Ми за Україну були, є і будемо!

Пані Олі 85 років, а вона бідкається, що досі живе на чужині, в містечку Новогродівка Донецької області. Каже, що хотіла б повернутись в рідні місця, на Тернопільщину, і там доживати віку.

Народилася Ольга Семенівна Малишевська в селі Климківці Підволочиського району. Родина жила не багато, проте й не бідувала. Коли радянські війська окупували Тернопільщину, її брати Володимир та Василь вступили до УПА. 1947 року односельчани здали їх «енкаведистам». На хлопців влаштувавши засідку і вбили у нерівному бою. А родину «ворогів народу» виселили в Сибір.

«На Покрову москалі обступили наш дім і сказали, що маємо дві години на збори, – продовжує розмову Ольга Семенівна. – Я тоді якраз пішла до сусідів, а в хаті була мама, бабця та два молодших братики – дев’ятирічний Іванко і шестирічний Ігорчик. Тата на той час уже не було серед живих. Коли мати збирала речі, малюки попросилися в туалет. Комуністи відпустили їх. На вулиці старший брат сказав: «Я втікатиму до лісу». Молодший запитав: «А мама?..» Іван мовчки розвернувся і пішов. На дворі був вітер, дощ. Та це не зупинило його. Коли Ігор повернувся у дім, москалі запитали: «Де ще один?» Той розповів правду. Солдати вибігли і почали стріляти в бік Івана, але той був уже далеко. Цілий день він блукав полями та лісами і лише під вечір зайшов у сусіднє село. Там його, мокрого і замерзлого, прихистили знайомі. Наступного ранку він повернувся до дому, де його зловили солдати і разом з усіма відправили в Сибір. Я ж від сусідів додому так і не прийшла. Переховувалася рік. Потім попросила у тітки грошей на дорогу до мами. Не могла без неї».

Життя в засланні  важке. Інколи в хаті не було і шматка хліба. Мама влаштувала дочку на швейну фабрику, де виготовляли хутряні шапки. Працювала там, поки не навчилася добре шити, а тоді звільнилася і почала заробляти вдома. Оскільки була дуже вправною, то мала вдосталь роботи. Навіть дорогі плаття перешивала. Через три роки після приїзду з України, Ольга Семенівна вийшла заміж за одного з репресованих — Василя Замуляка.

Він народився у селі Кам’янки Підволочиського району. Його рідні дядьки воювали в УПА. Одного з них вбили,  іншого – посадили в тюрму. А всіх родичів виселили на Сибір. Пані Олю він запримітив першого ж дня, коли вона приїхала до мами. І відразу ж сподобав собі цю дівчину. Потім було весілля, народження дочки Людмили у 1951 році. І, звичайно, важка праця. У 1967 році сімейство повернулось в Україну. А разом з ними і мама Ольги Семенівни та батьки Василя Михайловича. Оскільки на Тернопільщині їх не прописували, усі опинилися в місті Новогродівка Донецької області.

«Спочатку було дуже важко, – розповідає дочка пані Олі Людмила Василівна Демич. –  До нас ставилися, як до запроданців, ворогів народу. Сусіди намагалися вивідати будь-яку інформацію, щоб потім вислужитися перед владою і звести наклеп на «западенців». Наша бабуся на той час трішки була у безпам’ятстві. Одного разу в такому стані вона розказала сусідці, що ми на горищі переховуємо солдатів. А та відразу побігла в міліцію. До нас прибув цілий наряд. І під приводом того, що шукають вкрадений велосипед, провели обшук. Звичайно, нічого не знайшли».

А через рік дочка з мамою вирішили поїхати на Тернопільщину. Цілий місяць гостювали у родичів. Це було незабутнє враження. Ходили дитячими стежками матері, згадували її молодість. Відвідали і батькове село.

З настанням незалежності родини Малишевських-Замуляків беруть активну участь у просуванні українського слова на Донбасі.

«Місцеве населення, чесно кажучи, нічого й чути не хотіло про Україну, її мову та звичаї. Хоча отримували від цієї держави зарплати, пенсії, пільги. Вони мали одну мету – жити з Росією», – пригадує Людмила Василівна.

Перед серпневими святами 2010 року пані Людмила з такими ж репресованими переселенцями пройшлася містом з синьо-жовтими прапорами. Люди реагували по-різному. Одні спостерігали мовчки. Можливо, підтримували, але боялися публічно показати свою позицію. Інші вибігали на вулицю і кричали услід: «Фашисти, бандерівці».

Як тільки почалася війна, жителі Новогродівки  поділилися на три табори. Одні підтримували сепаратистів, таких було більше 80 відсотків. Інші зайняли помірковану позицію – відсотків 15. І лишень 5 процентів населення міста було за Україну. Нині ситуація дещо змінилася. Проте, в основному, люди не хочуть війни. Прийдуть росіяни – будуть з ними. Переможе Україна – житимуть з нею. Аби не розривалися міни і снаряди, у кишені були гроші і не порожньо в холодильнику. Хоча, інколи трапляються й унікальні випадки.

«Я колись зайшла в лікарню до знайомої. Вона працює бухгалтером, – продовжує розмову пані Людмила. – Корінна росіянка, проте переїхали в Україну з чоловіком у пошуках кращої долі. Це було в перші місяці війни. Вона вже тоді дорікала місцевим: «Посмотрітє на етіх кацапов. Украіна ім надоєла. В Россію оні хотят. Я жила в етом болотє, большє нє хочу. Хотіте своєго «путяшу»? Собірайтє вєщі і уєзжайтє туда. А ми бєз вас будєм жіть хорошо в Украінє». Коли вона мені розповідала про це, я дивилася на неї і дивувалася. Як усе в житті може змінитися».

«У моєї сусідки, – вступає в розмову подруга пані Людмили, Романна Володимирівна, – є два сини. Один любить Україну, а інший наслухався пропаганди і підтримує агресора. Сусідка сказала йому: «Будеш з терористами – вижену з дому». Час минав, а син ніяк не міг опам’ятатися. Тоді мама не витерпіла, зібрала їхні речі і виставила за ворота. І син з сім’єю виїхали в Росію. Чоловік сусідки підтримав свою дружину. Казав, що сепаратистів їм у домі не потрібно. Лише за внучкою дуже скучають».

Романна Володимирівна розповіла також, що купує в магазині теплі речі, продукти, а її зять відвозить усе необхідне українським оборонцям. Все більше людей на Донбасі починають розуміти, що Путін і не збирався їм допомагати чи захищати. У нього свої політичні цілі і в цій грі мешканці Донбасу – лише розмінна монета. Тепер вони чекають, аби їх захистили від Путіна.

«Ми давно їм усе це пояснювали, але лише коли сам обпечешся, тоді починаєш дути і на холодне. Ми ж за Україну були, є і будемо, незалежно від того, живемо на Донбасі, чи в Західній Україні, – сказала наприкінці розмови Ольга Семенівна. – Проте, відчуваю, що настав час повертатися додому, до рідного краю, на Тернопільщину…»

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*