Метелики віднесли його душу до Господа Бога

Молитвами святих отців наших,

Господи Ісусе Христе, Боже наш,

Помилуй нас…

Редакція газети «Свобода» продовжує серію публікацій, присвячених душпастирям Тернопільщини, які були замордовані у більшовицьких тюрмах і таборах… Ми намагатимемося подавати інформацію про тих пастирів, про яких немає жодних відомостей у друкованих чи електронних виданнях або вони неповні.

Отця Івана Дідуха парафіяни проводжали в останню земну дорогу. За кількома десятками людей летіли тисячі метеликів. Метелики, багато метеликів, здавалося вони скрізь… Барвисті, білі, жовті, від них аж тьмяніло пекуче серпневе сонце. Чорна труна від метеликів, здавалася кольоровою, живою. У людей, котрі прийшли віддати останню шану священикові складалося враження, що метелики візьмуть і зараз піднімуть тіло отця і він заговорить до них мудрими, напутніми словами. Місцеві комуністи закривали вікна та доповідали у район про пошесть метеликів? Десь тихенько перешіптувалися старенькі бабусі, «що б то означало?»…

Іванкові минув шостий рочок. Якось наприкінці серпня він зайшов до льоху й у темряві відчув, як тихенько, хтось торкнувся його плеча, малий швидко вибіг на двір і побачив, що на його плечі з поламаними і стертими крильцями маленький метелик.

– Метелику, метелику, як ти сюди потрапив? – допитувався Іванко. Бідненький, ти не бачив сонечка. Майбутній священик гладив крильця метелика. Він довго чекав, поки метелик спробує полетіти. – Та ж лети! Просив малий Іван метелика. – Лети! Дивись яке гарне сонце! Й метелик полетів, покружляв над Іванком й знову сів на його плече.

Весь день малий Івась грався з метеликом, а ввечері метелик кудись зник. Вранці було знову сонце, й знову метелик грався з Іванком. Він кликав «Метелику!» – і той до нього завжди прилітав… Вони разом були скрізь: на Бабиній горі, Грабнику, Жорниськах, майже в усіх закутках Волощини. Так тривало аж до пізньої осені. Потім метелик знову кудись зник. Іванко більше ніколи його не бачив. Він настільки подружився з метеликом, що дуже сумував, часто Іванкові він снився у снах.

Іван аж тоді перестав сумувати за метеликом, коли розповів священикові на сповіді цю історію. Священик похвалив Іванка, бо метелики – це також Божі створіння…

Потім були роки навчання у Бережанській гімназії, Львівській духовній академії, усюди Іван встигав, він настільки захопився наукою, що вже забув про свою дитячу пригоду. Аж раптом, коли молодий випускник духовної академії брав шлюб з Любою Весною, знову з’явився здавалося все той же метелик, який сів йому на плече, крильця його були такими ж стертими, він покружляв над молодятами і знову кудись полетів.

Потім була душпастирська праця і громадська діяльність, важкі роки німецько-радянської війни, упродовж яких о. Іван заслужив значну довіру парафіян, переслідування НКДБ, арешт і заслання.

…Отець Іван думав, що вже помирає, тут у далекій Караганді останні сили залишили його, він лежав нерухомо, він пригадував останні роки свого життя, ось троє його маленьких діточок, сповіді та причастя вояків УПА, ось він прощається з парафіянами і запевняє їх, що «Господня правда переможе зло», жорстоке знущання працівників МДБ, тюрма, етап…, але раптом… мара, ні, на руку о. Іванові сів метелик, метелик його дитинства.

– Ні! я буду жити! Жити заради віри, заради своїх дітей! Отець І. Дідух до дна випив чашу моральних і фізичних терпінь, але нітрохи не поступився своїми принципами. Його не зламали тюрми Караганди та Воркути. У важких табірних умовах він не втратив оптимізму, намагався підтримати дух співв’язнів.

У серпні 1956 року священик після «хрущовської відлиги» повернувся в Україну. Йому вдалося отримати парафію у Ворохті, також відправляв Службу Божу в Татарові (тоді Кремінцях) поблизу Яремча.

Однак, уже в грудні 1956 року священика заарештували вдруге. Як написав історик Володимир Сергійчук у книзі «Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу»: «…під час відомих подій в Угорщині священик Дідух у селі Ворохта Яремчанського району Станіславської області виступив з відкритою антирадянською проповіддю, із закликом повторити угорський варіант – звільнення від совітів…».

Знову етапи, поневіряння, виснажлива праця в Мордовських таборах. Отець І. Дідух повернувся з Мордовських таборів у серпні 1959 року після амністії з вкрай підірваним здоров’ям. Отримав парохію у с. Підкамінь біля Рогатина, а згодом переїхав у село Марківці Тисменицького району на Станіславщині.

Але навіть після смерті священика радянська преса час від часу кидала пасквілі на його особу, намагаючись очорнити добре ім’я священика.

Священик і паства прощалися з о. Іваном Дідухом й разом з ними прощалися метелики. Згодом усі розійшлися, розлетілися й метелики, лише один з поламаними і стертими крильцями ще довго сидів на свіжій могилі.

Біографічна довідка:

Дідух Іван Остапович (26. 06. 1908 р., с. Лісники, нині Бережанського району – 06. 08. 1961 р., с. Марківці Тисменицького району Івано-Франківської області) – священик, громадський діяч. Закінчив Бережанську гімназію (1928 р.), Львівську духовну академію. Висвячений у 1934 р. Душпастирював у селах Товстолуг, і Драганівка, нині обидва Тернопільського району, у с. Шумляни, нині Підгаєцького району, згодом у селах Світанок (1944–1947 рр.), Черче (1948–1950 рр.) на Івано-Франківщині. 31 січня 1950 р. заарештований за переховування зв’язкових УПА (О. Вілінської та В. Балацької) та антирадянську пропаґанду у жовтні цього ж року засуджений  на 10 р. ВТТ. Покарання відбував у таборах Караганди (нині Казахстан) та Воркути (нині Російська Федерація).  У серпні 1956 р. повернувся в Україну, душпастирював у смт Ворохта та с. Татарів на Івано-Франківщині. Вдруге заарештований 25 грудня 1956 р. за антирадянську проповідь. Засуджений на 5 р. позбавлення волі, із забороню після звільнення протягом 5 р. проживати в західних областях України. Після повернення у серпня 1959 р. із Мордовських таборів (нині Російська Федерація) душпастирював у селах Підкамінь та Марківці на Івано-Франківщині. Реабілітований 11 липня 1991 року. В липні 2000 р. на фасаді церкви св. Василія Великого  у с. Черче відкрита меморіальна таблиця, де поряд з прізвищами священиків І. Созанського, Ю. Брудного вписане ім’я отця І. Дідуха.

Віктор Уніят-Карпович

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*