже вдячні. На своїй брехливій і ненависницькій ідеології збирають урожай, посилаючи людей на завойовницькі війни. І так буде завжди, поки існуватиме імперія. Нам краще від москалів відгородитись, бо це традиційно вічні вороги України.

Другі традиційно вічні вороги України – жиди. Подамо з їхнього життя-буття документ. Як відомо, іудеїв проганяли з багатьох країн через їх паразитування на тілі корінної нації. І їм було не до жартів. Ось лист константинопольських жидів до іспанських: «Дорогі брати в Мойсеєвому законі. Ми отримали вашого листа, в якому ви повідомляєте нас про муки і горе, які ви переносите, і які змушують нас також страждати, як і вас. Думка великих сатрапів і рабинів така: стосовно того, що ви кажете, що король Іспанії примушує вас ставати християнами: зробіться такими, бо ви не можете інакше чинити. Щодо того, що ви кажете, що вас примушують покинути ваше майно, зробіть ваших синів купцями, щоб в них, іспанців, потроху відняти їх майно. Стосовно того, що ви кажете, що у вас відбирають ваше життя: зробіть ваших синів лікарями, аптекарями, і віднімете у них їх життя. Щодо того, що ви кажете, що вони руйнують ваші синагоги: зробіть ваших синів священиками, теологами і зруйнуєте їх церкви. Стосовно того, що вони роблять вам інші страждання: намагайтесь, щоб ваші сини стали прокурорами, адвокатами, нотаріусами і радниками, постійно займались державними справами для того, щоби, примножуючи їх, ви захопили їхню країну, і так ви зумієте відімстити за себе. І не порушуйте порад, які ми вам даємо, щоби ви шляхом досліду побачили, як з принижених станете такими, з якими рахуються».(Хосе Марія Сберої, «Загальний збірник іспанських висказувань», т.10, Мадрид, 1878р.). Прочитавши подібні рецепти щодо упокорення гарячих іспанців, згадав про своїх лагідних і богомільних братів і сестер та скомпонував віршик:

«Українці, пробудіться!

Не збудувати нам держави.

І не уникнути біди,

Якщо за українські справи

Нахабно взялися жиди».

Формула «традиційно вічні вороги України» – не вічна, бо автоматично самоліквідується, коли недруги-сусіди перестануть робити збитки і лізти в шкоду. А поки що треті традиційно вічні вороги України – поляки. Історія свідчить, що каземати царських тюрем відразу після декабристів були заповнені в’язнями з Варшави – учасниками таємних товариств, котрі були «дріжджами» бунтів і повстань проти Росії. Це були маєтні і відчайдушні люди. Серед них у Петропавловській фортеці перебували графи Оссолінський, Тарновський, Мощинський, Яблонський, три маршали, вісім поміщиків, відставні військові, голови судів, чиновники. І московська тюремна адміністрація з ними не панькалась. Ще вчора поважні, славетні аристократи, котрі знали, що то є честь, гідність, гонор, мусили терпіти приниження, наругу, ба, навіть голод. Це ті, що лишили маєтки і ходили по золоту!? Декотрі намагались заподіяти собі смерть, але їх врятували, і вони приречені були довгі роки гнити живцем у вогких мурах куртин і бастіонів. Декотрі тут таки і знайшли свою смерть. Розповім про двох в’язнів Шліссельбурзької фортеці. 24 грудня 1830 року до воріт цього узилища привезли Валеріана Лукасінського з наказом коменданту «прісланного государственного прєступніка Царства Польського содєржать самим тайним образом,  так, чтоби кромє вас нікто нє знал даже єго імені і откуда прівєзьон».

За організацію польського патріотичного товариства для боротьби з московським царизмом таємний в’язень вже до того 8 років мучився у польських тюрмах. 37 років перебування у Шліссельбурзі скінчилися для революціонера Лукасінського  могильною ямою. Царі, що змінювались, і шефи жандармів писали незмінно проти його прізвища «нєт».  Але у ті часи перебував у тій же фортеці інший в’язень–мільйонер – граф Міхал Потоцький. За браком місця опишу тільки санаторний комфорт і харч цього гонорного фальш-аристократа. В тюремну камеру Потоцькому приносили регулярно другі страви: телятину, кури, качки, рябчики, рибу. Несли також каву, чай, лимони, цукор, варення, масло, сир, сардини, яйця, фрукти, овочі, булки. А також різні напої: вина, горілку, лікери, пиво. Ось реєстрація доставленого графу Потоцькому: 3 жовтня 1851 р.: чверть відра горілки, 14-го – 10 пляшок пива, 1 пляшка рому, 24-го – чверть відра горілки, 29-го – 15 пляшок пива і 31-го – 1 пляшка рому. 4 травня 1852 р. доставлено 3 пляшки рому, 6 пляшок портеру, 2 пляшки шато-лафіт, 2 пляшки шато-марго, 2 пляшки лікеру. Сигари і дорогі одеколони теж доставляли Потоцькому. Сусіди, що страждали в одиночках, лише могли божеволіти від амбре, що долітало від гонорного холуя. На вікнах камери почепили штори, стіни обклеїли шпалерами, почепили портрети, підлогу застелили килимом. Закупили гральні карти, м’яч, шнур для стрибків, більбоке, іноземні газети і журнали. От так: кому тюремна камера, кому санаторні апартаменти, як сказала б Юлія Володимирівна. Ревним покровителем графа спершу був Бенкендорф. Згодом Потоцький намагався купити Дубельта за 400 тис. руб. (Ціла фіра грошей.) З дозволу царя шеф III відділення  взяв 295 тис. руб., а потім за велінням царя повністю гроші повернув. Потоцький вдруге пропонує Дубельту хабара – від 200 до 300 тис. руб. сріблом, але Дубельт повчає графа і застерігає, що навіть усі його мільйони не похитнуть чесності і наймолодшого з чиновників III відділення. Отак то було! Потім Потоцького відпустили на всі чотири сторони. Складається враження, що польські шовіністи, підігруючи Москві та гавкаючи на Україну, віддячують кацапам за сите жировисько та пияцтво графа Потоцького, відкинувши, як мотлох, жертовність патріота Лукасінського.(Відомості почерпнуто з книги Гернета М.Н. «Історія царської тюрми».)

Було б незле, якби наша ялова професура зорганізувала спецкурси чи бодай факультативи для майбутніх випускників, котрих з нетерпінням очікують в Польщі. Гадаю, хлопці мали б практикуватись на свинарнику, як викидати гній, черпати гноївку і пасти льоху з підсвинками. Диплом дипломом, а доглядання коней, корів та іншої домашньої живності може придатись. Як і двигання мішків  із зерном та залізяк від трактора й авта. Кавалок площі для практики мало б бути відведено для укладання асфальту та мощення бруківки. І основне: покірність та слухняність має бути на першому місці. Слухатись директора, бути чемним до господаря, господині, їхньої дочки і навіть вітатись з їхнім псом. Мовчати і не варнякати, якщо на роботі не доплатили. Ось чого мають навчати професори. Дівчат могли б вишколювати у садках та на городах. Кожна з них мала б навчитись доїти корову, годувати малих телят, цяцькатись з польськими байстрюками, підтирати та підмивати немічних бабусь та дідусів. І прибирати в кімнатах має навчитись кожна дипломована спеціалістка. Застеляти ліжка треба уважно і не обурюватись та не пручатись, якщо господарський син чи сам господар схопив за поперек. Найдревнішої професії не треба тут навчати – за бажання дівчата оволодіють нею в Польщі. І основне: покірність та слухняність! Завдання таких параметрів міг би виконати у Тернополі лише колектив одного педагогічного університету. Бо покірна, слухняна, догідлива, безпринципна професура втратила почуття відповідальності і мовчазно терпіла довгі роки  невігласа і літературного злодія  на посаді ректора.

Ярослав ДЕМИДАСЬ      

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*