«Ми мусимо навчитися чути себе українцями…»

260019Феноменальна постать видатного українського письменника, вченого та громадського діяча Івана Франка створює враження, що самі Небеса подарували нам цього велетня духа. Франко, як і Шевченко, став тим ядром, за яким можна впізнати тіло і осердя української нації.

…Весна того 1916 року була рання і тепла. 1 квітня Іван Франко, що вже вісім літ тяжко хворів, залишив «Народну лічницю» у Львові, де у притулку Січових Стрільців пробув довгих півроку.

Лікар Броніслав Овчарський згадував: «Тут Франко почувався не самотнім. Він був серед найбідніших поневолених людей — інвалідів війни і сиріт. Усі, що там були тоді, розуміли, хто серед них, і намагалися на кожному кроці виявити йому пошану, відданість і глибоку любов». Але Франкові дуже хотілося додому, до власної оселі. Дарма, що мучила хвороба, осамотіла хата, і нікому доглянути, нікому розрадити (дружина – в лікарні, обидва сини – на фронті, донька Анна – в Києві, по той бік кордону).

Проте чудотворна весна, могутня життєдайна сила якої здатна піднести людський дух на недосяжну височінь, бентежила душу, вселяла надію на одужання. Хотілося жити, хотілося працювати. Іван Франко весь свій вік сповідував догмат праці як провідний принцип життя. Тож пішки, сам, через ціле місто, поет іде до власної домівки. Це була остання мандрівка Франка рідним Львовом.

Його смерть настала о 4 годині після полудня у неділю 28 травня. На мурах Львова з’явилися жалібні плакати, що сповіщали українців про перервану нитку життя першого поміж ними.

Сумна звістка про смерть Івана Франка завдала безмежної туги й жалю усій Україні, усім, до кого долинула, хоч здавалось, що за ці трагічні роки воєнної завірюхи людські серця від болю омертвіли. У всьому українському Львові заліг невимовний сум — писали тодішні газети. Чорні хоругви на українських товариствах та інституціях, траурна виставка творів письменника у «Просвіті». На чільному місці — збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874—1914 рр.», зміст якого склали твори найвидатніших європейських письменників і вчених. Війна перешкодила своєчасно надрукувати цей збірник, «а тяжка доля зложила ювілейне видання на домовину нашого генія», писала газета «Українське слово».

Звістка про смерть Івана Франка багатьох застала далеко від рідного дому. Вони не змогли прийти на похорон поета, лише в телеграмах співчуття знаходимо імена багатьох відомих сучасників генія. Так, сповнену жалю телеграму з табору Раштатт серед інших підписали поет П. Карманський, скульптор М. Паращук, професор д-р Смаль-Стоцький.

А ще тисячі нещасних полонених-українців, солдатів російської армії, яких немилосердна війна розкидала по різних таборах Європи, долучали свої голоси до всенародної скорботи. Дісталися до Львова і телеграми від полонених українців австрійської армії у таборах Росії. Усе Українське військо схилило голови перед пам’яттю вождя каменярів.

Ховали Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій вишиваній сорочці та старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, виділила лише одного священика. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в «позиченому» гробівці на шість домовин. Близько 10 тисяч людей прийшли попрощатися з Іваном Франком.

Через воєнне становище краю не змогла вислати своїх делегатів закордонна Україна, з тих же причин не було селянства, не було нікого з цвіту української інтелігенції з Києва, людей, які особливо розуміли всеукраїнський характер генія Франка, нікого з рідних. Лише син Петро над річкою Стрипою, де точилися запеклі бої, отримав повідомлення про смерть батька і на кілька днів вирвався з фронту, та ще пішки з Нагуєвичів прийшов брат Захар.

Похоронний обряд розпочався о 5 годині пополудні 31 травня відправою панахиди. Співав хор під керівництвом композитора Василя Барвінського. Домовину з дому винесли січові стрільці. Похоронний похід із дозволу військового коменданта міста йшов центральними вулицями Львова.

Було багато промов: прощались з І. Франком перед хатою Кость Левицький, президент Загальної Української Ради – від імені всього українського народу, а на могилі — Олександр Колесса – від українських товариств; Михайло Лозинський – від української преси; Кирило Трильовський – від Радикальної партії; сотник Носковський – від Українського війська; Сидір Твердохліб – від молодих письменників і артистів та багато інших. Похорон затягнувся до пізнього вечора.

Прибралася у жалобу українська преса, в якій тоді було надруковано близько сотні статей про Івана Франка. Про нього, як про «некоронованого князя свого народу», про його внесок у скарбницю світової культури багато писала і чужоземна преса.

Проте окремого вільного клаптика рідної землі на вічний спочинок для Івана Франка не знайшлося. Хоч відразу після смерті письменника на засіданні НТШ було вирішено домогтися в управителя м. Львова, щоб Франка поховати «по можності в тій частині Личаківського кладовища, де похоронені Маркіян Шашкевич, Володимир Барвінський, Ярослав Кулачковський». Але похований був Іван Франко в чужому гробівці польської родини Sas Motyczynski.

8 листопада 1916 року Наукове товариство імені Шевченка ще раз звернулось до магістрату з проханням виділити безкоштовне місце для могили Івана Франка на Личакові, а саме «вільне місце на полі 4, яке з артистичних мотивів найкраще надається під пам’ятник Франкові».

Проте й через п’ять років Львівський комітет для вшанування пам’яті І. Франка у відозві до громадськості з докором відзначав: «…ми допустили до того, що тлінні останки самого Франка спочивають у чужім гробі, наражені на те, що кожної хвилі можуть бути звідтам викинуті». Наголошувалось у цій відозві на тому, що той клаптик землі, де спочиває великий Франко, має стати національною святинею, Меккою для українців, а пам’ятник на могилі поета повинен будити високі патріотичні почуття.

Нарешті 28 травня 1921 року о 8 годині ранку відбулося перенесення праху Івана Франка. На могильній плиті — скромний напис: «Тут поховано великого українського поета Івана Франка». У неділю, 29 травня, о 12 годині гробівець був посвячений. І знову коло гробівниці поета зібралося близько 10 тисяч людей.

Спеціальний комітет у Львові, обраний для гідного відзначення 5-ої річниці смерті Франка, виробив тоді цілу програму. Прибуток з вечора було призначено на будівництво гробівця й пам’ятника І. Франкові. До речі, кошти на пам’ятник львів’яни почали збирати вже з перших днів після смерті поета, хоч його будівництво затягнулося надовго. Не був він поставлений ні в п’яту, ні в десяту річницю смерті Каменяра. Кошти на пам’ятник збирали й на Радянській Україні.

І лише в 17-ту річницю смерті поета, 28 травня 1933 року, «при великому здвигові людей» відбулося довгоочікуване відкриття надмогильного пам’ятника, автором якого був видатний український скульптор Сергій Литвиненко, що до 1944 р. жив і працював у Львові.

Постамент став уособленням нескореної вдачі одного з найславетніших і найяскравіших постатей Галичини, яку не могли зламати «ні тюремні царські мури, ані війська муштровані, ні гармати лаштовані».

Франко був, є і назавжди залишається генієм українського національно-культурного самоусвідомлення. А його слова «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів» й досі не втратили своєї актуальності.

Григорій ЖУК

м. Тернопіль

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*