Нам пишуть: Полиновий осад

У тролейбус, в якому їхала Ірина, зайшли дві жінки. «Мабуть, мати і дочка», – подумала Ірина.
Молодша привернула увагу своєю агресивністю щодо матері. На весь тролейбус пролунало:

• Сиди!

Старенька, опустивши голову, їхала мовчки.
Ірина ніяк не могла уявити, як можна так жорстоко поводитися з людиною, котра подарувала найцінніший скарб на землі – життя.
Згадала той день, коли повідомили страшну звістку про те, що мамине серце перестало битись, і вона вже ніколи не повернеться додому. Ірині тоді було тринадцять років. Як  часто ми не цінуємо те, що маємо. Сприймаємо, як належне і не задумуємось над тим, що комусь, можливо, бракує материнської любові, теплого слова, уваги, розуміння, підтримки, поради. Коли все це є – воно стає буденністю і втрачає сенс.
У неї був прекрасний батько, який присвятив своє життя їй – Ірині, але ніщо і ніхто не може замінити маму. Вона не могла зрозуміти – чому саме в неї не має матері? У всіх дітей у класі була, а в неї – ні. Це такий біль, який важко передати.
Колись у дитинстві навіть написала вірш про маму… Це був крик зболеної  дитячої  душі… Писала, а сльози капали на папір.
Потім сама стала мамою. Всю любов віддавала дітям. Хотіла оповити їх теплом своєї душі, раділа успіхам, охороняла від невдач, просила в Бога щедрої долі.
А ця жінка, напевно, втомилась від матері, тому так грубо розмовляє з нею. Мама постаріла, рухи вже не ті, хода теж, але колись вона була молода, красива, тішилась щодня своїй кровинці, недосипала, віддавала тепло душі, разом з нею робила перші кроки, вимовляла слова, а тепер все це забулось… Тепер можна кричати, дорікати за недолугість…
Серце Ірини защеміло від людської байдужості, невдячності. Їй хотілось кричати на повні груди: «Бережіть своїх батьків, ні на мить не забувайте, що вони – святиня земна, земне світло божественної любові. Ставтеся до них з повагою і любов’ю, не будьте скупими на телефонні дзвінки, бо кожна мить може бути останньою. Наша турботливість зігріватиме їх душі. Хоч інколи своєю присутністю створюймо свято. Торкнімося лагідно сивини на скронях, поцілуймо і попросімо пробачення за борг, який не в силі віддати».
Тролейбус зупинився. Двері відчинилися, і ті дві жінки попрямували на вихід. Старенька ледве пересувала ноги.
– Тримайся за мене, – гаркнула дочка з такою ненавистю, що всі пасажири повернули голови у їх бік.
Якийсь чоловік тихо мовив:
– Не дай Бог нікому дожити до такого, щоб від власних дітей пити таку гірку чашу полину.
Ці слова довго не давали спокою Ірині. На душі залишився нестерпний,  полиновий осад… Невже колись і її власні діти?.. Невже?..
 
Василина ВОВЧАНСЬКА
м.Тернопіль