Микольцьо

Ця розповідь – про реальні події, які відбулися у 1942-1944 роках у селі Білокриниця на Підгаєччині

Нині в Гільовій хаті гамірно. З далекого польського містечка Больков приїхала очікувана гостя Рузя Гунчакова. Дарма, що присутнім – за восьмий десяток, на такі посиденьки вмить зібралися сусіди, а гостинний господар витягнув припаси і припрошує до столу. Рузю любили, вона знала все і про всіх. Скаже – як зав’яже, коли  говорить – заслухаєшся. З нею скидаєш тягар прожитих літ, забуваєш про хвороби,  гостину і не можеш наговоритися.

Розмовам не було кінця. Хтось згадав про Микольця, з яким пасли худобу в дитинстві. Його під час війни прихистили господарі хати і мали як за свого. Старенькі пожвавились, повмощувались зручніше і почали згадувати.

– Коли б  я була художником, я й нині його намалювала б, – почала розмову Анна Стульківська. – Смаглявий, лице кругле, очі темні, веселі, сам завжди усміхнений.

– А ще подібний до Антона Прачукового, – додала Рузя.

– О, та він тобі певно подобався? – сипонув жартами господар.

– Та ні, він був на два роки молодший від мене, – кокетливо засміялась Рузя. Видно було, що такий жарт їй сподобався.

– Микольцьо в селі з’явився так. – Рузя поправила складки на спідниці, розтерла зболені руки і почала розповідати. – B липні 1942 року до нашої Білокриниці привезли дітей з Карпат. На Гуцульщині завжди було сутужно з продуктами, але у війну люди вперше відчули, що таке голод. Українські організації відправляли дітей на Поділля, тут було легше вижити. Наш священик Осип Коровець розподіляв дітей між родинами, їх брали  переважно пастушити. Микольця взяв Стефан Котович, заможний господар, якому треба було пастушка. Обіцяв йому харчі та нічліг. Правда, господиня попередила, якщо до осені дістане собі чоботи, то залишить його й на зиму. Швидко промайнуло літо, настали дощі, а за ними осінні холоди. Господиня нагадала про свою умову, але де хлопчина міг узяти чоботи? Думав, господиня передумає, та вона була невблаганна – не маєш чобіт, шукай собі інших господарів! Микольцьо пішов з дому плачучи, але податися було нікуди. Сів недалеко на містку та й залився сльозами. Таким і застав його Данило Стульківський, упізнав Микольця та й спитав, чому той плаче?

– Мене господиня вигнала, бо я не маю чобіт. Але де я дістану чоботи?, – аж зайшовся плачем малий.

На подив хлопця, старий від почутого зрадів. Микольця всі любили, бо був дуже беручкий до роботи, всього хотів навчитися. Про такого помічника він тільки мріяв! Забрав малого до дому, заспокоїв, одягнув і озув. Баба Катерина навчила його молитов, брала з собою до церкви, водила до сповіді. Микольцьо віддячував їм увагою і роботою.

Через Микольця ми й посперечалися з мамою, – включилася в розмову Гелена Гіль. – Коли мама з вітчимом переселилась на хутір, то захотіла забрати з собою і хлопця. Ми не хотіли  відпускати, але й перечити мамі не могли. Микольцьо також не знав як вчинити, але видно було, що хотів залишитися з нами. Нарешті, погодили так – хлопчина буде жити в нас, а до діда й баби буде приходити, щоб допомагати різати січку і пасти худобу.

Микольцьо коли щось робив, то наче забавлявся. Господиня тільки подумає, що треба би води принести, а він уже побіг з відрами до криниці. Коли Гелена виношувала дитину, не дозволяв їй навіть піввідра піднести.

– Голоду в нас не було, але їжі таки бракувало. Спробуй нагодувати семеро дітей!, – Микола Білан аж розхвилювався, згадуючи минуле. – Мама послала мене до вуйни Гелени Медюшки пасти корову, то я там у неї й обідав. У поле мені давали байду хліба, намащену сметаною. Обідаємо з Микольцьом, – я їм свій хліб, а він свій кусок, але намащений маслом і медом. На другий день знов сідаємо обідати. Микольцьо виймає згорток і дає мені грубу байду хліба з маслом і медом! І так було багато разів. Йому баба не шкодувала, він попросив, щоби дала більше, вона й давала. Що то був за добрий хлопець!

Микольцьо ніколи не розказував про себе, тільки казав, що його мама померла. Часом бував дуже сумний, тоді ще більше шукав собі якоїсь роботи. Коли на мості підбили російський танк, Микольцьо знайшов там шинелю і Орішак пошив йому піджак.

– У 1944 році фронт стояв на Стрипі три місяці, – далі веде розмову Гелена. – У кожній хаті жили німці, вони приїжджали з фронту, два тижні відпочинуть – і назад на фронт. Деякі були дуже злі. Одного разу мій тримісячний синок захворів і дуже плакав. Німець розлючено схопився і почав виривати дитину з моїх рук. Який мав намір, я не знала, але з плачем втекла з хати, подалі від знавіснілого німця. Іншого разу той самий німець наказав Микольцьові принести з ями картоплі. Той приніс, але чомусь малої. Німець як це побачив, вхопив автомат і наставив його на хлопця.

– Юде! Юде!, – люто верещав.

Микольцьо зблід і втік. Ще два дні, доки цей німець не вибрався, старався не показуватися йому на очі.

20 липня 1944 року німці вночі, без бою, покинули село. Місцеві селяни теж не дрімали – до ранку розтягнули всі дерева, якими німці загородили дорогу. Досвітку в селі вже були «москалі».

Через кілька днів Микольцьо сказав, що  піде до Підгаєць, може там  зустріне когось з родини. Повернувся через два дні і сказав, що буде шукати своїх рідних.

– Ми почали збирати Микольця в дорогу, – продовжує Гелена Гіль. – Микола дав йому свої нові штани, які він привіз з Німеччини, я налила чотири літри конопляної олії, бо знала, що в його краях біда з продуктами і він пішов. Мені такий жаль зробився, що я цілий день проплакала. Тільки згадаю його і сльози самі течуть. Мій Микола теж кудись подівся, вже пора годувати худобу, а його нема. Пішла до стайні, а він сидить, втирає сльози і не може слова вимовити.

Пройшло декілька днів. Одного разу завітав мій тато. Посиділи, побалакали, а тоді тато каже: «Діти, а ваш Микольцьо єврей», – і дивиться на мене. Я заціпеніла. Перше, що подумалось, тато жартує. А за мить вхопила дитину на руки і зайшлася плачем. Що було б з ами, якби німці довідалися… Трохи заспокоїлася, та й радимося, що маємо робити. Кажу до свого Миколи, аби йшов до Підгаєць, а як знайде малого, то й сам про все  довідається.

– Я обійшов базар кілька разів, – продовжує розмову Микола, – походив по всіх крамницях, але Микольця ніде не було. Раз ніби майнула знайома спина, але я не був упевнений, що це він. Вже збирався додому, аж раптом вибігає наш Микольцьо, кинувся мене обнімати, сміється, тягне за собою. Сказав, що давно за мною спостерігає. Підтвердив, що він таки єврей. Його врятували українці, а потім вивезли з місцевими дітьми до Білокриниці. Називається він не Микола Митрофайло, як ми його знали, а Піньо Ляуфер. Потім до мене підійшов якийсь чоловік. Привітався, вручив великий  пакунок і довго–довго за щось дякував. Сказав, що вони скоро виїжджають до Палестини і забирають з собою Микольця.

А якось він забіг до Гілів попрощатися. Сказав, що виїжджають до Тернополя, а машина чекає на нього на гостинці. З того часу минуло кілька років. Спочатку Микольцьо писав листи, а далі від нього не було жодної звістки. Ще через якийсь час з Америки прийшов лист, хтось невідомий написав, що Микольця вже нема серед живих. Там, у Палестині, на їхнє село напали араби і він загинув. Його життя, що було таке коротке, але яскраве, наче зірка, спалахнуло любов’ю і згасло.

Так і не вдалося встановити достеменно звідки походив і чи вижив хтось з його рідних? У далекому селі Голині, що за Калушем на Прикарпатті, були до війни українці Митрофайли і євреї Ляуфери. Можливо, звідти походив і тому так назвався…

Михайло СТЛЬКІВСЬКИЙ,

с. Білокриниця Підгаєцького району

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*