Мені казали: «Не їдь в Україну…»

180000Так відповів журналіст із Англії, з яким мене доля звела на передовій, на моє запитання, що він знав про нашу державу до приїзду сюди. Після його слів у душі зародилася образа за наш народ. Він, відчувши це, почав розповідати, що думають про нас у світі.

– Міша, ти не зважай на мої слова, але про Україну справді мало інформації. Навіть тепер, коли іде війна, більшість жителів Європи і Старого Світу вважають, що це олігархи  ділять владу. Мало хто знає, що на вас напала Росія. І в цьому винне керівництво вашої країни. Адже всю інформацію про Україну пересічні європейці отримують вибірково. Місцеві ЗМІ користуються послугами російських журналістів, а ті, як відомо, пропагують фальшиву думку. Ваші телевізійні канали не присутні в Європі. Тим часом у Мар’їнці, Авдіївці працюють сепаратистські канали «Оплот», «Новоросія», які поширюють серед місцевого населення російську пропаганду, хоча ця територія перебуває під контролем української армії.

Увесь світ знає про корумпованість вашої влади, про її продажність, вашу державу порівнюють з африканськими країнами третього світу. Я в Україні вже рік і маю змогу все бачити на власні очі. За цей час відвідав  Львів, Київ, Східну Україну і зрозумів, що українці – гостинні, працьовиті, людяні й терплячі. І тут, на Донбасі, спочатку здавалося, що місцеві люди холодні, жорстокі, та познайомившись з ними, відчуваєш тепло їхньої душі і добро в серці.

180001Однак неприємно вражає контраст між бідними і багатими. Їдеш столицею, бачиш елітні магазини, дорогі автомобілі, вартістю десятки і навіть сотні тисяч доларів, і розумієш, що тут нічим не гірше, ніж у Лондоні, Амстердамі. Проте відвідуєш якесь село, а там дивує жалюгідність, бідність: люди не живуть, а виживають. Води в домі немає, газу – теж, вбиральня – за хатою, в бур’янах… Б-р-р-р… Так не має бути в цивілізованій державі, про яку кажуть ваш президент, прем’єр, депутати. У нас теж є бідність, жебраки, але вони отримують допомогу від держави в десятки разів вищу, ніж ваші місячні зарплати.

Джек, так звати журналіста, розповідав ще багато чого, а в мене перед очима спливали картинки українських реалій: розбиті дороги, брудні, засмічені села, сімейні гуртожитки з жіночими криками, дитячим плачем і п’яними матюками…

Якось я прочитав історію, що трапилася в Америці. Українці-заробітчани на своєму автомобілі прибули до родичів у гості. Господарі – громадяни США, а їхні батьки були вихідцями з України. Зустрілися, випили, поспілкувалися, а ввечері почали збиратись додому. Їм запропонували викликати водія або ж заночувати, оскільки прибулі були напідпитку. Та гості переконували, що в змозі керувати машиною, і поїхали. На півдорозі їх зупинила поліція. Як потім з’ясувалося, сигнал про п’яних порушників надійшов від… їхніх родичів. Коли ж їм дорікнули, що в Україні так не роблять, натуралізовані американці відповіли: «В тому і ваша проблема – кумівство, недотримання законів заважає вам жити, розвиватися. Ви п’яні сідаєте за кермо. А не дай Боже станеться аварія? Як нам потім жити з цим?..» Я не знаю, чи спілкуються вони тепер, чи зрозуміли українці свою помилку, але думаю, що налагодити нормальне життя можна просто: потрібно, щоб усі, від найбіднішого пенсіонера – до президента країни, дотримувалися закону. І щоби посадовцям було соромно за бідність свого народу. Бо українці – працьовиті і доводили це вже неодноразово. А їхня бідність – це зажерливість  можновладців.

Ось у таких роздумах і розмовах минув день. Спати я ліг рано, тому що удосвіта потрібно було їхати в Мар’їнку. Зібравши продукти й теплий одяг, я, англійський журналіст Джек, американський фотокореспондент Пітер і два бійці «Правого сектору» вирушили на позиції. Проїжджаємо Селідово, Курахово – бачимо розбиті дороги, багато порожніх хат. Люди на узбіччі продають овочі, фрукти, щоб вторгувати хоч якусь копійчину. У Мар’їнці Джек із Пітером пішли розмовляти з бійцями-легіонерами, які приїхали з Італії, Голландії, я ж попрямував до своїх. Бійці батальйону «Донбас» облаштовують нову позицію, укріплюють бліндажі. Недалеко від них хлопці з «Правого сектору» несуть бойову вахту.

– Журналісте, напиши, що сепаратисти відкривають вогонь з очерету, — бійці показують мені місце, звідки ворог веде стрільбу. – Спочатку вони курять коноплю, а вже потім, набравшись сміливості, луплять, ідіоти, не розуміючи, що вітер видає їх.

– Захарченко скоро має укласти договір із Колумбією про доставку кокаїну, бо «сєпари» вже відмовляються воювати за марихуану, кажуть, що не «вставляє», –  продовжують «донбасівці».

На якусь мить я забув, що перебуваю за 200 метрів від терористів, і про те, що триває війна, – так було весело. До нас підійшли Джек, Пітер, друзі «Бандера» і «Піца». Хтось переповів їм жарт – і регіт залунав на всю вулицю. Та нас швидко приструнили, бо ми, справді, були чудовою мішенню для сепаратистів: одна міна – і двадцять чоловік мертві. Ми миттю розійшлися, зрозумівши, що можемо накликати біду на воїнів і на себе.

Тим паче, що нам потрібно було на позиції «правосєків» та добровольців з батальйону ОУН. Коли під’їжджали, нам назустріч вийшли колоритні «оунівці» – громадяни Грузії «Грузин» і «Тбілісі». Зустріч була теплою і щирою. Господарі розказали про нічні бої і те, як часто доводиться відбиватися гранатами, бо надто близько наближаються сепаратисти. Пожалілися, що їм заборонено відкривати артилерійський вогонь у відповідь. Ми стояли мовчки і лише слухали про реалії української війни. Наш понурий настрій перервало запрошення до обіду: хлопці приготували суп і заварили чай. Не буду описувати, яка смачна їжа на війні, але передам слова англійця:

– Міша, ето єсть лучшій єда, что я кушал, дякую Врайт (правому – англ.) сектору, дякую воїнам України…

Мені було дуже приємно слухати такі слова від людини, яка приїхала написати правду про війну і показати європейцям й усьому світові нашу дійсність. Увечері ми покинули Мар’їнку. А наступного ранку наші закордонні гості залишили Донбас. На прощання Джек сказав:

– Ви – велика країна, у вас найкращі люди, і я лише бажаю, щоб ваша влада повернулась до вас обличчям і серцем, аби швидше закінчилася війна, тому що українці заслужили бути щасливими.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*