«Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди» (Симон Петлюра)

2400003Прочитав недавно історію про солдата, який повернувся із зони АТО і зіткнувся з жорстокою мирною реальністю. Подумалося: хіба це правильно – жахіття війни, сепаратисти не зламали бійця, а корупція, бюрократія змусили його знову повернутись у воєнне пекло? Я й гадки не мав, що незабаром теж відчую щось подібне…

Останні дні мого перебування в Мар’їнці були дуже напруженими. Денна тиша насторожувала, а нічні бої насичували життя тривогою. Кожну хвилину, коли не спав, а чергував на посту, думав: прилетить зараз міна чи не прилетить, підійде ворожа диверсійно-розвідувальна група і переріже нас, чи все закінчиться щасливо. Тому, коли виникла потреба поїхати на мирну Україну, зітхнув із полегшенням, сподіваючись на відпочинок. Рідні, близькі зустріли мене радо. Хоча як інакше? Адже повернувся живий, неушкоджений. Та відпочити не вдалося.

А почалося все ще у Дніпрі. Як тільки опинився там, відразу зрозумів: щось тут не так. Молодь у місті сперечалася, який айфон кращий – п’ятий чи шостий…  Ми ж на передовій розмовляємо про переваги калібру патронів до автомата – 5,45 чи 7,62. Зайшов у кафе випити чаю, а там  компанія нетверезих молодиків хизувалася кількістю випитої горілки на вечірці та сміялася з неадекватних від вживання алкоголю подружок… Ми ж з побратимами в бліндажі рахуємо, скільки разів уночі нас обстрілювали «сєпари».

Їду поїздом додому, сусідки по плацкарту розповідають, як гостювали у друзів, купалися в басейні, джакузі… А що мав розповісти я? Як один раз на тиждень приймав душ і це вважалося великим щастям? Чи що переважно «мився» мокрими серветками? Розумію, хто не воював, не перебував на передовій, тому важко постійно думати про війну. Та й не треба. Але чому така величезна прірва між Донбасом і мирною Україною, між мною і ними?

Приїхавши на Тернопільщину, трохи заспокоївся. Рідна земля додає сили і терпіння. Увечері трішки поговорив з родиною і попросився швидше лягти спати – далека дорога втомлює. Та серед ночі часто прокидався, і рука відразу тягнулася до краю ліжка, де, зазвичай, має стояти автомат. А його нема! Я запанікував, просунув руку під подушку і, не відчувши гранати, захвилювався ще більше… Лише коли сів, то згадав, де я, і тоді заснув більш-менш спокійним сном.

Наступного дня поїхав у сусідній район до родичів, аби відвідати могили дідуся й бабусі. У селі на мене війнуло ностальгією, дитинством. Сім років тут не був, багато чого змінилося. Захотілося згадати минуле, посидіти наодинці, помолитися за душі померлих. Та підходячи до будинку тітки, почув сварку. Якась жінка кричала на п’яненького чоловіка і вимагала, щоб він повернув гумові чоботи, які вкрав у неї. Зустрівши знайомих, запитав, що трапилося. Мені розповіли, що в селі є люди, які ніде не працюють, крадуть і все поцуплене міняють на алкоголь.

– Але хтось же дає їм цю горілку, заохочує красти?

– Є тут так звані «чорні бізнесмени», які торгують неякісним «ліваком». Ось вони і займаються таким бартером, приймають все, що має цінність: зерно, цукор, побутові речі.

– А куди дивиться голова сільської ради і дільничний? Це що, не їхня проблема?

Моє запитання зависло у повітрі. Зате люди з цікавістю розпитували про війну:

– І чого ті прокляті москалі ніяк не заспокояться? Кари на них немає… Михайле, коли там усе закінчиться?

Окрім москалів, люди ще проклинали Савченко і Порошенка, згадали навіть призабутих Яценюка і Януковича. Коли ж я запитував, чи служить хтось із села у зоні АТО, на мене дивились, як на злочинця, і пояснювали, що туди нема чого іти, там між собою воюють олігархи за гроші, там крадуть, п’ють… Краще поїхати в Москву чи в Польщу, заробити грошенят, купити машину, поставити огорожу і жити собі нормально. А там усе якось владнається.

Я слухав… Хотілось провалитися крізь землю. Невже це мої земляки так кажуть? Хіба це – західняки-патріоти? Невже такою є сучасна філософія українця: хтось має прийти і навести лад у селі, хтось має вигнати з України ворога? А ви для чого? Одягати на свята вишиванки і клякати на коліна, проводжаючи в останню путь чергового загиблого на Донбасі?

У рідному райцентрі настрою не додалося. Знайомий таксист розказав, як днями до нього підійшла представниця влади і в добровільно-примусовому порядку попросила здати 300 гривень на лавки в парку. Коли ж він відповів, що платить податки, а гроші нехай здають таксисти, які їздять без ліцензії, то його звинуватили, що він – «не патріот». А ви, чиновники на місцях, знаєте, що таке патріотизм? У вашому місті, районі щодня порушують закон, а ви «патріотично» заплющуєте на це очі!.. Ви вшановуєте ювілеї провідників нації, покладаєте квіти і виголошуєте промови, водночас думаєте, як би вкрасти з бюджету для себе і своїх діточок!.. Ви роками, скільки себе пам’ятаю, не можете збудувати центральної міської вбиральні та більш-менш людського туалету на автовокзалі!.. І ви смієте казати про патріотизм?

Та в стократ більшими патріотами є люди, які живуть за сотні кілометрів від України, проте за найменшої можливості передають частину свого заробітку на потреби наших солдатів. Чи пенсіонер, який отримує мізерних 1200 гривень на місяць і все ж допомагає бійцям. Я вже не кажу про справжніх патріотів, які воюють не за гроші, а за ідею. А ви – жалюгідні чиновники, що заплутались у власній брехні!

Минуло ще декілька днів мого мирного життя, але всюди, де бував, я бачив протизаконня і лицемірство, продажність і фарисейство. Дивився на все це і не розумів, хто більший ворог для України – сепаратисти чи самі українці? Вочевидь, мав величезну рацію український державний, військовий та політичний діяч, Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, який казав: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».

А днями до мене прийшла тітка і запитує: «Страшно там! Ще поїдеш на війну»?

Так, страшно, але поїду, тому що не можу тут перебувати, не можу дивитись, як нашу державу вбивають зсередини. Я піду туди, щоб бити зовнішнього ворога, а перемігши його, поверну автомат на ворогів внутрішніх, і рука моя не здригнеться, коли спускатиму курок, тому що інакше вже не можна.

Михайло УХМАН

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*